Архе

перекошеними тер-пугою обличчями омців.

– Здарова, рєбята!
– крізь спазм відрази до самого себе видавлює усмішку

перший. Від цього він проясняється світлом боротьби і видається Коклюшам

перемагаючим зло титаном.
– Дай пакурю!

Брати Коклюші все ще в прострації, чи, як модно тепер казати, зомлілі в

малімонах (або, для естетів високого стилю: нав'ючені в щтанах). Олег насипає

в бульбік дрібку трави.

З рук у руки вони передають бульбік перемагаючому зло омцеві. Той елеґантно

припалює собі запальничкою і затягується так глибоко, що здається - в

дитинстві йому вшили в грудну клітину вакуумний компресор. Омчанин передає

бульбік своєму товаришу, і той затягується не менш ретельно. Врешті баклажка

опиняється в руках мініатюрної дівчинки у перуці з вибіленими дредами.

236

– Катя, - видавлює вона, не розтуляючи вуст. Легені її повні диму, з грудей

рветься кашель, але Катя терпить до останнього.

Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.

– Я Женя, - каже перший омчанин.
– А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас

нємнога паживьом?

Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу. Він розпливається в

задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним -

ах!
– відкрилося Дао.

– Квант, - представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває

долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.

На маестровій долоні лежать два гральні кубики: Зіб

Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими

канонами суржиком Женя перепо-вів історію їхніх поневірянь.

Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг - і

так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони

потрапили на осінній з'їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а

помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось

старого гіпі, з яким вони познайомилися «на Радуґє». Першого березня вони, у

відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди

давали інтерв'ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку

добралися на двірець, а звідти - на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.

У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на

Шипіт.

– Ми вам мєшать нє будем, - запевнила Катя.
– Дєнь-другой паживьом і свалім к

чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєте Колю Індєйця?

Чєрнушніка злоснава? Ет' ми к нему прієхалі.

237

Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю

Індєйца - як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.

Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових

подвигів, тому - маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в

повітрі невидимий кучерик на кремі - тому він бере на себе відповідальність

за їхнє здоров'я і благополуччя. Маестро задоволено посміхається, побачивши

черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується

стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара. Маестро провів разом

із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У

самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по

вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія»

– лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш-

концептуалістів. Коля виглянув.

І, як сказав Петрович, «геть чисто здурів».

І от омці замовкають, а найхоробріший, найчесніший і найрозумніший з них (це, звісно, Женя) запитує:

– А как ВИ наживаєте? Чєм Львов-та дишит?

2і6

Він межово-чітко бачить схему дій. Зворушливу п'єсу, розігравши яку, можна

буде сміливо говорити про затемнений поки що Об'єкт №8.

Тому маестро робить вигляд інтелігента за сніданком, принюхується, чи не

пахнуть шкарпети, і цікавиться:

– А чи чули ви, молодиє люді, історію про Клуб лялькарів і Клуб галогенів?..

Як?!! Ні?!!

– Всі ці странні події почалися фіг зна каґда. І хєр просциш, коли ця мудь

скінчицьця. Но факт в тому, шо ви попали прямісінько до них у лабети.

– ? Да ну.

– Ви сумніваєтесь, Євґєній? Дарма. Но шо інтересно, Ваша поява оказалася дуже

знаковою. Ви зробите для Львова переворот.

– Да ну.

– Ну да. Сашко, покажи їм.

Сашко перелякано дивиться на маестра. Він водночас намагається і приховати

посмішку, і подіти кудись розгублений погляд. А маестро жує щоку і

спостерігає, наскільки здатний орієнтуватися в такій ситуації старший трешер.

Але старший Коклюш тільки сидить і перекладає руки з коліна на коліно.

– Покажи їм фотку. Ту фотку, - маестро надає голосові загадковості та

наказовості.

Сашко озирається через плече, ніби шукаючи ту фотку. Зараз він суцільний

відчай і безпорадність.

І раптом, мов ужалений в задницю, він зривається і зникає в сусідній кімнаті

– майстерні антиодудів. Молодший Коклюш із заокругленими очима пробує вловити

суть братового гамбіту. Все, що він може зараз робити - це відсмоктувати

слину з нижньої губи, щоб не капала. Омці медитують.

З майстерні чути, як на підлогу падають одна за одною книжки та пуделка.

Чуються також доволі оригінальні триповерхові мат-конструкції - виразні

впливи маестра.

За час, достатній для повільної сигарети, у кімнату врочисто повертається

Сашко.

– Показуй, - наказує маестро.
– І розказуй.

А подумки посилає: ІМПРОВІЗУЙ. ЩО ЗАВГОДНО, ТІЛЬКИ ІМПРОВІЗУЙ!