Архе

впевнений ні в чому - саме тому я більше не вагаюсь. Ця впевненість іншого

гатунку. Вона - це тунель за межі світу команд. Це не-точковість.

– Це шо, я маю цю роль напам'ять вивчити?!

– Буде досить, якшо переглянеш. І перепити своєю рукою у якийсь блокнотик.

Блокнотик повинен казатися поношеним, а твій брєд - переконливим. Усік?

Олежик киває.

– Главне, ти повинен постійно залишати їй місце для сумніву. Хай відчуває, що

трохи старань з її боку - і вона переплюне тебе. Пойняв?

Киває, занурившись у нотатки. Маестро скидає окуляри і, поки протирає, напучує:

– І шо важно, ти мусиш справити на цю юну крихітку вражіння настоящего

менщизни в самому розквіті сил. Щоб вона буквально прочувствовала, що у тебе

пропеллер в сраці. Ну, в її віці створити таке пріятне впєчатлєніє - нічого

особливого, тобі це вдасться. Скалатай собі банду з малолеток. Ми ж це все

проходили, стандартний триплекс: два прідурка, один вічно ірже, другий жаліє

себе. І ти як давящій вектор. Пойняв? Захопи її чимось. Взнай, які у неї

інтереси. Говоріть із нею про малярство, батярство, наркотики, секс, мекс, пекс, фекс - та хіба мало тем? Врешті-решт, візьми виїби її! Ти ж усе-таки

Антиодуд!

Олег киває головою.

– А назад як? Через Набережну?

– Бе-ран-же. Не Набережна, а Бе-ран-же. Зустрічаємося коли?

– В лютому. Е-е-е-е... а! Сімнадцятого. На Високому Замку. Правильно?

242

243

Маестро киває і тішиться.

З кухні повертаються омчани. Вони ситі та прояснілі. За ними виходить Сашко і

гасить на кухні світло.

– Отож, - каже маестро, і всі погляди збігаються на його вказівний палець, піднятий до стелі.
– Бій за мальчіка Дімочку Менделєєва оголошую відкритим.

Ми починаємо концерт!
– вигукує маестро і дико підморгує, ніби хоче видусити

собі око.
– ХАЙ БУДЕ ЗСУФ!

Анти-одуд юніор сприймає це як прямий наказ і смикає загадковий рубильник на

стіні, під яким лаконічний напис маркером:

ZSUF

Починає мерехтіти світло. Омці втягують голови в плечі, але нічого не

відбувається. Впродовж часу, достатнього для трьох затяжок цигаркою, у

кімнаті панує мовчанка.

– Даа-а-а-а... прікольно...
– озивається Женя-з-Омська. Катя гмикає.

Маестро дивиться на рубильник. Стукає по ньому, як по зіпсутому телевізору, і

всі поверхи будинку 7/18 одночасно спалахують пронизливим свистом і

скреготом. Шум, наче злітає літак. Омці здригаються.

– УВАГА! УВАГА! ДО ЗАПАСНОЇ КОЛІЇ ПРИБУВАЄ ЕЛЕКТРОПОЇЗД «БЕСКИДИ-ЛЬВІВ».

УВАГА! УВАГА! ДО ЗАПАСНОЇ КОЛІЇ ПРИБУВАЄ ЕЛЕКТРОПОЇЗД «БЕСКИДИ-ЛЬВІВ»...

Сашко Коклюш зривається на ноги і починає підганяти гостей:

– Хутчіш! Шикуйтеся по одному, швиденько!

– А што тако-оо-оє?
– сонно запитує Катя

Маестро потягується, гарчить і задоволено мружиться. Він каже:

– Зараз, любі друзі, у нас начинається концерт. Олежка, а де камера? Катя

буде кінооператором. Ви не проти, мила моя?

Катя не проти. Олежка поспіхом приносить відеокамеру. Кількома словами він

викладає Каті ази користування.

– Отут наближення... А такво - це нічне бачення, --пояснює він, коли в

кімнату повертається Сашко. Його наплічна сумка роздута від допотопного

чорного телефона, прихопленого на всяк випадок. Від маестро Сашко навчився, що у Грі недоречних предметів не буває.

Вони шикуються один за одним - кашлюк-старший, за ним омці - Женя-Костя-Катя.

За нею слідує кашлюк-молодший. Замикає колону маестро.

Вони виходять із прокуреної вітальні. Виходячи, маестро не забуває вимкнути

музику.

У цитаделі антиодудів гусне темрява.

4і2

– А ет' чьо таке у вас? Ходікі тайні?
– питається Катя, коли вони виходять на

ту частину Останньої території, де різниця між вулицями Набережною та Беранже

зникає буквально на очах. Катя рухається повільніше за інших, до того ж

постійно спотикається - адже вона дивиться крізь вічко камери. Фільмує все

підряд, а найчастіше свої ноги і те, за що вони чіпляються. По ліву руку

коридора - ряд вікон, завішаних каламутною цератою. Від безлічі протягів

церата шелестить, як навіжена. Справа - незліченні бічні відгалуження

коридорів. Сходи, драбини.

Чого вони тут тільки не понаносили, дивується маестро антиодудській

невгамовності, коли вони проходять біля купи музичного брухту. В одній з

кімнат краєчком ока він зауважує розбитий рояль.

Дують сильні протяги. За спиною без угаву лопотять крилами птахи. Цей шум

крил стоїть у вухах так нав'язливо, що запросто починаєш плутати, що ж ти, врешті-решт, відчуваєш - бачиш лопотіння крил... а чи чуєш коридори та вікна.

– А пачєму туалє-е-етов так багато?
– не перестаючи фільмувати, замріяним

голосом цікавиться дівчина. її здивування цілком виправдане: кожна друга

кімната тут обладнана брудним унітазом.

244

245

– Бо потому, - маестро підганяє Катю, яка забагато крутить головою і

роздивляється на різні боки.
– Какаємо багато. Йди давай...

(не та інтонація)

– кгм... в сенсі, тебе чекають незабутні дні... Чекай-но. Перед мандрами

відлию...

Маестро гукає Сашка, і той спиняється. Мовчазний омчанин Костя витягує з

пачки папіросу, і маестро, перш ніж зникнути за дверима, бачить: Олежик

припалює тому від своєї запальнички.

Маестро затраскує двері, закривається на гачок і розвертається обличчям до

виходка. На підлозі - здута від сирості кахлева плитка. Маестро втягує носом

повітря: їдко тхне хлоркою впереміш із калом.

Він підіймає погляд від іржавої мушлі унітаза

Ш

– Олежик, чому в параші світло не вимкнув? Дуже знайомо. Хто б це?

– Там маестро вже годину втикає. Маестро, Катя питає, чи ти ше довго?

Ага. Маестро - це наче я. От і добре, думає він.