Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Тривожні думки позбавляли мисливця спокою, так потрібного саме тепер. Але Гуро добре володів собою; отже, і цього разу він розігнав неприємні думки і знов почав міркувати.

Передавача він знайшов тут, біля цього отвору. Але цей хід менш глибокий, ніж другий. І сліди потвори зникли не тут, а біля другого — ширшого. Спробувати хіба ще раз гукнути? Зазирнути ще раз, освітивши прожектором?

Нахилившись над отвором, Гуро гукнув:

— Василю! Де ти? Відгукнися!..

Але, як і весь час перед тим, він не дістав відповіді. Сліпучо-яскравий промінь прожектора забігав по стінках у темряві провалля. Ні, там нічого не видно. Проте гостре око мисливця помітило неглибоку ямку у дні провалля — немов слід від якоїсь важкої речі, що впала згори. Цей слід міг залишити Василь. Але куди ж він зник?

Треба було зважуватись. Гуро перевірив ще раз свою зброю, прилади. Гвинтівка з розривними кулями, запасний резервуар з оксилітом — отже, йому вистачить кисню на вісімнадцять годин: дванадцять — в основних резервуарах і шість — у запасному. Три ручні гранати на поясі — це добра зброя. Запасний мініакумулятор. Переносний передавач на спині, який дасть йому змогу тримати радіозв’язок із ракетою. Нібито все гаразд. Вперед!

— Я рушаю на розшуки у підземний хід, — сповістив він голосно, ввімкнувши мікрофон передавача.

Потім Гуро прив’язав до стовбура ближчої пальми тонкий міцний мотузок і з допомогою його почав спускатись у провалля.

Ось воно, м’яке, вкрите гнилим листям і поламаним гіллям дно. Нагорі вже сутеніло, а тут яскравий промінь прожектора відбивався від стін, від каміння, що виступало з ґрунту, і освітлював все так добре, що Гуро навіть зменшив силу його світла.

Підземний хід не йшов на велику глибину. Мабуть, він тягся весь час не більше як метрів з п’ять від поверхні. Про це свідчив і пухкий вогкий ґрунт, і численне коріння дерев, що звисало із стін.

Даремно Гуро шукав сліди юнака. Їх тут не було: на ґрунті коридора безконечно тяглися широкі сліди чогось подібного до величезної мітли, що замела всі сліди.

«Безперечно, нора якоїсь тварини, — подумав Гуро. — Добре, якщо хід не матиме розгалужень, бо інакше я не знатиму, куди йти».

Він ішов швидко, але не кваплячись. Так ходить людина, що звикла багато ходити, не витрачаючи ні крихітки енергії марно. Коли б зараз хтось спробував іти поруч з мисливцем, то скоро відстав би. Але спокійний крок Гуро дозволяв йому добре роздивитися й помітити всі дрібнички, що, безумовно, лишилися б поза увагою іншої людини, йому стали в пригоді звички досвідченого мандрівника і мисливця.

Ось Гуро на хвилинку зупинився і підійшов до великого кореня, що звисав, мов обірваний, із стіни. Він похитав головою і мовив сам до себе.

— Таку тваринку я зовсім не бажав би здибати…

Досвідчене око мисливця зробило висновки з слідів, що виднілися на перегризеному корені. Невідома тварина не точила грубий корінь, вона просто перекусила, перервала його. Так рвати дерево могли лише щелепи велетня.

Через хвилину Гуро спинився перед кількома дивними камінцями, що стирчали з ґрунту біля стін. Він аж присів, уважно розглядаючи їх. Потім вимкнув прожектор на грудях і присвиснув від здивовання.

— Оце так світляки… Цікаво, цікаво!..

Але час не ждав. І, ввімкнувши знов прожектор, Гуро рушив далі.

Його пильне вухо насторожено ловило найтихші звуки. Проте мікрофон на шоломі не міг впіймати нічого, крім легкого шуму кроків самого Гуро.

Найбільше турбувала мисливця відсутність слідів на ґрунті. Коли б тут не було все так чисто заметене якимсь підземним двірником, сліди були б помітні. Адже от сліди самого Гуро ясно позначаються на пухкому ґрунті. Їх можна легко помітити на відстані кількох метрів. Невже потвора дійсно несла з собою бідолашного хлопця?..

І знову Гуро відігнав від себе такі думки.

Хід тягся без краю. Вже двічі Гуро поглядав на годинник. Подорож під землею тривала близько години, але вигляд ходу не змінювався.

Ті ж самі стіни з пухкої землі, з подекуди повкраплюваними камінцями, таке ж коріння, що утворювало іноді на стіні складне мереживо. І ніяких слідів, крім одного гігантського сліду величезної мітли. Але тепер Гуро вже твердо вирішив, що саме ця мітла була вірним слідом. Безперечно, це слід потвори, що тягла за собою свій тулуб і ним згладжувала м’який ґрунт.

Що це за тварина? Що обіцяє зустріч з нею?

Спокійним, розміреним кроком Гуро простував уперед. Вже два рази йому траплялося розгалуження підземного ходу, але щоразу в пригоді йому ставав слід тварини. Цей слід повертав завжди тим ходом, що вів униз.

Раптом Гуро спинився і прислухався. Якийсь неясний тихий звук привернув його увагу. Ніби щось пересипалося, ледве чутно шипіло. Ось впало кілька камінців, вони покотилися по землі. Кожен звук розповідав про щось, а все сплетіння звуків малювало перед його уявою таку картину:

«По норі десь попереду повзе якась тварина. Повзе повільно й обережно. Поки що важко сказати, щоб вона повзла від мене, бо звуки не слабшають. Не можу сказати так само, що вона наближається до мене, бо звуки не посилюються. Значить… вона повзе дуже повільно».

Думки ці вмить промайнули в його голові. Гуро вимкнув прожектор і, користуючись непевним туманним світлом загадкових світляків-камінців, повільно рушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Тепер Гуро немов забув про звичку ходити швидким вільним кроком. Він пробирався вздовж стіни, ховаючись за її виступи.

Гуро повинен був урятувати Василя і хоча б завдяки цьому мусив бути обережним і не мав права на будь-який необґрунтований риск.

Крок за кроком мисливець просувався вперед. Загадкові звуки не зникали. Вони тепер були трохи виразніші, бо Гуро наблизився до того місця, де вони виникали. Таємнича тварина й справді немов лишалася на одному місці. Ось знов виразно чути: упав камінь, покотився. І знов те ж саме, ледве чутне, шипіння. Що ж це таке?

За поворотом ходу Гуро, нарешті, помітив якесь велике тіло, що перетинало тунель. Мисливець спинився. Палець його правої руки упевнено лежав на спуску гвинтівки. Очі вивчали ціль холодним, спокійним поглядом.

Перетинаючи тунель, лежало якесь округле тіло. Воно ніби складалося з окремих кілець, що невпинно ворушилися. Це тіло було схоже на обрубок великої колоди, вкопаний своїми кінцями в обидві стінки тунелю. Але цей обрубок був живий, весь час вібрував, рухав своїми коричнево-червоними кільцями. І від цього руху з стіни зривалося, падало каміння, котилося вниз.

Очі Гуро не відривались від дивної тварини. Що вона робить? Що за незрозуміле положення впоперек тунелю? Звикаючи до напівтемряви, Гуро помітив, що кільця, з яких складалось тіло тварини, немовби повільно виходили з однієї стіни і входили в другу. Але, може, це лише помилка зору?