Архе

презентацію.

– Он як? Презентацію?

– Ну ясно! Сьогодні, у нас на даху. Концерт сферичної шумової музики. Це така

нова фіха: ми з Сашком продовжуємо тему, буцім underground себе вичерпав, а

натомість почався upperground. Тільки допоможеш нам із drum-машинкою, гаразд?

Маестро беззаперечний. Куляста музика - це супер.

– Коротше, Олег!
– каже Сашко.
– Потім йому розкажемо. Дай я закінчу.

Значить, так-во, Квант. Слухай далі. Прокинувся я - на дворі перша ночі.

Розбудив Олега, сходили з ним на крапку, прикупили фіміаму, закинулися

трамадолом, шоби в горлі не дерло, і воскурили собі. Сидимо, дивимося, шо ми

там наапґрейдили про той екскаватор, аж тута на тобі - дзвінок у двері. Ми з

Олегом на таких причандалах ціпеніємо, як заціп'янілості в музеї, думаємо -

піздєц, мєнти прийшли! Але чуємо - пароль видзвонили. Так це, виявляється, приходять Вано Романош із Курсантом і приносять до нас трьох чуваків, ледве

теплих.

– Серед чуваків, між іншим, одна чувіха...

– Не перебивай. Кладе Вано їхні тіла у нас на підлогу і каже, може, вони у

вас позависають, це, мовляв, приїхали друзі з Омська, в'юнком трохи

передознулися...

– Квант, а шо, Омськ - це хіба Росія?
– знову перебиває Олег.

– О, це вже Внутрішня Монголія. Сама назва яка трансцендентна - Омммммммм...

ск.

– ...то ми з Олегом, значить, поселили їх у нашому лабіринті. Шо нам, шкода?

Вони ще, правда, звідти не вибралися. Як не знайдуть дорогу у вітальню до

обіду, організуємо рятувальну експедицію.

– На пошуки друзів з Омська, ..... підтвердив Олег.
–

Прикинь, лазити накуреним по нашій квартирі - як би ти це назвав?..

– Камікадзе-експірієнс, - підказує Сашко.
– Стопудово. Можна шоу

організовувати.

Маестро делікатно притуляє до вуст бульбулятор і робить неслабу (як на таку

ранкову пору) тягу. У цей момент Олег і Сашко замовкають у пошані. У світлі

червоно-синіх променів дим із ковпачка в'ється, наче сім'яна рідина морської

зірки з безодень океану. Маестро повертає бульбік і жестом спонукає

продовжувати. У голові тріщить лічильник Гейґера. Під нігтями німіє час.

– Слухай, які дальше малімони були! Поселили ми в себе тих омців. Вони, бідаки, такі вже пропацючені були, такі розпенцачені, шо ледве на ногах

трималися. То зразу ж спатки лягли.

– Точніше, ми з Ваном перетягли. А Курсант тільки стояв і свою шапку-вушанку

рукою притримував.

– ...я тій дівчинці свого коца дав, того, шо з моржом...

– Та не перебивай. Повертаємося на канапу, покурили ше. Аж тут сумніви

починають брати: були ті омці направду, чи то загрицало нас наніц. І тут нас

як не висадить, як не дойде! Думаємо: ніх-х-хуя собі накрило нас - вигнали

собі, буцімто серед ночі приїхали якісь хіпаблуди з Омська! Але йти у

лабіринт ше раз, провіряти - знаєш, як страшно? Там привид ходить. Ну, ми

давай, шоби страх прогнати, вирішили діафільми дитячі через діапроектор

дивитися. Ми, як малі були, нам тато їх дофіґа накупив. Дивимося перший

діафільм, «Лисичка-сестричка».

– А ми якраз Хєндрикса, блін, minimal dub remix поставили... Самі зварганили!

230

231

– ... і врубали «Foxy Lady»! I тут, курва, до нас доходить, що діафільм

абсолютно лягає на музику - один до одного! Уявляєш собі таке? Ніби кліп на

замовлення! Ну та добре. Поміняли ми музику, гадали, на душі проясниться.

Поставили собі шось стареньке, з патефончика. Сидимо, слухаємо, діафільми

дивимося, нерви заспокоюємо. А музика чимраз драматичніша, напруга

наростає... Аж тут Олежик як не СКРИКНЕ!!!
– імпульсивно вигукує Сашко, і

маестро підстрибує на тахті від несподіванки.

– ...Як не СКРИКНУ!!!
– емоційно підтверджує Олег, і маестро здригається

знову.
– Я ж дивлюся, а там!.. Там таке, шо... Сашко, покажи йому, бо не

повірить.

Сашко перемотує плівку назад до пам'ятного кадру. Маестро бачить на ньому

товстуна-бая, що розвалився на подушках і прислухається до якогось підозріло

носатого нувориша. За вікном келії рясніє східними зорями ніч.

.- А тепер гоп-ля!
– Сашко перевертає діапроектор догори дриґом, і в маестро

самого від несподіванки та міцної бамбалачі перехоплює подих. Біло-червоний

смугастий халат бая і зорі за вікном утворюють автентичний американський

прапор, а тінь носатого аксакала - контури СРСР.

– Заколот?
– коротко цікавиться маестро, вмить прогледівши глибини всіх

глибин.

– Нє. На наш погляд - нелінійна шифр-система. Ми, як це побачили, тепер

тільки те й робимо, шо проглядаємо кожен кадр під різними кутами.

– Обмін інформацією...
– нагадує братові одну з актуальних версій Олег.
– Ми

розробили теорію, за якою кожен кадр - це алегорична притча про комунальну

сансару в Узбецькій РСР.

– Або, за іншою гіпотезою, якийсь наказ... Наприклад, секретному

американському резидентові десь в Азербайджані, город Гянджа. Приміром, провести диверсію на будові атомної електростанції.

– Та ні, - заспокоює маестро.
– Це обикновєнний міжнародний заколот. За який

рік діафільм?

– За восємдєсят сьомий.

– Значить, все вірно. Три года оказалось достаточно, - загадково каже він і, примружившись, вдивляється в діафільм. Нарешті, наче пересвідчившись у

чомусь, про що давно підозрював, він пляцкає себе по коліні.
– Канешна. Так і

думав. Алегорія «Бурі в пустині». Все рощитано на кілька років наперед.

Декілька секунд брати Коклюші втуплюються в проекцію, а потім експльодують

захопленими вигуками: «Точно!», «Вєрняк!», «Стопудово!».