Аукціон

Фол підвівся, закурив, заходив по номеру, чорт з ним, з цим гонораром; все, що завгодно, аби тільки розвалити трійцю, втрачений Врубель поставить хрест на альянсі Ростопчин — Степанов — Золле; навіть коли німець і пошле «експресом» свої документи про те, що Врубеля викрали, князь їх не одержить, все як слід опрацьовано; Степанов — тим паче, та й потім Золле не знає, де він зупинився; можна спускатися вниз, рейнське вино з дивною назвою «молоко коханої жінки» воістину прекрасне, чому б не почати з нього?!

Фол подзвонив у лобі, попросив до апарата містера Джільберта, сказав, щоб за німцем наглядали, але не більше; подій ні в якому разі не форсувати; якщо вирішить повіситись, не допустіть цього, він нам потрібен живий і при повній свідомості; зараз джентльмен на останньому градусі істерики, можливий зрив; я повинен знати, на якому теплоході він відпливає або ж коли вилетить до Бремена; на аеродромі його мусять зустріти наші люди; дорога заспокоює, або ж, навпаки, доводить до крайньої межі; і те і те однаково вигідне комбінації.

Подзвонив Річардсону в Гамбург, попросив запустити в діло пресу; час; місце, куди прибуде Золле, й точну дату повідомить Джільберт, увімкніть автоматичний відповідач на телефонному апараті, якщо вийдете кудись надовго.)

— Ну то й що? — спитав Степанов. — Кінець ділу?

Князь стомлено мовив:

— Їсти хочеш?

— Дуже.

— Тоді їдьмо звідси к бісовій матері.

— Їдьмо.

— До італійців чи китайців?

— Ти ж хотів до італійців… Але в них усе з борошна, не боїшся розжиріти?

— Боюся. Поїдемо до китайців. Люблю цей народ.

— Я також. Вони музикальні…

— Чому?

— Не знаю… У них дуже м’які пальці… І голоси, як дзвіночки.

Ростопчин ледь підняв руку, до нього відразу підійшов офіціант; схилившись, по-горобиному повернув голову, немов роздивлявся щось дивовижне.

— Будь ласка, підкажіть, який китайський ресторан вважається в Лондоні найкращим? — спитав князь.

— Зараз я довідаюсь, сер, — офіціант підійшов до портьє, щось сказав йому, той швидко розгорнув один з двадцяти довідників, які лежали в нього під рукою; погортав їх, як учитель історії, професіонально. Через три хвилини офіціант повернувся, приніс аркушик паперу (весь у тиснених розводах, герб «Кларіджа», шрифт золотий, немає на них, дияволів, паперового голоду) з адресами й телефонами тринадцяти ресторанів:

— Це найпрестижніші, сер. Усього в місті понад двісті китайських закладів, але ми не вважаємо за можливе рекомендувати їх вам. Якщо дозволите порадити, то я поїхав би вечеряти в «Пекінз мун», Родней роуд, шість, район Валворс, дуже гарна кухня — не Кантон, ті штукарять, — справжній Пекін…

— Спасибі, — відповів князь, підводячись. — Завтра я скажу, наскільки ваша порада була слушною.

Вони вийшли з готелю; швейцар у своєму коричневому котелку зробив рукою факірський жест, одразу підкотив старомодний чорний «остін»; Ростопчин назвав адресу; поїхали; раптом обличчя князя завмерло, ще більше змарніло.

— Мені це дуже не подобається.

— Мені також.

— Я не про те… За нами стежать, Митю.

— Навіщо? Хто?

— Не знаю… Ті двоє, що сиділи поряд за столиком у лобі, вискочили слідом і їдуть за нами… Дуже дивно…

— Що ж, для тебе авантюра, для мене сюжет…

— Офіціант сказав «Пекінз мун»… Вони чули… Дуже добре… Ти ж не воював, Митю?

— Я не воював, Женю.

— Ну от, а я воював. Точніше — боровся. Партизани не воюють, вони борються… Слухайте, — звернувся він до водія. — Я вам буду дуже вдячний, коли ви зробите так, щоб наша машина проїхала під жовте світло. За нами їде автомобіль з людьми, яких я не хочу більше бачити.

— Так, сер, — відповів водій, — але штраф досить великий.

— Не маю сумніву, — відповів князь, сказав Стеланову по-російськи, — мабуть, вони не поїдуть на жовте світло, вони ж певні, що ми відправилися у «Пекінз мун»…

Він витяг з кишені папірець, який приніс офіціант, дав шоферові іншу адресу: Холлівуд роуд, шість; ресторану не назвав; уроки макі; похитав головою:

— Знаєш, пити ми з тобою не будемо. Є що аналізувати. А це можна робити тільки на тверезу голову…

(Люди Фола, загубивши таксі з Ростопчиним і Степановим, поїхали в «Пекінз мун».)

Ростопчин і Степанов сіли в «Голден дак» у глибині залу; офіціант приніс свічку, засвітив її; подав меню, вислухав замовлення й задріботів на кухню. Лоб Ростопчина був усе ще вкритий зморшками; Степанов ніколи раніше не бачив його таким — маска, а не обличчя.

— Зараз подзвонимо до юристів, — сказав Ростопчин. — Добре було б знайти зубатих журналістів. У тебе тут нікого немає?

— Нікого.

— Погано.

— Ти певен, що за нами стежили?

— Так.

— А навіщо нам потрібні юристи чи зубаті журналісти?

— Загинай пальці, — сказав Ростопчин. — Істерика Золле… Ти справді нікому не платив грошей за документи?

— Можу забожитися.

— Не повірю. Ви всі атеїсти… Отже, істерика Золле… Раз. Дуже дивна істерика… Мабуть, його хтось чимось страшенно образив, розумієш? Сказали про тебе таке, чого він просто не міг перенести… Він дуже чиста, незахищена, довірлива людина…

— Що б мені не говорили про нього, я ніколи не повірив би…

— Навіть коли подадуть докази?

— Які?

— Ну, такі, наприклад, що він навмисно вводить наш пошук в оману.

— Цього не може бути!

— Емоції, — сухо обірвав князь; він і говорив зараз інакше: рубано, коротко, сухо. — Якби тобі показали документи й виклали на стіл факти, ти повірив би. Так, так, не сперечайся. Значить, йому також виклали факти.

— Чому він не погодився подзвонити до того Равенбрюка?! Я ж пропонував…

— Тому що там був не один лише Ранненброк. Там були ще двоє. І вони розмовляли з ним його рідною мовою, Митю. Це дуже важливо, коли з людиною розмовляють її рідною мовою. Він пережив у «Кларіджі» трагедію…

— Чому?

— Тому що ти поводився неправильно.

— А як я мав поводитись?

— Як лікар. Як добрий лікар, який розмовляє з тяжкохворою людиною.

— То він псих, чи що?!

Ростопчин зітхнув.

— Очевидно до певної міри… Як і ти, до речі… Як і я… Люди, охоплені ідеєю, — психи. Це відбувається непомітно, поволі, але, якщо ти засинаєш з думкою про щось одне, дуже важливе для тебе, і з цією ж думкою прокидаєшся, все твоє єство поступово підкоряється одному, єдиному, В мене є бізнес, син, нарешті, в тебе діти, журналістика, книги, кіно, а він — один. Зовсім самотній. Зі своєю мрією. З нею він засинає і прокидається. Знаєш, чого мусульмани трьох жінок мають? Бо розумні… В однієї сьогодні її дні, вона шалена — набік, друга народила дитину — тож і доглядай її, а з третьою саме час облегшити плоть… У них психів нема… Тільки старі діди впадають у фанатизм, та й то на ісламі… В нас психів більше, бо одна спрямованість.