Атлантида

— Хочеш, я прожену його? — запитала Таніт-Зерга.

— Ні, хай залишиться.

Я подивився на гепарда з симпатією. Нас зближувало спільне лихо.

Я навіть погладив його опуклий лоб. Прам-Руа виявив своє задоволення, випроставшись всім тілом і висунувши свої величезні жовті ігазурі. Килимок на підлозі від цього, мабуть, неабияк постраждав.

— Тут ще й Гале, — сказала дівчина.

— Гале! Це ще хто?

Тієї ж миті я побачив на колінах у Таніт-Зерги дивовижне звірятко, завбільшки з велику кішку з пласкими вухами й видовженою мордочкою. Світло-сіре хутро було шорстким. Істота дивилася на мене смішними рожевими оченятами.

— Це моя мангуста, — пояснила Таніт-Зерга.

— Скажи, будь ласка, — запитав я невдоволено, — це все?

У мене, мабуть, був такий похмурий і кумедний вигляд, що Таніт-Зерга засміялася. Я також засміявся.

— Гале — мій друг, — сказала вона, знову споважнівши. — Я врятувала їй життя. Тоді вона була ще зовсім малою. Але розповім тобі про це іншим разом. Поглянь, яка Гале симпатична.

Кажучи це, вона поклала мангусту мені на коліна.

— Це дуже люб’язно з твого боку, що відвідала мене, — поволі «вимовив я, погладивши спинку звірятка. — Котра ж зараз година?

— Минула дев’ята. Бачиш, як високо піднялося сонце? Давай, я спущу штору.

У кімнаті запанувала сутінь. Очі Гале стали ще рожевішими. А в Гірам-Руа — зеленими.

— Це дуже люб’язно, — повторив я, думаючи про своє, — Бачу, ти сьогодні вільна. Ще ніколи не приходила так рано.

Обличчя дівчини спохмурніло.

— Справді, я вільна, — з прикрістю відповіла вона.

Я уважніше подивився на неї й уперше побачив, що вона гарна. Її волосся, що спадало на плечі, було не кучерявим, а хвилястим, риси обличчя — бездоганно правильними: рівний ніс, маленький рот з тонкими губами, вольове підборіддя. Колір шкіри — світло-бронзовий, а не чорний. Стрункий, гнучкий стан не мав нічого спільного з тими огидними товстими обрубками, що на них перетворюються розпещені негритянки.

Її чоло й волосся охоплював широкий мідний обруч з коштовним каменем посередині, а зап’ястя й щиколотки прикрашали ще ширші чотири браслети. Вона була вдягнена в декольтовану зелену шовкову туніку, гаптовану золотом. Зелень, бронза, золото.

— Таніт-Зерга, ти сонгаї [53] ? — лагідно запитав я.

Вона відповіла гордо, навіть з викликом:

— Так, я сонгаї.

«Дивне дівча», — подумав я.

Було очевидним, що є тема, якої Таніт-Зерга уникає. Я згадав майже страждальний вираз її обличчя, коли вона сказала мені, що Гірама-Руа вигнано, й тон, яким вимовила це безособове «вигнано».

53

Сонгаї (сонгай, сонгой) — народність, що проживає на берегах р. Нігер.

— Я сонгаї, — повторила вона. — Народилася в місті Гао [54] , на Нігері, колишній столиці сонгаї. Мої предки правили великою імперією Мандінго. І якщо я тут рабиня, це не означає, що мене слід зневажати.

Освітлена сонячним промінням, Гале сиділа на своєму маленькому задку й передніми лапами терла свої й без того блискучі вуса, а Гірам-Руа спав на килимку, вряди-годи жалібно зітхаючи.

— Йому щось сниться, — сказала Таніт-Зерга, приклавши пальця до вуст.

54

Імперія Гао — середньовічна держава в Західному Судані.

— Лишень ягуарам може щось снитися, — зазначив я.

— Гепардам також, — промовила вона поважно, аж ніяк не збагнувши смаку цього грубуватого парнаського жарту.

На мить запала мовчанка. Потім вона сказала:

— Ти, мабуть, зголоднів. І мені здається, що не хочеш снідати разом з іншими.

Я не відповів.

— Треба попоїсти, — додала вона. — Якщо не заперечуєш, я принесу щось для тебе й для себе, а також обід для Гірам-Руа й Гале. Коли на душі сум, не слід лишатися на самоті.

І маленька зеленаво-золотиста фея вийшла, не чекаючи моєї відповіді.

Так склалися мої взаємини з Таніт-Зергою. Вона щоранку приходила до моєї кімнати разом з двома звірятками. Рідко коли згадувала про Антінею, а якщо й згадувала, то побіжно. Здавалося, що дівчина боїться якогось ненависного їй запитання, котре, вона це бачила, от-от зірветься з моїх уст, і я відчував, як вона уникала тих тем, які я не наважувався порушити.

Щоб відвернути загрозу, вона, наче маленька збуджена папуга, говорила, говорила, говорила.

Я занедужав і був, як ніхто ніколи, доглянутий цією сестрою-жалібницею у зеленому шовку з бронзою. Двоє звіряток, велике й мале, були тут-таки, обабіч мого ліжка, і, доки я марив, бачив їхні, зосереджені на мені, сумні й таємничі зіниці.

Таніт-Зерга розповідала своїм співучим голосом різні історії, але найцікавішою з них була, як вона вважала, історія її життя.

Лише згодом я раптом збагнув, якою близькою стала мені ця маленька дикунка. Хоч би де ти не була тепер, люба дівчино, з яких тихих берегів не спостерігала мою трагедію, кинь погляд на свого друга, прости йому, що він не відразу приділив тобі увагу, якої ти так заслуговувала.

— З моїх дитячих літ, — почала вона, — мені запам’яталася така картина: розганяючи вранішній туман, сходить ніжно-рожеве срнце над великою рікою, що несе тихі хвилі, над повноводою рікою Нігер. Це було… Але ти не слухаєш мене.

— Слухаю тебе, маленька Таніт-Зерго, слово честі.

— Це правда? Я не надокучаю тобі? Хочеш, щоб я розповідала?

— Розповідай, Таніт-Зерго, розповідай.

— Отже, ми бавилися з моїми маленькими подругами, яких я дуже любила, на березі повноводої ріки, під терновими деревами, братами зег-зег, колючки яких скривавили чоло вашого Пророка. Ми називаємо їх райськими деревами, бо під ними, як сказав наш Пророк, розкошуватимуть праведники [55] . Вони були іноді такі височенні, що вершник не спромігся б упродовж століття перетнути тінь, яку вони кидають на землю.

55

Коран, розділ 66, рядок 17. (Нотатки п. Леру).

Ми сплітали там гарні гірлянди з мімози, рожевих каперсів і білих нігелл. Потім кидали їх у зелену воду, щоб відвернути лиху долю, і сміялися, мов божевільні, коли виринав гіпопотам, висуваючи свою добру товсту морду. Ми починали незлобиво бомбардувати його, доки він знову не пірнав у воду, здіймаючи фонтан білої иіни.

Так було вранці. Потім Гао затоплювала смертельна червона спека. Надвечір ми поверталися на берег ріки, щоб серед хмар москітів та одноденок побачити величезних кайманів у твердокам’яних панцирах,* які поволі виповзали на берег й зрадливо загрузали у жовтому болотяному мулі.

Ми, бомбардували їх, як і гіпопотамів уранці, і тоді, вшановуючи сонце, що хилилося за чорне гілля дульдулів, ставали в ритуальне коло, плескали в долоні, тупотіли ногами й співали гімн сонгаї.

Такими були щоденні розваги вільних дівчат. Але ти б помилився, подумавши, що ми лише пустували. Якщо хочеш, розповім тобі, як я врятувала одного французького офіцера, напевне, старшого за тебе чином, судячи з кількості золотих нашивок на його білих рукавах.

— Розповідай, маленька Таніт-Зерго, — сказав я, затопивши погляд у далечінь.