Аукціон

Степанов подивився на годинник; дев’ять сорок.

— Скажіть, — запитав він, — через скільки ми закінчимо процедуру?

— О, на це потрібно не більше п’ятнадцяти хвилин…

— А до Нью-Бонд стріт далеко?

— Рукою подати. Який номер будинку вам потрібний?

— Тридцять чотири.

— Ах, це «Сотбі»? П’ять хвилин ходу, я намалюю вам, у чужому місті завжди краще йти за намальованим планом…

Степанов побачив, як у банк зайшов чоловік; роздивлявся всіх, — крім Степанова; ах ти, Васильок, подумав Степанов, виходить, це ти мене пасеш? Що я тобі зробив, любий, що?

— Містер Степанов, вам треба розписатися в п’яти пунктах, ради бога, пробачте, але такий порядок, будь ласка, тут, тут, тут, тут і тут…

Чоловік сів за сусідній столик і спитав:

— Де я можу поміняти швейцарські франки на австрійські шилінги?

Степанов посміхнувся:

— В касі. Тут відкривають рахунки.

— Спасибі, — відповів чоловік, кинувши погляд на Степанова; встав, підійшов до каси, закрив віконце спиною, витяг з кишені портмоне й подав купюри в маленьке віконечко.

(Степанов даремно його підозрював, це був Генріх Брюкнер, турист із Відня; випадкова людина, а за Степановим давно стежила підстаркувата жінка, на яку він не звернув уваги, сіра, сивоволоса, худорлява дама, хіба така може бути із служби?)

Клерк зняв трубку, спитав боса, чи можна зайти до нього з російським письменником; автор бестселерів; «Тираж його книжки величезний, двадцять тисяч примірників, зараз готується «пейпербук»; добре, ми йдемо, сер».

Кабінет директора філіалу банку (в таких у нас платять за квартиру й телефон) був оздоблений мореним дубом; меблі старовинної роботи, різьблені; високий сивий чоловік підвівся назустріч Степанову, рвучко тряснув його руку вниз, наче чемпіон з боксу, мовчки показав на крісло, потім зауважив:

— Взагалі ми не любимо відкривати рахунки на таку суму, як ваша, містер Степанов, чотириста фунтів — не гроші, самі розумієте, але мені вже подзвонили з вашого видавництва, цілком серйозні гаранти; ми не відкриваємо рахунку такого, як ваш, людям, які не мають постійної квартири, та я думаю, якщо ви назвете свою тутешню адресу — посольство Радянського Союзу, це буде для нас ще більшою гарантією…

— Я не збираюся купувати «роллс-ройс», — спробував пожартувати Степанов.

— А чому?! Ми дамо вам позику на купівлю лінкора, якщо посольство підтвердить вашу кредитоспроможність. Ваш гонорар за пейпербук приблизно двадцять тисяч фунтів, це все-таки гроші. Перш ніж випишуть вам чекову книжку, я попросив би вас написати заяву у ваше видавництво, текст я продиктую: «Прошу перерахувати гонорар за друге видання моєї книжки масовим тиражем на мій рахунок у «Бенк інтернешнл…» Який номер рахунку у містера Степанова? — запитав бос у клерка.

— Тринадцять тисяч чотириста вісімдесят три.

— «На рахунок тринадцять тисяч чотириста вісімдесят три…» Ви згодні написати такого листа на моє ім’я?

— Звичайно.

Бос простяг Степанову важку срібну ручку «паркер», підсунув стосик паперу (жовтий, дуже важкий, обрізаний узорчасто); Степанов швидко написав заяву з помилками, підсунув директорові, той швидко перебіг текст очима й кивнув:

— Чудово, містер Степанов. Я радий, що ви вирішили стати вкладником нашого банку. Ми інформуватимемо вас про найцікавіші можливості вкладу грошей, Розумний вклад навіть невеликого капіталу може дати прибуток не менше як десять процентів, активність ряду фірм викликає захоплення, ми даємо цілком гарантовані рекомендації, на кого слід ставити, всього вам найкращого…

XII

«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!

І знову сталося святотатство: самовбивцю ховають на кладовищі! Так, так, саме так! Я був у князя Мещерського, намагався вплинути через нього, домогтися від Синоду заборони, але — марно, на жаль!

Так, Миколо Сергійовичу, Врубель не помер, як про це дзвонять в усі дзвони продажні писаки, а покінчив життя самогубством, тому не має права лежати при церкві, а тільки за огорожею.

Останні тижні він безперестанно стовбичив роздягнений біля відчиненого вікна, добився того, що в нього почалося запалення легенів, а потім ночами став навпомацки відчиняти кватирку, скориставшись сонливістю прислуги в божевільні. Скоротечні сухоти прийшли до нього не як божий порятунок від гріхів його, а як подачка від диявола, якого він так старанно малював усе життя…

І в останні свої хвилини думав про те, щоб злобно продовжувати свою демонічну справу; в маренні звернувся до брата милосердя зі словами: «Досить уже мені лежати тут, годі, їдьмо в Академію, друже!»

Не поїхав…

О, як сполошилася вся Наша естетська погань! І Блок у сльозах промови виголошував, і Беклемішев від «Спілки російських художників» щось зачитував; на щастя, Імператорську Академію ніяк офіційно представлено не було. Але мене вразило — до кольок у серці — те, що дозволив собі сказати священик Новодівичої церкви. Знаючи, я к кінчив Врубель, він усе-таки сказав над труною: «Бог простить тобі всі гріхи, бо ти був трудівником». Бачили? Самовбивцеві — і отаке?

Авжеж, Миколо Сергійовичу, часом стає страшно від думки, що вся наша боротьба з мерзотою є марною. Хтось невидимий, але всюдисущий, ретельно маскує своє обличчя, тихий і непомітний, робить своє страшне діло, нашіптуючи одному — лагідне, другому — погрозливе, третьому — улесливе, і тому наші голоси — це стогін волаючих у пустелі…

Недавно я був у лікаря Дубровіна, він вислухав мене, приписав заспокійливе, але зауважив, що від нього мало користі: «Сам п’ю, не допомагає! Який може бути спокій, коли ми оточені сонмом революціонерів, руйнівників, мерзотників, що притаїлися в кожному журналі, в кожному салоні, в будь-якій газеті!»

Але я не опускаю рук. Я бачу натовп, який прийшов проводжати самовбивцю, бачу їхні очі, в мене серце крається від болю за них… Не мені, а їм треба заспокійливе, бром, щодня, зранку.

Нещасна наша країна, коли вона вибирає собі за ідолів таких божевільних, яким був самовбивця…

Боротьба. Нас врятує боротьба не на життя, а на смерть з усім тим, що чуже нашому духові. Боротьба нещадна, до кінця. Або ми переможемо демонічного чужо— кровного диявола, або ж він проковтне нас.

Низько кланяюся Вам, любий друже!

Ваш

Гаврило Іванов-Дагрель.

P. S. Танечка шле Вам свої поклони. Книжку фотографій, як обіцяв, висилаю. Там є гарні зразки влаштування кухонь, точнісінько, як у фіннів, це забута російська манера, не гріх нам її повернути в свої заміські садиби».

3

У залі було повно народу; стрекотали камери телевізійних компаній; на трибуні, схожій на наші в сільських клубах (тільки з великими позолоченими буквами «Сотбі»), стояв високий чоловік у строгому чорному костюмі й, дивно округлюючи кожну фразу, немов любуючись нею, співуче говорив:

— Картина пензля Бенуа, розмір шістдесят два сантиметри на сорок чотири. Олія. Називається «Танок». Приблизна дата створення картини — десятий, дванадцятий рік цього століття. Ми пропонуємо початкову ціну тисячу фунтів…

Степанов побачив князя; той сидів у другому ряду, третім скраю; біля нього сиділа жінка; крайнє місце було порожнє, єдине в усьому залі; це для мене, зрозумів Степанов; він готує комбінацію, — мадам з її місця легше побачити, коли я виписуватиму чек; він пройшов крізь напружену тишу залу, сів, уклонився Софі, потиснув руку Ростопчину; той шепнув:

— Познайомся, будь ласка, рідна моя, це містер Степанов.

— О, як приємно, містер Степанов, — посміхнулася жінка мертвою усмішкою, — ми хвилювалися, де ж ви, ледве зберегли для вас місце.

— Я заблудився, — самими губами, майже беззвучно, відповів Степанов.

Ведучий тим часом оглядав зал; він помітив чийсь легкий кивок; спокійно, але із стриманим азартом, який одразу передався присутнім, холодно прокоментував:

— Одинадцять сотень фунтів… Тисяча сто фунтів, тисяча… сто… фунтів…

Його чіпкий погляд зафіксував ледь піднятий вказівний палець в іншому кутку.

— Дванадцять сотень фунтів, тисяча двісті… фунтів… тисяча…

Поряд з трибуною стояли шість брокерів, чоловіків і жінок, які купували картини, листи, фотографії за завданням своїх клієнтів; вони так само уважно стежили за залом, але Степанову здалося, що бійка йде між двома чи трьома людьми з п’ятисот тих, що тут зібралися; він не міг зрозуміти, хто бився; а брокери й ведучий бачили їх добре; їхні погляди прудко ковзали по обличчях, затримуючись лише в середині залу і в лівому кутку, там, мабуть, і сиділи ті, хто воював за Бенуа.

— Тринадцять сотень фунтів… тисяча… триста… фунтів, тисяча… трист…

Один з брокерів, що стояв за спиною ведучого, шепнув:

— Чотирнадцять сотень…

Не оглядаючись, ведучий спокійно, але все ще з прихованим азартом, атакуючи, розпалював пристрасті:

— Чотирнадцять сотень фунтів, тисяча… чотириста… фунтів… чотирнадцять сотень фу…

Ледь затремтів вказівний палець у правому кутку, ведучий вловив:

— П’ятнадцять сотень фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів, тисяча п’ятсот фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів…

На великий палець ведучого надіто товстий дерев’яний наперсток; удар його по трибуні прозвучав неприродно голосно, зловісно.

— Продано! Тисяча п’ятсот фунтів, леді і джентльмени… Друга картина, — він обернувся до служителів, які винесли полотно, — належить пензлю Брюллова, вісімдесят на шістдесят сантиметрів. Олія. Нашим експертам важко визначити навіть приблизну дату… Художник цей маловідомий, хоч багато років прожив на Заході, в Римі, в середині минулого століття… Ціна для початку торгів — півтори тисячі фунтів стерлінгів… Півтори тисячі фунтів стерлінгів, — ведучий понизив голос; перехід був, як в органі, запрограмованому режисером у драматичному спектаклі, — півтори… тисячі… фун-н-тів, п’ятнадцять сотень фунтів… Тисяча шістсот фунтів, — очі його металися з лівого кутка в центр залу, — сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів, тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів, — він не дивився на того, хто назвав цю суму, він піддрочував інших; суть аукціонів «Сотбі» в тому й полягає, щоб підвищити початкову ставку якнайбільше; розіграти спектакль, цей ведучий не торговець, він лицедій, він відвідував режисерські курси, випитував у дипломатів, котрі пішли на пенсію, як ввести в раж противника; в цьому залі зібралися його друзі — вороги; чим вищу наб’є він ціну, тим більший процент одержить від тих, хто дав «Сотбі» свої картини на продаж; може бути справжня мазанина, але і її можна подати так — коли, звісно, маєш хист, — що гроші потечуть рікою; звичайно, потрібні затрати на рекламу в пресі, на телебаченні; що ж, вкладені гроші, та ще коли їх укладено кваліфіковано, не пропадають, а навпаки, приносять дивіденди, важливо тільки все скалькувати, воістину політики багато чого беруть з торгівлі, термін «скалькульований риск» запозичено у біржових маклерів.