Апостол черні

Коли Юліян Цезаревич увійшов у кімнату, де дожидали його всі, він був такий блідий, що присутні могли його перелякатися.

Альбінський перший простягнув до нього руку.

— Дякую вам, що ви на наше бажання так точно прийшли, пане надпоручник. Моє прохання до вас лиш одно: коли у вашій силі та волі, оздоровіть Дору. Вона вже не моя, а ваша. Дора трохи затрагічно все це взяла, але сталося.

Юліян подякував і сів, схиливши голову на руки, не рухаючись.

Годину пізніше тета Оля повідомила всіх, що коли недужа розплющила очі, пізнала лікаря, то перший її запит був: «Що буде зі мною?» і другий: «Чи він уже від’їхав?».

Коли лікар перев’язав їй рам’я і поклав вигідно, вона заснула. Після кількагодинного відпочинку, мов на приказ лікаря, почула себе добре. Попросила, щоб її відвідали. Дідо ввійшов і зблизився до неї, ведучи з собою Юліяна. Побачивши її з обандажованим раменом, усю білу, з виразом утоми, він на мить зупинився онесмілений . Але стрінувшись з її очима, що поглянули сумно до нього, він схилився над нею і сказав:

— Вибач мені, дитино. Твоє бажання сповниться. Юліян Цезаревич — твій. Мусиш видужати і жити для нього, бо мене вже так, якби не було.

Коли Юліян приступив до хорої, вона хотіла мимоволі піднятися, але не могла. Він узяв її праву руку у свою і, цілуючи її, сказав півголосом:

— Мій талісмане, що мені більше тобі сказати?

Вона приклала палець до уст:

— Бережи життя для нас і нашого народу. Воно цінне, але я не могла інакше.

— Геройська несподівана жертва!

— Геройство само себе нагороджує. Дідовий бравнінґ у кімнаті св. Юрія, яку я так люблю, і ваш, який ви мені відобрали з рук, коли я зайшла просити вас не від’їжджати, вони піддали мені цей план…

*

Двічі денно навідувалися лікарі до Дори, піклуючись нею якнайдбайливіше. Тета Оля з їмостею Захарій виявляли для неї ще більше уваги. Пацієнтка почала вставати, лише бандаж, перев’язуваний хірургом, мусіла якийсь час носити. Дідо та Юліян виїхали до столиці поладнати деякі важні справи. Юліян засипував його допитами про її стан здоров’я і писав про свою нову велику працю.

Дора ходила сумна і мовчазна по кімнатах і багато пересиджувала в тепло огрітій кімнаті, задивлена в картину св. Юрія, в якому відкрила схожість із Юліяном. Зачитувалася часописами, але вони виводили її з рівноваги всякими тривожними вістками.

Вечорами сідала тета Оля коло стола, направляла білля, їмость Захарій викладала пасьянси і виворожувала Еві долю.

Пані Цезаревич та Оксана щасливі, що матимуть таку синову і братову, відвідували її вічно зажурені, чи її рана не відіб’ється пізніше на її здоров’ю.

Аж прийшов останній день перед Новим роком, день Маланки [133] , — ось-ось мав вернутися дідо з Юліяном.

Оксана відвідала свою приятельку і наречену брата. Дора, закинувши на себе легке футро, випровадила приятельку з тетиної освітленої веранди по сходах і постояла тут хвилинку, щоб подихати свіжим зимовим повітрям. Схиливши голову, думала про завтра чи позавтра. Вона верталась повільною ходою по сходах нагору, коли нараз почула за собою скорі кроки. Це сам Юліян опинився біля неї.

133

С. 381 — […] день Маланки […]— за християнським календарем, напередодні Нового року (а за старим стилем Новий рік і свято Василія Великого припадає на 14 січня) святкують день преподобної Меланії. У народній традиції об’єднались два свята, і тепер маємо Щедрий вечір, або свято Меланки (Маланки) — 13 січня.

У цей день є парубоча і дівоча «Маланка». Парубок переодягається у Маланку, яка ходить з «почтом»: дід, ведмідь, коза, циган, циганка, чорт. Дівчина вбирається у Василя — молодого Маланки. Звичай маланкування, що супроводжується жартами, щедрівками, веселими піснями, особливо популярний на Буковині.

У день Маланки дівчата ворожать, як і в день Святого Андрія.

— Правдива радосте, як же ти, моє сонце? — і майже вніс її на руках у кімнату. Зняв з неї футро, а його очі оглядали її всю, чи справді вона вже така здорова, як запевняли, чи нічого їй не бракує?

Вона заперечувала головою:

— Ні, ні, ні!

— Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!

Вона всміхалася, якби не довіряла:

— Справді? Справді? Справді?

*

Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві тільки при обов’язкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамітна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радости, чи з жалю — ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.

Дев’ять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація — мусіли розстатися.

— Не кожна куля б’є, — сказав Юліян, передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли від’їхав на війну.

Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.

Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався.

— Не дивуйся, Олю, — сказав до панни Альбінської, — довгі роки я не заживав такої радости.

Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори були:

— А Україна?

— Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера [134] , що пророчив нам ролю нової Греції [135] , завдяки гарному підсонню , веселій вдачі, музиці та родючій землі.

— Але ж ти став твердий, чоловіче, — усміхнулась Дора, глянувши на нього.

Він відповів їй теж усміхом:

134

С. 382 — «[…] слова старого Гердера […]»

Гердер Йоганн Готфрід (1744—1803) — німецький філософ, письменник-просвітитель. Був одним із засновників філософії історії. Відстоював пантеїзм — філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Гердер намагався розглядати історію людства як закономірний поступальний процес. Один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск», який зародився в Німеччині у 1770—1780 pp.

О. Кобилянська наводить слова «старого Гердера, що пророчив нам роль нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі». У фіналі твору на цього німецького філософа посилається Юліян Цезаревич, коли розмовляє із дружиною Дорою. Сама письменниця, як засвідчено в її «Автобіографії» (1927), була обізнана із працями Гердера: «Брати мої старші, що перебували в школах і вертали на ферії, були моїми дорадниками й авторитетами, особливо коли повступали на академію в Чернівці, де мали можливість час від часу достарчати мені доступні й поважні твори таких німецьких класиків, як Гете, Шіллер, відтак Шекспір, що ставав мені щодалі милішим, то знову твори Гейне, дещо з Гердера й ін.» (з кн.: Кобилянська О. Твори: В 5 т. — Т. 5. — К.: Держлітвидав, 1963. — С. 219).

135

С. 382 — «[…] ролю нової Греції […]»— йдеться про новий варіант Еллади — Стародавньої Греції — групи держав, які існували на території Балкан, островів Егейського моря, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сіцілія.

Розквіт Стародавньої Греції пов’язаний з піднесенням Афін, а період найбільшої могутності припав на 443—429 pp. до н. е. Філософія Еллади поклала початок розвиткові всіх галузей філософського знання і майже всіх філософських течій.

У романі О. Кобилянської «Апостол черні» розуміємо згадку про Грецію як перенесення значних здобутків культури Стародавньої Еллади на український ґрунт, мрію письменниці і її улюбленого героя Юліяна Цезаревича про подібні величні досягнення України.

— Твердий, але не для тебе. А коли я вже такий, то цього вимагає наша теперішня доба.

Примітки

Нинішнє видання вперше (!) від 1926 року подає текст роману по-новому, цілковито використавши журнальну публікацію, здійснену за сприянням М. Шаповала у часописі «Нова Україна» (1926—1928). Цей варіант істотно відрізняється від пізніше друкованого тексту, особливо цінний нескороченими фрагментами оригіналу. Але оскільки було лише 10 подач, і через закриття «Нової України» у 1928 році, текст не було додруковано до кінця, то завершення роману подаємо за книгою, що вийшла у Львові 1936 року.

Над романом «Апостол черні» О. Кобилянська працювала тривало — понад 20 років: орієнтовно від часу Першої світової війни — аж до виходу твору окремим виданням у 1936 р.

Перша згадка про цей твір міститься у чернівецькому часописі «Промінь» (1922, № 2). Зокрема, редактор журналу Іван Пігуляк в укладеному ним «Хронологічному покажчику писань Ольги Кобилянської (1894—1922)» у розділі «До печатания готові» назвав такі твори: «1. Василка: новела. — 2. Сниться: нарис. — 3. Лист засудженого вояка: нарис. — 4. Юліян Цезаревич: довша повість» («Промінь», 1922, № 2). Звідси бачимо, що первісна назва «Апостола черні» була «Юліян Цезаревич». У 1927 p., коли О. Кобилянська відзначала 40-річчя своєї письменницької діяльності, у посланні Микити Шаповала, надісланому з Праги 24 листопада 1927 p., було згадано про цей роман: «Цілую руку, що написала Царівну і пише… царевича» (зі ст.: Дорогий Друже, Ольго Юліановно // Ольга Кобилянська: Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльности (1887—1927) / Зладив др. Лев Когут. — Чернівці, 1928. — С. 252).

Тут М. Шаповал обіграв заголовки «Царівни» і «Юліяна Цезаревича».

Вже по смерті М. Шаповала, у листі його вдови Ольги Шаповал від 29 грудня 1932 р. О. Кобилянська наголосила: «Я ніколи не віджалую, що Микита Юх[имович] не міг цю працю до кінця пізнати. Він написав „Ляхам…“, а я „Апос[тола] черні“, але в обох ціль чи не та сама».

О. Кобилянська старанно і ретельно правила текст твору, як читаємо з її відкритого листа до редакції львівського часопису «Нова хата»: «Я тепер так перенята (і занята) викінчуванням моєї послідної довшої повісти, що тяжко мені написати й лист додому. Ця моя повість мусить ще с[ього] р[оку] друкуватися; а то ще й корегувати треба конче самій, і до друку переписувати самій, а часу вже дуже небагато» (зі ст.: Ольга Кобилянська до редакції «Нової хати» // Нова хата. — 1926. — № 7—8. — С. 4).