Атлантида

— А! Ти прийшов, — сказав Наполеон. — Візьми сигарету. Здається, ви з Грамон-Кадеруссом вчора ввечері добре порозважалися в Шато-де-Флер.

Я задоволено всміхнувся.

— Як, Ваша величність вже знає?..

— Знаю, дещо мені відомо…

— Чи знає Ваша величність, що сказав наостанку Грамон-Кадерусс?

— Ні, але ти мені повідомиш.

— Так от, нас було п’ятеро чи шестеро, я, Віль-Кастель, Грамон, Персіньї…

— Персіньї, — зазначив імператор, — даремно афішується з Грамоном після того, що плете Париж про його дружину.

— Безумовно, сір. Так от, певно, тому Персіньї був схвильований. Він почав розповідати нам, яких прикрощів завдає йому поведінка герцогині.

— Персіньї бракує такту, — пробурмотів імператор.

— Двжеж так, сір. Чи знає Ваша величність, що кинув йому Грамон?

— Що?

— Він сказав: «Пане герцог, я забороняю вам у моїй присутності ганьбити мою коханку!»

— Грамон перебільшує, — мрійливо усміхаючись, мовив Наполеон.

— Ми всі були такої думки, сір, в тому числі й Віль-Кастель, який, одначе, зрадів.

— До речі, — сказав імператор, помовчавши, — забув запитати тебе про графиню Біловську.

— Вона почуває себе добре, сір. Дякую Вашій величності.

— А як Клементіна? Все така ж чарівна дитина?

— Так, сір. Але…

— Здається, мосьє Барош закоханий у неї до нестями.

— Це дуже тішить мене, сір. Але ця втіха пов’язана із значними витратами.

Я витяг з кишені рахунки, отримані вранці, й розклав їх перед імператором.

Він дивився, загадково всміхаючись.

— Годі тобі, тоді. Це дрібниця. Я виручу тебе, тим більше, що мені потрібна твоя послуга.

— Я до послуг Вашої величності.

Він подзвонив.

— Хай прийде мосьє Мокар. Я застудився, — додав він. — Мокар пояснить тобі, у чому річ.

Увійшов особистий секретар імператора.

— Мокаре, це Біловський, — сказав Нанолеон. — Ви знаєте, чого я від нього чекаю. Повідомте йому про це.

І він заходився тарабанити пальцями по шибі, об яку шалено вдарялися дощові потоки.

— Любий графе, — сказав Мокар, сівши, — все дуже просто. Ви, напевне, чули про одного талановитого дослідника, Анрі Дювейр’є?

Я заперечно похитав головою, дуже здивований таким несподіваним вступом.

— Мосьє Дювейр’є, — вів далі Мокар, — повернувся до Парижа з дуже небезпечної подорожі до Південного Алжіру й Сахари. Мосьє Вів’єн’де Сен-Мартен, якого я нещодавно бачив, сказав мені, що Географічне товариства має намір нагородити його за це золотою медаллю. Під час своєї подорожі мосьє Дювейр’є вступив у контакт з вождями диких племен — туарегами, котрі й досі чинять опір військам його величності.

Я подивився на імператора; моє остовпіння було таким, що він зареготав.

— Слухай далі, — сказав він.

— Мосьє Дювейр’є, — провадив Мокар, — домігся того, що делегація від цих вождів прибула до Парижа засвідчити свою відданість його величності. Цей візит може мати дуже важливі наслідки, і його превосходительство міністр колоній сподівається підписати торговельний договір, забезпечивши нашому народові великі вигоди. Цих вождів п’ятеро, і серед них шейх Отман, аменокал, або султан конфедерації аджерів. Вони прибудуть завтра вранці на Ліонський вокзал. Мосьє Дювейр’є зустрічатиме їх. Але імператор подумав, що крім нього…

— Я подумав, — сказав Наполеон III, очевидно задоволений моїм ошелешеним виглядом, — що було б доцільно, аби цих поважних мусульман зустрів також один з моїх камер-юнкерів. Тож я й покликав тебе, мій любий Біловський. Не лякайся, — додав він, регочучи, — з тобою буде мосьє Дювейр’є. Твоя роль полягатиме лише у тому, щоб забезпечити світський характер зустрічі; будеш присутній на сніданку, який я дам завтра на честь цих імамів у Тюїльрі, а ввечері, нишком, бо їхня релігія дуже почутлива в деяких питаннях, подбаєш, щоб вони дістали уявлення про паризьку культуру. Але не переборщуй: не забувай, що там, у Сахарі, вони дуже високі й поважні релігійні особи. Отже, покладаюся на твій такт і даю тобі карт-бланш… Мокаре!

— Так, сір?

— Половину коштів, потрібних графові Біловському для прийому таргійської делегації, віднесіть за рахунок Міністерства закордонних справ, а другу половину — Міністерства колоній. Гадаю, що для початку вистачить ста тисяч франків. Коли графові потрібна буде більша сума, він має тільки повідомити вам про це.

Клементіна жила на вулиці Бокадор у маленькому будиночку мавританського стилю, що його я купив для неї в мосьє де Лесепса. Застав її в ліжку. Побачивши мене, вона заллялася слізьми.

— Ми з тобою здуріли, — прошепотіла вона, схлипуючи. — Що ми накоїли!

— Клементіно, що з тобою?

— Що ми накоїли, що накоїли! — повторювала вона.

А я бачив її буйне чорне волосся, її теплу шкіру, яка пахла парфумами.

— Що сталося? Ну що сталося?

— Я… — і вона прошепотіла мені щось на вухо.

— Ні! — відповів я розгублено. — Ти певна цього?

— Чи я певна!

Я був приголомшений.

— Здається, ти не радієш, — сказала вона уїдливо.

— Я не сказав цього, Клементіно, хоч, зрештою… Я дуже щасливий, слово честі.

— Доведи мені це: проведемо завтрашній день разом.

— Завтрашній? — я аж підскочив. — Це неможливо!

— Чому? — підозріливо спитала вона.

— Тому що завтра я маю супроводжувати таргійську делегацію в Парижі… Наказ імператора.

— Що це за вигадка? — скрикнула Клементіна.

Треба визнати, ніщо так не схоже на брехню, як правда.

Я більш-менш точно переповів Клементіні те, що почув від Мокара. Вона слухала з виглядом, який означав: мене не обдуриш!

Нарешті, розлючений, я вигукнув:

— Можеш прийти й подивитися на власні очі. Завтра ввечері я обідаю з ними і запрошую тебе.

— Будь певен, я прийду, — з гідністю відповіла Клементіна.

Визнаю, цієї миті я втратив рівновагу. Але ж який то був день! Прокинувшись, отримав рахунок на сорок тисяч франків. Потім — неприємний обов’язок супроводжувати дикунів у Парижі. І опріч усього — перспектива стати батьком позашлюбної дитини…

«Але ж, — подумав я, оговтуючись, — це наказ.імператора. Він попросив мене познайомити туарегів з паризьким життям. Клементіна дуже гарно тримається у світському товаристві, й тепер не варто її дратувати. Замовлю на завтрашній вечір окремий кабінет у Кафе-де-Парі і скажу Грамон-Кадеруссу і Віль-Кастелю, щоб вони привели з собою своїх веселих коханок. Це буде цілком у галльському дусі: спостерігати, як поведуть себе діти пустелі в цій компанії».