Аукціон

Так, так, я кажу серйозно… Коли б ти розпластався перед Золле, розмовляв, як з дружиною, що страждає істерією, можна було б домовитись. А ти росіянин, танкова атака, господи, коли ми навчимося вкрадливості?!

— Простори не ті, Женю. Вкрадливість — від малих відстаней, від необхідності притиратися… Добре, припустимо, із Золле все так. А далі?

— Далі… Я поки що не розповів тобі… Раптом, зовсім несподівано, мій син опинився «у безвихідному становищі»: хтось хоче довести, що він купив землю, частина якої належала фірмі, котра будує дороги. Юристи з Буенос-Айреса кажуть мені: справа дивна, але процес, якщо його розпочати, може обійтися страшенно дорого, противники мого сина — могутні люди… Включилося стерво… Шарпає нерви… Скандалить… Це вже удар проти мене. Я змушений був викласти гроші, щоб урятувати сина. Так, так, ті гроші, які відклав на живопис. П’ятнадцять тисяч я зберіг, але не певен, що нам вистачить… Тобто, певен, що не вистачить… Сотбі вміє розпалювати пристрасті. Це два. Тепер Розен. Якщо він сам до тебе прийшов, якщо має бізнес з Росією, заангажував себе пропозицією допомогти вам, установлені зв’язки, — а він, я переконаний, з твоєю допомогою це зробив, — і навіть не подзвонив мені… Чому? Не знаю. Але це три, Митю, це три. І — останнє. Два молодики, які сиділи поряд з нами в «Кларіджі», а потім кинулися до машини й поїхали слідом. Це чотири. Можеш заперечувати…

— Можу. По пунктах…

— Не треба, вельмишановний пане, — вони почули за спиною скрипучий старечий голос; сказав він це по-російськи, без акценту; обернулися різко, наче хтось штовхнув їх; за сусіднім столиком сидів пергаментний старий з водянистими, трохи витрішкуватими очима; тонка шия стирчала з широкого коміра старомодної сорочки, чорний у білий горошок метелик теліпався десь на грудях. — Ви не спростуєте доказів вашого знайомого. Це кажу вам я, Іван Грешев. Я живу по сусідству, милості прошу до мене, там і поговоримо.

6

До Нью-Йорка Розен відправився тієї самої ночі, коли прилетів у Цюріх; додому приїхав зовсім розбитий, зразу сів до телефону, зв’язався з Ендрю, адвокатом, який працював з ним останні п’ятнадцять років; відтоді, як почався хороший бізнес; той розсердився:

— Подивись на годинник. Це у вас у Москві день, а в нас ще й ранок не почався!

— Мені треба негайно зустрітися з тобою, Ендрю, — сказав Розен. — Негайно, розумієш?

— Поснідати даси?

— Звичайно.

… Вислухавши Жаклін (вона розповіла про все, що сталося, краще за чоловіка, тим паче-англійська була її рідною мовою), Ендрю знизав плечима:

— Якого біса ти взагалі поліз у це діло, Джозеф?

— Не вчи мене робити бізнес з росіянами, — відрубав Розен. — Скажи, як повестися. Щоб і кози були ситі, і сіно ціле.

— Це складна справа. І вона мені дуже не подобається.

— Можна подумати, що нам вона подобається, — озвалася Жаклін.

— Треба було б негайно, — замислено мовив Ендрю, — порадитися з кимось із польської общини.

— Це безумство! — вигукнув Розен. Він говорив рубака чи, коротко, зосереджено. — Ти добре розумієш, що вони порадять.

— Ну, то пошли гроші цьому червоному князю телеграфом.

— Якщо вони записали мою з ним розмову з Москви, то й телеграфний переказ буде зафіксовано.

— Бачу, в тебе є якась пропозиція, — мовив Ендрю. — То прямо й кажи, що в тебе на думці. А я відповім тобі, варто це робити чи ні. З погляду закону. Та й годі.

— Ти, особисто ти можеш вилетіти в Цюріх чи в Лондон і передати цьому князеві гроші?

— У мене післязавтра починається дуже важливий процес.

— Скільки коштуватиме, якщо перенести його?

— Це неможливо. «Електрисіті» заплатили мені великі гроші, йдеться про оренду землі, отже, неустойка тебе розорить.

— Якщо ти вилетиш сьогодні, завтра ввечері можеш повернутися.

Жаклін мерзлякувато зіщулилась, тугіше зав’язала на шиї рукави джемпера:

— Коли вони стежили за тобою, то чому не можуть так само стежити за Ендрю?

— Не повторюй дурниць про тотальне шпигунство в країні, — знову відрубав Розен. — Працює група, яка має свій інтерес у культурному бізнесі, це ясно. Мабуть, вони вгатили в діло великі гроші. От і все. А я піддався тобі, мені передалася твоя нервозність.

— Ти не знаєш, що мені сказав той тип, який приходив сюди, Джозеф. І потім, я жінка, я відчуваю небезпеку.

— Бувалий чоловік, такий, як я, — перебив її Розен, — відчуває небезпеку гостріше. Ти навіть не уявляєш, що мене чекає в Москві, коли я туди повернуся. Вони не люблять базік. Розумієш? Вони їх терпіти не можуть.

— Тоді я пошлю свою секретарку, — запропонував Ендрю. — Вона подзвонить князю.

Розен запротестував:

— Йому не треба дзвонити, Ендрю. Я ж сказав тобі.

— Ти також не панікуй, — зауважив Ендрю. — Одне — дзвінок з Москви, і зовсім інше — з Нью-Йорка.

Розен підвівся, швидко заходив по кімнаті, потім хруснув пальцями й спинився біля вікна:

— Між іншим, це непогано. Нехай вона подзвонить йому й скаже, що вилітає сьогодні. Попросить зустріти її і попередить, що везе йому гроші… Ні, цього говорити не можна… Я відчуваю, що не можна, розумієте ви мене?! Я відчуваю, що цього говорити не можна! В мене є його адреса, нехай вона летить у Цюріх і їде до нього в бюро. Чи додому. Або в Лондон, якщо він уже там. І все. Без слідів. — Розен подивився на годинник. — Банк відкривається через десять хвилин, я візьму гроші, а ти відправиш свою дівчину в Цюріх, мені подобається ця пропозиція. Тільки нехай вона нічого не каже, хто передав гроші, звідки й чому…

— Це несерйозно. Він же не хіппі якийсь, він неодмінно запитає, хто передав гроші. Я розумію, що десять тисяч — дрібниці. Та коли цей князь — серйозна людина, він змушений запитати, хто, навіщо і з якою метою передав йому гроші. Він же чекав тебе, Джозеф, а не мою Керол Ен.

— Ну, то що ти пропонуєш, Ендрю? — спитала Жаклін. — Ти все відкидаєш, але не вносиш ніяких пропозицій. Так у Джозеф а знову почнеться стенокардія.

— Вилікують, — посміхнувся Ендрю. — Вставлять стимулятор. Цього навчилися, аби гроші. Єдина можливість: Керол Ен просто скаже князю, що тобі загрожували, й тому ти просиш тримати в таємниці твій внесок у його діло…

— Я не певен, що він з цим погодиться. Він досить багата людина, і подачки не прийме. Тим паче, він росіянин, вони ж усі Мцирі…

— Хто? — в один голос спитали Жаклін і Ендрю.

Розен досадливо поморщився:

— Ех, нічого ви про них не знаєте! Словом, ти вважаєш, що так він не візьме грошей. А якщо написати листа?

— Ти ж сам сказав, що не хочеш залишати слідів, — озвалася Жаклін.

— Він попросить у листі, щоб князь поклав його в сейф, а ще краще спалив, — сказав Ендрю. — І напише всю правду про те, що сталося. По-моєму, це достойно. І виклич сюди твого російського співдиректора, хай негайно вилетить з Панами. Поясни йому, що трапилося, він передасть своїм, Москва поставиться до такої ситуації з розумінням, — Ендрю раптом усміхнувся. — Мені здається, їм це навіть сподобається, трохи нагадує те, що вони про нас пишуть.

— Звідки ти знаєш, що вони про нас пишуть? — Розен стенув плечима. — Користуєшся інформацією, яку друкують наші газети, а вони друкують лише те, що потрібно божевільним політиканам. А розповісти Паші треба, твоя правда. До речі, це вихід, це дасть нам змогу не метушитися…

Розен зняв телефонну трубку, набрав код Панами; Паша був в офісі.

— Ну? — тихо, звичним своїм голосом спитав Розен. — Як?

— Усе своїм шляхом, — відповів Паша; воістину, говоруни.