Атомний вогонь над океаном

Це іронічне зауваження свідчило, що Вільсон надто далеко зайшов: адже науковці і робітники живуть в атомному місті вже кілька років.

— І ви сердитесь на мене за таке піклування, сер? Це й справді було б безвідповідальністю, якби ви поїхали і наразилися на небезпеку. Полководцям нема чого робити в окопах на передовій, містер Еверет.

— Ну що ж, коли ви так думаєте, — сказав засміявшись президент. — Тільки-но Брекдорп доповість про нові успіхи, одразу ж повідомте мене. Якщо матиму час, то все-таки злітаю туди.

— Разом зі мною, прошу вас, сер. Я й справді це пробачив би собі… — його перервав неголосний тріск. То Еверет вимкнув апарат.

Вільсон відкинувся на спинку крісла і глянув у вікно. Надворі все ще падав сніг. Отже, президент ПЕК хоче відвідати атомне місто. Було б непогано, якби Брекдорп хоч трохи Посунувся далі з роботою. Але він тупцює на місці. Треба самому поїхати в Мехіко-Занд і поговорити з Брекдорпом. Оті вчені роблять з директора дурня.

Вільсон рвучко встав з крісла. Адже він уклав угоду з повітряними силами й флотом і повинен додержувати строки. Зрештою, мова йде і про його власні гроші. Доведеться таки поговорити з Брекдорпом, а можливо, і з Стефсоном. Той захопився дивною ідеєю: будувати атомні електростанції. Для цього ще знайдеться час. Спершу треба створити чисту бомбу. З цього погляду

Метіус кращий за Стефсона. Але він працює дуже повільно. А Кальман! Може, найкраще поговорити з Кальманом, це дуже честолюбна людина.

Вільсон підійшов до дзеркала, провів щіткою по блискучому, немов лакованому волоссю і підморгнув сам собі. Якщо пощастить виготовити чисту бомбу в Мехіко-Занді, йому забезпечена підтримка військового міністерства, і він зможе поступово, розумно маневруючи, зіпхнути Еверета… Старому вже пора звільнити крісло. Роздуми Вільсона перервав зумер. На цей раз дзвонила Елла Марлінгтон.

На вулицях все ще завивала віхола, але Вільсон весело насвистував мелодію найновішої модної пісеньки…

* * *

Коли автомобіль старого Кальмана зупинився в шерензі машин перед ворітьми атомного міста, Барн з цікавістю оглянувся довкола. Пасажири з віконець машин показували маленькі перепустки. В Джека Кальмана теж була перепустка: фото, прізвище, посада і номер.

Вартовий на воротах із стоїчною витримкою брав у кожного документ, проглядав його, віддавав назад і підносив руку до крислатого капелюха.

— Навіщо це, тату? Ти ж їздиш сюди вже багато років.

Кальман саме хотів пояснити, що це просто формальність, коли вартовий повільно підвів голову і спитав:

— Ваша перепустка, містер?

— Це мій син, — сказав професор, — їде до директора Брекдорпа. З сьогоднішнього дня він тут працює.

Велетень вартовий жестом руки звелів Барну вийти з машини і показав на маленький будиночок за спиною.

Що це означає? Барн глянув на батька — той знизав плечима. Точнісінько як учора ввечері. Барн хотів піти до Хріса Брауна, але мати його не пустила: «Тобі не можна нікуди виходити, — сказала вона. — Ти ще не зареєстрований. Тут кожен мусить спершу одержати номер. Немов у в'язниці…» Голос матері затремтів, а батько знизав плечима, як оце зараз.

Барн вийшов з машини. Батько швидко рушив з місця, наче боявся, що син щось скаже йому вслід: не годиться висловлювати особисті думки в присутності вартового.

Барн обернувся і побачив маленьку машину Біт Стефсон, яка саме під'їхала. Дівчина теж подала вартовому перепустку. Помітивши Барна, Біт осміхнулась і злегка кивнула головою.

Барн відповів на привітання. Раптом йому стало смішно. Звичайно, контроль потрібен. Інакше сюди зможе зайти хто завгодно. Коли він уже сидітиме в своїй лабораторії, ранкові церемонії його зовсім не цікавитимуть. Молодий учений глянув услід білій машині. Біт опустила руку, наче махнула нею. Барн мимоволі підняв руку і здивувався: Біт теж підняла руку. Отже, вона бачила його в дзеркальці. Ця маленька пригода розважила молодого вченого, йому довелося чекати хвилин десять у порожній кімнаті. До однієї стіни був прикріплений звичайний для цього міста світловий щит з індикатором променів. Поруч висіли вирізані з журналів малюнки, на яких були зображені голлівудські красуні.

Нового співробітника відвезли на електрокарі до головного корпусу. Обидва його супутники, одягнені, як і вартовий, у форму пісочного кольору, байдуже сиділи поруч і жували гумку. Один з них зайшов разом з Барном у ліфт і піднявся на восьмий поверх. Коридори, двері… І жодного вікна. Скрізь порожньо, все має суворий вигляд. Світильники сповнювали коридори примарним прозорим сяйвом. На дверях самі тільки номери, ні табличок, ні прізвищ. Незабаром і він стане номером.

Барна привели до молодої дівчини, йому дали заповнити анкету, потім запросили в сусідню кімнату. Тут ученого чекав чоловік у білому кітелі, який назвав своє прізвище. Барн почув його, але не розібрав, бо поглядом прикипів до крісла, що стояло посередині кімнати. Воно нагадало йому бачену колись фотографію електричного крісла. Барн підійшов ближче, іронічно посміхнувся і сказав:

— У цій церемонії прийняття на роботу не вистачає тільки детектора брехні [1] .

Чоловік у білому кітелі не звернув на слова Барна ніякої уваги. Він запросив молодого вченого сісти, пристебнув його до крісла і попрямував до пульта з вмикачами. В кімнаті погасло світло. Протягом кількох секунд Барн бачив у темряві тільки кумедну тінь чоловіка в білому кітелі. Щось безперервно дзижчало. Раптом широко розкриті очі Барна засліпило яскраве світло і враз погасло. Крісло захиталось і кудись покотилося, зупинилось і знову покотилося. Це повторювалось кілька разів. У Барна було таке відчуття, неначе він під час шторму пливе на паруснику — падає в бездонні глибини і виринає на поверхню. Його ще раз зачепив промінь прожектора, і збожеволіле крісло, на якому він сидів, ривком повернулося на місце.

1

В американських газетах кілька років тому з'явилися повідомлення, ніби винайдено детектор брехні — прилад, який подає спеціальні сигнали, коли опитуваний каже неправду…

Барна м'яко огорнуло приємне світло без тіней. Він не встиг вимовити жодного слова. А чоловік у білому кітелі вже натискував різні важелі на кріслі. На голову Барна опустився металевий ковпак з голчастою решіткою, стиснувши його лоб і скроні. До оголених грудей Барна приклали жолобчастий гумовий шланг, до передпліччя, стегон і шиї прикріпили невеличкі металеві пластинки, від яких тяглися шнури до апарата, що стояв, мабуть, біля задньої стіни. Барн відчув, як на чолі в нього виступив піт. Краплини поту стікали по щоках на верхню губу — вони мали солоний присмак. Варну було дуже жарко.

— Ваше прізвище?

Молодий Кальман моргнув очима. Навіщо це? Адже чоловік у білому знає, хто сидить перед ним. Потім пригадав: такі самі питання ставлять, коли перевіряють людину з допомогою детектора брехні.

— Барн Кальман.

— Ви вчилися вісім років?

— Так.

— Ви одружені?

— Ні.

«Безглузді запитання. Вони ж знають».

— Ви член Міжнародного товариства по мирному дослідженню?

«Ага, це стає цікавим».

— Ні.

— Ви колись виїжджали із Штатів?

— Ні.

— Ви знаєте про наслідки Стокгольмської конференції?

— Я читаю газети.

— Будь ласка, відповідайте так або ні, — попередив його лагідним, але байдужим тоном чоловік у білому кітелі.

— У вас є коханка?

— Ні.

— Ви знайомі з Джеймсом Стефсоном?

На якусь частку секунди Барн завагався. Молодий учений хотів відповісти правду, але щось застерегло його, і він відповів невиразно:

— Е… ні.

Коли Барн прощався з Джеймсом Стефсоном, старик сказав: «Привітайте мого сина і внучку».