Атлантида

Питань питання в світі цьому -

Любов і цноту разом поєднать [38] .

Опріч того, — додала вона з чарівною усмішкою, — ти, мабуть, ні до першого, ні до другого добре не придивився». А тоді зробила кілька компліментів мені особисто, на що я не спромігся відповісти, настільки ці чотири рядки з Бодлера спантеличили мене.

Вона зробила ласку пояснити мені: «Пан Ле Меж потрібний мені як учений. Він володіє іспанською та італійською мовами, упорядковує мої папери й намагається систематизувати мою божественну генеалогію. Преподобний Спардек знає англійську й німецьку. Граф Біловський досконало володіє слов’янськими мовами; крім того, я люблю його, як батька. Він знає мене змалку, з тих часів, коли я ще й гадки не мала про відомі тобі дурниці. Ці двоє допомагають мені підтримувати стосунки з моїми гостями різних національностей, хоч я й сама починаю опановувати потрібні мені мови. Але ж годі балачок. Це я вперше пояснюю свою поведінку. Твій друг не такий цікавий». Потім вона спровадила мене. Справді, чудернацька жінка. Наче розважлива, але більше знається в пристрастях, ніж панує над ними.

38

Переклад О. І. Жупанського.

— Панове, — сказав, раптом з’явившись, Ле Меж, — чого ви спізнюєтесь? Вас чекають за обіднім столом.

Маленький професор був сьогодні в особливо доброму настрої. Він почепив нову фіалкову орденську стрічку,

— Ну що? — запитав нас весело. — Ви бачили її?

Ні Моранж, ні я не відповіли.

Коли ми увійшли, преподобний Спардек і гетьман Житомирський вже обідали. Призахідне сонце кидало на кремові килими малинові відблиски.

— Сідайте, панове, — голосно промовив Ле Меж. — Лейтенанте де Сент-Аві, вчора ввечері ви не були серед нас. Сьогодні вперше скуштуєте страви нашого бамбарського кухаря Куку. І скажете, чи вони вам до смаку.

Слуга-негр поставив передІ мною чудову триглу [39] , яка плавала у соусі з перцем, червоному, наче томатний.

Я вже казав, що вмирав з голоду. Страва виявилася дуже смачною. Соус викликав спрагу.

— Хоггар білий, 1879 року, — підказав мені гетьман Житомирський, наповнюючи мій келих делікатесним топазовим лікером. — Це я дбаю про нього. Він не впливає на голову, лише на ноги.

Одним духом я перехилив келих. Товариство почало здаватися мені чарівним.

39

Риба.

— Гей, капітане Моранж! — загорлав Ле Меж, звертаючись до мого супутника, який спокійно їв свою рибу. — Що ви скажете про цю колючоперу рибу? Її сьогодні виловили в озері оазису. Чи не починаєте ви погоджуватися з гіпотезою про Сахарське море?

— Ця риба — аргумент, — сказав мій супутник.

І раптом замовк. Відчинилися двері, й увійшов білий таргієць. Запала тиша.

Чоловік з затуленим обличчям повільно підійшов да Моранжа й торкнувся його правиці.

— Гаразд, — сказав Моранж.

Він підвівся й рушив за посланцем.

Глечик з Хоггаром 1879 стояв між мною і графом Біловським. Я налив собі келих, котрий містив майже півлітра, і нервово перехилив його.

Гетьман глянув на мене з симпатією.

— Хе, хе, — вимовив Ле Меж, підштовхнувши мене ліктем, — Антінея поважає ієрархічний порядок.

Преподобний Спардек соромливо всміхнувся.

— Хе, хе, — повторив Ле Меж.

Мій келих був порожній. І враз мене охопило бажання жбурнути його в голову доцентові історії. Але стримався! Я наповнив його знову й випив до дна.

— Мосьє Моранж не скуштує цієї чудової баранячої смаженини, — сказав професор, стаючи все грайливішим і накладаючи собі чималий шмат м’яса.

— Йому нічого шкодувати, — роздратовано мовив гетьман. — Це не смаженина, а баранячі роги. Слово честі, Куку починає знущатися з нас.

— Звинувачуйте преподобного, — різко кинув Ле Меж. — Я досить часто нагадував йому, щоб кого іншого навертав у свою віру.

— Пане професоре! — спинив його з гідністю Спардек.

— Можу повторити сказане, — закричав Ле Меж. І мені здалося, що він напідпитку.

— Будете свідком, мосьє, — провадив він, обернувшись до мене. — Мосьє новоприбулий. Мосьє безсторонній. Тому й звертаюся до нього. Чи має хтось право псувати бамбарського кухаря, щодня задурюючи йому голо* ву теологічними дискусіями, до яких він аж ніяк не схильний?

— На жаль, — сумно відповів пастор, — ви помиляєтеся. Навпаки, в нього природний потяг.

— Куку — ледар, який ладен бути гугенотом, аби тільки нічого не робити, і нехай горять наші ескалопи, — подав голос гетьман. — Хай живе папа римський, — проревів він, по вінця наповнюючи келихи.

— Запевняю вас, що цей бамбарець непокоїть мене, — вів далі з підкресленою гідністю Спардек.

— Знаєте, де він зараз? Заперечує реальність існування. Він за два кроки від помилок Цвінгля і Еколампада. Куку заперечує реальність існування.

— Мосьє, — збуджено сказав Ле Меж, — людей, зайнятих приготуванням їжі, не треба чіпати. Так вчив Ісус, який, гадаю, був таким само добрим теологом, як і ви, і котрому ніколи не спадало на думку відволікати Марфу від її плити, щоб верзти дурниці.

— Чудово! — погодився гетьман. Він тримав між колінами глек, намагаючись відкоркувати його. — Підсмажений баранячий бік, підсмажений бік, — сказав засапано, впоравшися з цим. — Наповнимо келихи!

— Куку заперечує реальність існування, — вів далі пастор, зажурено випивши свою чарку.

— Е! — прошепотів мені на вухо гетьман Житомирський. — Нехай говорить. Хіба не бачите, що всі вони геть сп’яніли.

У нього самого заплітався язик, і він насилу спромігся наповнити мій келих майже по вінця.

Мене охопило бажання відштовхнути чарку. Та раптом майнула думка: «Цієї миті Моранж… Що б він не казав… Вона така гарна!»

Схопивши келих, я знову спорожнив його.

Ле Меж і пастор заблукали в дивовижній релігійній дискусії, приголомшуючи один одного цитатами з Book of commun Prayer [40] , Декларації прав людини, Bulla Unigenitus [41] . Поволі гетьман почав брати над ними гору, як світська людина, котра, навіть п’яна як дим, має переваги, забезпечені не стільки освітою, скільки вихованням.

40

Молитовник (англ.).

41

Булла Унігенітус — булла римського папи Климента X, видана 1713 року, яка засуджувала книгу священика-янсеніста Кенеля.

Граф Біловський випив уп’ятеро більше за професора і пастора. Але він удесятеро менше п’янів від вина.

— Залишмо тут оцих п’яничок, — сказав він гидливо. — Ходімо, любий друже. Партнери чекають нас у залі для гри.

— Дами й панове, — мовив гетьман, входячи до зали, — дозвольте мені представити вам нового партнера, мого друга, лейтенанта де Сент-Аві.

— Не зважайте на них, — прошепотів він мені на вухо. — Це слуги оселі… Але, розумієш, я створюю собі ілюзію.

Він справді дуже сп’янів.