Атомний вогонь над океаном

— Добре, Біт. Але ваша просьба зайва. Я дотримуюсь основних положень Міжнародного товариства по мирному дослідженню.

— Про це, мабуть, не треба говорити так голосно, особливо в перший час, — зауважила Біт.

— Саме тому я й роздумував, чи не правильніше було б відмовитися од Мехіко-Занда. Я волів би краще і надалі займатися дослідницькою роботою, ніж допомагати у виробництві воєнних матеріалів.

Біт здивовано глянула на нього. Вона пригадала ту газетну замітку, яку їй показав Хріс Браун.

— Що ви маєте на увазі? — спитала дівчина. — Ви думаєте, що в Мехіко-Занді?

— Я ще раз навів точні довідки, — перервав її Барн. — Це звучить дивно. Молодий науковець наводить довідки про ПЕК, про Мехіко-Занд. Дослідження вільного від нейтронів злиття ядер мене цікавить, дуже цікавить. Але я знаю, що тут виробляють плутоній та інші радіоактивні матеріали, а потім продають їх комісії з атомної енергії. В Лос-Аламасі і в інших місцях з цих матеріалів виготовляють атомні й водневі бомби, запальні головки для ракет та іншу зброю. Можливо, це роблять навіть на підприємствах ПЕК. Проте, думаю, що наші батьки, ваш і мій, а також професор Метіус — адже він теж тут… Коротше кажучи, я гадаю, що тут закладаються міцні основи мирного розвитку ядерної фізики.

Біт відповіла не одразу. Вони в'їхали в Рівертаун, розташований у тихій улоговині на березі річки. Будинки, сади і невеликі парки скупчилися в місці, де річка робила поворот. Дивлячись на цей маленький рай, ніхто й не подумав би, що за двадцять кілометрів звідси, в Мехіко-Занді, науково випробовується самісіньке пекло.

Житла спорудила ПЕК. Старіші будинки, повз які саме проїжджали Біт і Барн, з таким же успіхом могли стояти в Детройті чи в Пітсбурзі. Фірма зв'язана з концерном Еверета, привезла ці будівлі автопоїздами і спорудила їх тут. Спочатку в них жили науковці. Тепер живуть робітники. А вчені згідно з договорами, переселилися в нові житла, збудовані з урахуванням смаку майбутнього хазяїна, звичайно, в певних фінансових межах. Насправді ці будинки відрізнялися один від одного не більше, ніж одне яйце від іншого.

Барн побачив річку, яка спокійно і мирно несла свої води. Так і уявляєш собі, що в неділю на цих розкішних берегах сидять люди і, забувши про все на світі, вудять рибу або пораються в своїх садках, проживаючи тут більше чи менше заслужену пенсію.

Коли Барн висловив свої думки вголос. Біт посміхнулася.

— Більшість працівників мають автомашини чи мотоцикли, в будинках є прилади для автоматичного регулювання клімату, бо тут майже цілий рік літо. В місті є все, що людині потрібно: ванна, холодильник, телевізор. От тільки коли когось звільняють або коли комусь не сподобалося працювати в Мехіко-Занді, він мусить, так записано в договорі, протягом доби залишити Рівертаун. Одруженим дають дві доби… Ну, ми вже скоро приїдемо на місце. Ваш батько теж. Думаю, буде краще, коли я поїду раніше. В мене з ним не дуже дружні взаємини. А на те, що ви сказали про дослідження, я можу відповісти лише от що. Досі в Мехіко-Занді ще не проводили ніяких ядерних випробувань, проте є люди, яких не покидає думка… — Вона зупинила машину біля одного з будинків і вигукнула: — От і приїхали.

— Яка думка? — запитав Барн.

Вони ще сиділи поруч. Біт серйозно подивилася на нього і відповіла:

— Думка про створення «чистої» бомби.

— Безглуздя, Біт, я не вірю цьому. Цілком чистої в радіоактивному розумінні бомби ніколи не буде. З технічного погляду це майже неможливо. — Він штовхнув дверцята і вийшов. — Дуже вдячний вам, що привезли мене просто на місце. Коли ми побачимося ще раз?

— Завтра, Барн. Вам доведеться завітати до мене, коли йтимете до Брекдорпа, нашого Атомного слона. — Дівчина подала йому руку і сказала: — Ще одна просьба до вас, Барн. Не говоріть поки що з батьком про цю… технічну неможливість. Та ось і він. До завтра…

Біт натиснула на стартер, дала газ, і біла машина рвонула з місця.

Барн прислухався до шурхоту коліс. Біля нього зупинилася машина батька.

Джек Кальман підозріливо оглянув сина з голови до ніг. На його обличчі був вираз невдоволення, руки тремтіли.

— Як це сталося, що міс Стефсон привезла тебе сюди? — спитав він рипучим голосом.

Барн Кальман осміхнувся і відповів:

— Міс Стефсон була на аеродромі, у неї там якісь справи з поштою. Я не знав, чи ти приїдеш, а тому поїхав з нею.

Кальман сердито глянув на вулицю, де зникла біла машина. Він не довіряв Стефсонам. А втім, хто знає, може, то був просто випадок. Кальман обняв сина.

Джеку Кальману довелося вести вперту боротьбу за хлопця. Барн був єдиною дитиною його і Марлі Джелінктон, дочки небагатого банкіра. В дитинстві Барн був хирлявим і кволим. Батьки доклали багато зусиль і витратили чимало коштів, щоб поставити хлопця на ноги. Марлі хотіла, щоб її син вчився на юриста. Але Кальман був непохитний. Адже майбутнє належить технікам, природознавцям, фізикам-атомникам! Чарівним словом майбутнього, його гаслом є енергія. Це слово означає і атомні електростанції, і нові машини, і нові вибухові речовини. І той, хто перший торкнеться рукою невідомого, вийде на чільне місце, належатиме до керівних представників американського століття. Кальман таки відстояв свій план. Усупереч бажанням жінчиної рідні він зробив з сина вченого-атомника і не дозволить, щоб тепер до Барна простягали свої руки Стефсони.

Пройнятий якимсь теплим, досі не знаним почуттям, Кальман підштовхнув сина до садової хвіртки. Там стояла мати. Марлі Кальман обняла сина, і очі в неї наповнилися слізьми.

Батько був поруч. Він тріумфував. Тепер усе гаразд. Барн уже здобув собі ім'я. Його знають як молодого талановитого вченого. В Мехіко-Занді він ще більше прославиться. Кальман ладен був заради сина навіть відступити на задній план. Він загнав машину в гараж і повільно пішов у будинок. Марлі Кальман сиділа навпроти сина і розглядала його так, наче вперше бачила.

У Мехіко-Занді і Рівертауні було вічне літо, а над Нью-Йорком завивала хуртовина. Френк Вільсон дивився на сніг, що сповзав з віконних шибок, наче морожена сметана. Внизу простягалася вулиця. Згори, з десятого поверху, вона була схожа на занесену снігом ущелину між скелями, а небо — на розірвані шмаття сіро-білої вати.

Вільсон вилаявся. Вчора ввечері він домовився з актрисою Еллою Марлінгтон про зустріч. Хіба ж він думав, що сьогодні буде завірюха. Вільсон хотів показати актрисі свою віллу за містом. Туди тридцять кілометрів, а 5.
– таку погоду це чимала відстань… Можливо, Марлінгтон і не подзвонить. У цю мить задеренчав зумер розмовного апарата. Вільсон швидко натиснув на потрібну клавішу і сказав:

— Алло, Френк слухає.

— Говорить Еверет.

Вільсон відчув, як по його спині стікає щось холодне, наче йому накидали снігу за комір. Треба ж було, щоб подзвонив саме Еверет…

— Як там посувається робота з новим відкриттям у Мехіко-Занді? Я вже два тижні чекаю повідомлення.

Вільсон тим часом отямився і відкашлявся.

— Робота йде успішно, сер… Звичайно, сер, Брекдорп тримає мене в курсі справ.

— Отже, досліди буде закінчено в строк?

— Звичайно, містер Еверет. Перші попередні експерименти вже проведено, вони обіцяють успіх. І все-таки мені довелося поговорити з Брекдорпом трохи різкіше. У нього в Мехіко-Занді першокласні спеціалісти, дорогі люди…

— Витрати, Вільсон, не мають значення, — перебив його Еверет. — Ми чекаємо успіху! Витрати окупляться. — Еверет помовчав і сказав: — Я сам полечу в Мехіко-Занд.

Вільсон злякано відкинувся назад, наче Еверет зненацька став перед ним.

— Цього я вам не радив би, сер, — поквапливо сказав Вільсон. — В атомному місті таке становище… Ви ж знаєте, був вибух… У Мехіко-Занді завжди можливі нещасні випадки. Хто знає, чи не попадете ви там під небезпечну радіацію.

— Ви дуже піклуєтесь про мене.