Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

От тепер Василь розгубився. Він відчув, як кров заливає його обличчя. Як чудово, що крізь скляні вікна шолому це непомітно!..

Вони йшли далі. Дійшовши до підніжжя скелі, на якій було установлено прапор, Гуро на хвилинку сів на камінь й озирнувся назад. Перед його очима було дивне видовище..

На невеличкому клаптику ґрунту, у вузькому і глибокому міжгір’ї немов навмисно зібралися представники різних епох, розвитку живої природи.

Високо вгорі тягся густий ліс, незаймані хащі юрського періоду, де вільно росли, зеленіли й буйно квітли рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить Земля. На Землі вони давним-давно вже вимерли, поступилися своїм місцем іншим видам, знайомим сучасному людству. А в цих незайманих хащах напевне ховаються дикі небачені тварини, потворні істоти, схожі на драконів, ящери, птахи. Десь там, у хащах, вони притаїлися і чекають на здобич.

Стрімкі скелі спускалися від первісного лісу сюди, ближче До яру. На одній з них сиділи під великим червоним прапором з золотими серпом і молотом троє людей у скафандрах. Виблискувало товсте скло шоломів, матовими плямами грало світло на темних металічних приладах скафандрів.

А ще нижче, серед скель, нерухомо лежала довгаста металева сигара, міжпланетний корабель аргонавтів всесвіту — найновіше досягнення людського розуму, що принесло сюди, на чужу й далеку планету, перекинуло в хащі юрського періоду чотирьох представників найкращої частини людства — радянського суспільства.

Араукарії, цикадеї, бенетити — і автоматизовані скафандри з радіообладнанням! Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель.

Всі відчували це — і ніхто не здивувався, коли Сокіл замріяно сказав:

— Яка чудова картина! Наче у фантастичній машині часу ми опустилися вниз, у далеке минуле природи — і тепер спостерігаємо те, чого ніколи не бачила жодна людина. Дикий, буйний, страшний краєвид. Але як він приваблює око! Хочеться дивитись, дивитись без кінця-краю…

Шолом Гуро повернувся до Сокола. З хвилину мисливець придивлявся до товариша. Крізь товсте скло Гуро бачив замріяне обличчя Сокола. Геолог був лірично настроєний…

Мовчки Гуро підвівся з каменя.

Один за одним мандрівники рушили вгору між великими, ще мокрими від недавнього дощу скелями. Соковите листя папороті ламалося в них під ногами. Чоботи час від часу грузли в зогнилому листі, що встилало ґрунт. Гуро уважно придивлявся: йому дуже хотілося показати товаришам щось подібне до потоку комах, який вони з Миколою Петровичем зустріли першого разу. Але, очевидно, це і на Венері було рідкісним видовищем! Щоправда, комах вони бачили дуже багато. Навіть зазнали нападу тих самих летючих комах, що атакували лише в тіні і боялися світла. Проте ці комахи водилися нижче, тільки по схилах гір.

Гуро посувався вперед швидкими, але розміреними кроками, весь час тримаючи напоготові свою гвинтівку і уважно оглядаючись на всі боки. Він вибирав дорогу між кущами, іноді відламував гілля і складав його купками на дорозі. Василь, що так само тримав гвинтівку напоготові, почув його тихий голос:

— Треба забезпечити собі можливість швидкого повернення додому, щоб потім не блукати. Я дуже радий, що нам ніщо не перешкоджає, Вадиме. Але дивно, чому ми не бачимо нічого схожого з вашими юрськими потворами? Де вони всі поділися? Скільки я пригадую всі міркування — і ваші, і ваших товаришів-геологів, — тут мусило б бути чимало тварин. А ви послухайте — тут навіть тихо, якщо не зважати на дзижчання комах…

Кожен з товаришів увімкнув додатковий мікрофон, який було виведено назовні скафандра, біля грудей, — і всі прислухалися. Справді — тихо. Нічого, крім одноманітного шелесту листя, рівних подувів вітру, що хитав верховіття дерев, та настирливого дзижчання комах. Сокіл задумливо відповів:

— Не знаю… Може, населення Венери не любить денного світла й показується лише вночі?..

Ніхто не відповів йому, бо Гуро враз спинився і, стискуючи гвинтівку, прислухався. Усі почули, як десь далеко щось гуркотіло. Це нагадувало гуркіт літака — розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Гуркіт гучнішав, потім так само повільно, як наростав, почав стихати і, нарешті, стих зовсім. Здавалося, що десь праворуч пролетів і зник великий багатомоторний літак. Гуро запитливо глянув на супутників:

— Ну?

Але всі мовчали, і він рушив далі. Ніхто не міг дати пояснення цьому дивному звукові — першому потужному звукові, що його вони почули на Венері.

Через кілька хвилин мандрівники остаточно вибралися нагору. Серед лісу здіймалася висока скеля. Гуро попрямував до неї. Василь зрозумів: з тієї скелі буде добре видно все навкруги.

Сподіванки справдилися. Проте нічого нового не побачили мандрівники і з скелі. Ті ж самі неосяжні ліси, над якими підносилися гордовиті вершини араукарій і кипарисів. Правда, далеко виблискувала сріблом річка — широка, ясна смуга серед зеленого моря хащів. Гуро показав на неї:

— Скільки води, га?

— І ми не можемо її використати для безпечного зворотного старту! — з жалем сказав Сокіл.

— Дивіться! — вигукнув Василь.

— Що? — перекинув гвинтівку до плеча Гуро.

За річкою, над лісом, майже торкаючись верховіття дерев, повільно пролітало щось дивне, з великими крилами, довгим тулубом. Швидким рухом Гуро опустив гвинтівку вниз і підніс до очей бінокль. Але, щоб побачити крізь вікна шолома, треба було добре приладити бінокль. Тимчасом потвора повільно спустилась нижче й зникла за хащами.

Гуро роздратовано кашлянув:

— Не встиг. Що це було?

— Літак, — сказав Василь.

— Летючий ящер, — заперечив Сокіл.

Але дискусія, ледве почавшись, раптово обірвалась. Далеко знизу, з того боку, звідки прийшли сюди мандрівники, тривожно пролунали два короткі гучні вибухи. Люди в скафандрах застигли. Невже це сигнали небезпеки… Так, нічого іншого не може бути. Це — сигнали. Їх подає Микола Петрович, який залишився в ракеті. Що трапилось?

— Униз, за мною! — скомандував Гуро і кинувся бігти.

Перестрибуючи через каміння, гілки, ламаючи на своєму шляху соковите листя папороті, ледве помічаючи купки гілля, які поклав перед тим Гуро, люди в скафандрах бігли вниз, до ракети, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича.

14. «ВАСИЛЮ, ВІДГУКНИСЯ!..»

Залишившись в ракеті, Микола Петрович уважно слухав усе, про що розповідав йому Василь. Щоправда, жвавий юнак іноді, починаючи говорити, забував вмикати передавач. А бувало й так, що, раптово схопившись, Василь згадував про передавач і вмикав його, вже почавши говорити. Та Риндін розумів хвилювання юнака і не гнівався.

Так тривало, аж доки мандрівники в скафандрах не почали своєї подорожі вгору, на скелю. Тоді Василь, вкрай захоплений враженнями від незвичайної мандрівки, просто забув про свою обіцянку акуратно сповіщати Миколу Петровича про все бачене.

Микола Петрович ще раз усміхнувся й зітхнув. Яка то чудесна пора життя — юність!.. Час, коли все здається зовсім не таким, як пізніше, коли людина стає цілком зрілою і, особливо, коли вона починає старіти.

У Миколи Петровича боліла голова. Різкий удар головою об пульт, коли ракетний корабель падав на Венеру, дався взнаки.