Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Забувши про першого ворога, потвора шукала цю другу напасть. Її довгі вуса, мов винюхуючи, швидко рухалися й звивалися у повітрі. Саме цього й хотів Гуро.

— Ану, подивись сюди! Я тут, тут, голубонько! Іди, нападай на мене, — мурмотів Гуро крізь зціплені зуби, — іди, іди сюди. Та ось я!

З останніми словами він скерував на потвору яскраве проміння свого потужного прожектора. Потвора ревнула і, зовсім забувши про Василя, рішуче повернулася до Гуро. Вона повільно посувалася через печеру, не зводячи з мисливця лютих очей. Очевидно, їй заважали поранені лапи; вона тягла за собою довгий важкий тулуб.

— Сюди, сюди, отак, ближче, — повторював Гуро. — Василю, друже, можеш тепер дивитись. Тільки не висувайся з-за брили, бо я боюся зачепити тебе. Як себе почуваєш?

Василь підвів голову й визирнув. Він побачив гострий, як ніж, промінь прожектора, що, здавалося, з’єднував темну постать на високому виступі і велетенську потвору, яка плазувала до того виступу.

— Так що ж ти не відповідаєш? — знову долинув до нього спокійний голос Гуро. — Як почуваєш себе? Чи розучився розмовляти, га?

Василь здивовано поглянув на темну постать на виступі, який спокій, яка впевненість! Готуватися до бійки з такою потворою і спокійно розмовляти…

— Все гаразд, товаришу Гуро, — відповів він якомога веселіше, намагаючись потрапити в тон мисливцеві. — Тільки от ця тварина…

— Ось ми зараз поставимо їй крапку…

— Ви обережніше, вона, ця тварина, той…

— А ось побачиш. Ну, ти, ворушись!

Останні слова мисливця стосувалися вже потвори, що дісталася стіни і спинилася. Виступ затулив від неї постать мисливця. Вуси обмацували стіну, одна лапа щосили шкребла стіну, відриваючи велике каміння, скидаючи його вниз.

— Е, ні, так мені незручно, — промовив Гуро. Він посунувся ближче до краю виступу, виставив униз гвинтівку й натиснув спуск. Гучний постріл розлігся в печері, потім гримнуло вдруге: то вибухнула розривна куля в тілі потвори.

Цього було досить. Роздратоване вкрай страховище кинулося вгору, чіпляючись лапами й щелепами за ґрунт і викараскаючись до виступу, на якому був Гуро. Гучний рев, що переривався гарчанням, виповнив печеру. І знизу, немов допомагаючи й співчуваючи, завищали маленькі потвори — діти страховища.

Василь бачив, як Гуро спокійно відклав убік гвинтівку, відчепив лівою рукою у себе з пояса гранату і підняв її у правій руці високо над головою.

— Ну, Василю, тримайся! — почув Рижко його голос.

Мисливець змахнув рукою і в ту ж мить сховався за виступом, бо голова страховища вже наближалася до нього. Велика сіра хмара диму, прорізана вогненними язиками, вкрила потвору. Лютий рев відразу зник, немов розчинившись у громоподібному вибухові. Згори посипалось каміння, струшене хвилею повітря, яка штовхнула й Василя.

Гуро знову сів на виступ і придивлявся.

Велетенський тулуб потвори важко осідав униз. Лапи конвульсійно сіпались. Два довгі відростки на кінці тулуба стулялися і знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів зовсім і завмер. Хмара диму розходилась клубами під стелею, розпливаючись у повітрі і осідаючи на стелю й стіни.

— Бачив, як ставиться крапка? — спитав Гуро.

Так, Василь добре бачив. Там, де досі була грізна панцирна голова страховища, де клацали щелепи, ворушилися довгі вуса, — тепер стирчали окремі шматки хітинового панцира, якісь жили, шматки м’яса. Граната зробила своє.

— Рушаймо тепер, юначе, — почувся знов голос Гуро. — Там, у ракеті, дуже турбуються за тебе. Як би тебе перетягти сюди, до мене?.. А, ось… Стривай, стривай.

Мисливець зручніше влаштувався на виступі і розгорнув моток тонкої шворки, що перекинутий був через його плече. Він поглянув туди, де був Василь, і крутнув мотком у повітрі.

— Тримай! — вигукнув він.

Моток шворки, розкручуючись у повітрі, полетів до Василя. Другий кінець був у руках Гуро.

— Так, — промовив мисливець, побачивши, що Василь спіймав шворку. — Тепер обв’яжи себе. Та якомога міцніше, щоб не розв’язалося. До речі, оті тваринки, що верещать унизу, вони не завадять тобі?

Старанно обв’язуючи себе, Василь поглянув на середину печери.

— Здається, ні, — відповів він, — вони як ведмежата, тільки дуже великі.

Впираючись гвинтівкою, він рушив уперед. Спритні руки Гуро підтягали в той же час шворку, що з’єднувала обох. Раптом Василь спинився:

— Товаришу Гуро, чи помітили ви, як відповідають нам ці дивні камінці? Як тільки скажеш щось, вони світяться. Та ви вимкніть ваш прожектор, буде яскравіше.

— Насамперед бачу, що ти зовсім уже став на ноги, — відповів Гуро. — Навіть розмовляєш про сторонні речі. Ну що ж, непогано. Ану, що з тими камінцями?

Він вимкнув прожектор. Блакитнувата півтемрява наповнювала печеру.

— Дивіться! — вигукнув Василь.

Мов відповідаючи йому, камінці по всіх стінах засяяли блакитним сяйвом. Воно переливалося, воно хвилями пропливало по стінах.

— Так, цікаво, — мовив Гуро задумливо. — Мабуть, світло прожектора не давало мені помітити це раніше. — І в ту ж саму мить камінці пролили нову хвилю світла, що починалася ближче до Гуро і прокотилася вздовж стін печери до Василя.

— Ну, годі розважатися, — наказав Гуро. — Іди, хлопчику, швидше.

Василь повільно вибирав шлях між брилами ґрунту і камінням, що ним усіяна була печера. Він наближався до дивних, подібних до ведмежат тварин. Мабуть, і вони побачили його, бо скавучання подужчало. Василь пильно подивився вперед і махнув гвинтівкою.

Злякавшись, штовхаючи одна одну, тварини поплазували вбік, звільняючи шлях Рижкові.

— Так, так, хлопчику, жени їх, — пролунав голос Гуро. — А от далі тобі буде важче. — Справді, дальший шлях загороджувало велетенське тіло страшної потвори. Воно все ще здригалося, все ще корчилося.

Василь розгублено спинився. Але Гуро знайшов вихід:

— Забудь, хлопчику, що це потвора. Вона не може тобі пошкодити. Звісно, не треба потрапляти під її лапи. Лізь на неї, а я підтягатиму тебе за шворку.