Арсен

— Розумієш, я хочу, щоб Айрес провела мене на горище. Ти ж чула, що там зберігаються якісь речі й документи мешканців села. Можливо, там є щось про наших?

— Про Арсена і Нійолє? — здогадалася вона.

— Так. Ми ж мусимо знати про них більше! — поважно сказав я. — Але про це поки що нікому не треба знати. Розумієш?

Дівчинка кивнула.

— Клянешся? — суворо запитав я.

І вона знову кивнула.

— А де записка? — запитала вона.

— Зараз напишу.

І я пішов до хати писати записку. Виявилося це справою непростою. Я сів за дідівський стіл, узяв папір та ручку. І закляк.

Що ж написати? Почав згадувати, що писав Ольці Курочкіній. Здається, там було так: «Приходь після уроків до теплиці. У мене є два квитки в кіно…»

Написав — і оком не змигнув. Але що маю написати зараз?

Я напружено гриз кінчик ручки…

Написав таке: «Айрес! Приходь…» — і зібгав папір. Узяв новий аркуш. Замислився.

«Дорога Айрес…» Знову зібгав. Усе було не те…

Може, не треба ніякого звертання? Але як вона зрозуміє, що я звертаюся до неї?

Я взяв новий аркуш: «Айрес! Є важлива справа…».

Чи можна починати листа одразу зі справи?

Одне слово, за півгодини біля мене на столі виросла ціла купа зібганих аркушів.

Під вікном уже нетерпляче стрибала Нійолє. Час минав.

Я розсердився на себе і зопалу вивів на папері такі слова:

«Синьйорино! Якщо Ви хочете побачити кориду в місячному сяйві — будьте біля коралю рівно опівночі» — і поставив жирну крапку.

Акуратно згорнув папірець і написав зверху: «Айрес. Особисто».

Потім, поки не передумав, швиденько віддав листа Нійолє. Побачив з вікна, як вона стрімко помчала вниз вулицею. І одразу ж пошкодував про свою затію. А раптом Айрес сприйме це за жарт або покаже записку іншим? І всі насміхатимуться з мене?

Але що зроблене, те зроблене. І відступати вже пізно.

…Що ближче день котився до вечора, то дужче я хвилювався.

Згадував розповідь Василя Петровича, і в мені мовби починала бриніти якась невідома до цього часу струна — тихо, але наполегливо. Чи зможу я зробити те, що хочу? Випробувати себе на сміливість, як той іспанський хлопець, про якого розповідав батько Федора? Чи вистачить хоробрості й рішучості? А чи вся моя сміливість — лише на словах? Тоді навіщо я викликав Айрес? Невже лише через те, щоб похизуватися перед нею? І взагалі, навіщо мені ця пригода? Чи не краще повернутися додому, де на мене чекають мої книжки і спокій? І сам собі відповів: ні, не краще! Я ж давно мріяв про справжнє життя, небезпеку, прихильність Прекрасної Дами. Про те, щоб свіжий вітер завжди дмухав в обличчя, а не в потилицю! І про те, щоб дізнатися, хто я є — боягуз чи людина слова й честі?

Під вечір на обійстя повернулася Нійолє.

— Ну, що? — пошепки запитав я.

— Передала, — сказала вона.

— Особисто?

— Як це? — не зрозуміла мала.

— Ну, ти передала їй особисто — з рук у руки?

— Звісно! А як інакше?

— І що вона сказала?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Зовсім. Просто прочитала і поклала в кишеню.

Я був розчарований. Гадав, що будь-яка дівчина почала б з цікавістю розпитувати — і що, і як, і навіщо, і з якими намірами…

Але потім збагнув, що Айрес не з таких — вона не буде виказувати своїх емоцій. Але все ж захвилювався, чи не сприйме вона мою записку за жарт.

За вечерею я ледве стримував хвилювання.

— У тебе якийсь нездоровий блиск в очах і щоки палають, — помітила бабуся Ліда. — Ти часом не захворів?

Вона торкнулася вустами мого чола.

— Ні, ні, зі мною все гаразд, — поквапився запевнити я. — Певно, втомився. Сьогодні ляжу раніше.

Я подякував за вечерю і пішов до своєї веранди.

Ліг, не роздягаючись. Лише прикрився ковдрою. І почав чекати, доки на небі розгориться місяць. Щохвилини я підносив до очей годинник. Але стрілки на ньому пересувалися надто повільно. Майже не рухалися.

У хаті було тихо — всі заснули. Від хвилювання на мене теж несподівано наповз сон. Щоб не задрімати, я скочив з ліжка і зробив кілька присідань, потім віджався від підлоги разів з десять. Стало значно краще.

Та й стрілки годинника вже показували пів на дванадцяту. Час іти!

Я нечутно відчинив вікно і вистрибнув у сад. Трава була вологою, земля прогиналася під ногами, поглинаючи звук моїх кроків. Я прокрався за хвіртку і вийшов на вулицю. Вона була огорнута щільною темрявою.

Я подумав, що було б цікаво, якби в цю мить по вулиці пройшлася Біла Дама. Тоді я б не знав, яку з двох пригод обрати — зустріч із примарою чи нічну кориду. Але на вулиці не зблиснуло жодного вогника. Отже, з примарою будемо розбиратися пізніше!

Я стрімголов помчав через село до лану, де жив Чорний. Добіг туди хвилин за сім. До півночі лишалося зовсім мало часу, але біля паркану я нікого не побачив. Жодної живої душі! Отже, Айрес не прийшла. І, мабуть, не прийде.

Можливо, це на краще, подумав я.

Справді — на краще! Я ж це робитиму не для того, щоб похизуватися перед дівчиною.

Я впритул підійшов до паркану. Роззирнувся — де ти, Чорний? У темряві, яку освітлювали лише зірки і тоненький серпик молодого місяця, побачив його спину. Вона виблискувала в місячному світлі, мов спина дельфіна у хвилях моря. Лілова шкіра бика була такою гладкою і лискучою, що мені здалося, ніби на ній відбиваються зірки.

Мов зачарований, стояв я перед парканом. Легкий нічний вітерець дмухав мені в обличчя, а всередині все голосніше бриніла невідома музика!

Чорний стояв посеред витоптаного майданчика незворушно і теж дивився на мене.

Я ще раз оглядівся, чи немає тут сторонніх? Але довкола було тихо. Більше я про це не думав.

Якась сила піднесла мене на паркан, зроблений з міцних дубових дощок. Моя видовжена місячним світлом тінь виросла над загорожею і лягла просто під ноги Чорного. Той роздивлявся її, а потім підвів голову і з-під крутого лоба окинув мене своїм нестерпним поглядом-лезом.

Можу заприсягтися, що в цю мить, коли я стрибнув униз і розпрямився — в мені вже на весь голос лунали всі сурми світу!

Хоча, можливо, то лише хрустіли гілки під ногами. Або… Або просто цокотіли зуби. Не знаю…

Одне слово, я миттю перелетів через паркан і приземлився просто в коло місячного світла — навпроти Чорного.

Кілька секунд ми мірялися поглядами. Чорний здавався мені горою. Його погляд заворожував, ніби він був не звичайним биком, а якоюсь міфічною істотою — нащадком іберійських биків, про яких розповідав нащадок тореадора Василь Петрович.

Пауза тривала. І все голосніше в мені лунали сурми.