Аукціон

— Він не танцював на його честь, — відповів Ростопчин, стримавши несподіване бажання заново роздивитися обличчя співрозмовника. — Це помилкова інформація.

— Невже? Дивно, ми одержали її від людей де Голля. А втім, це деталь; вона не істотна. Істотне зовсім інше — крах британського експедиційного корпусу в Дюнкерку, коли Гітлер викинув нас з континенту. Саме тоді американський військово-морський аташе Алан Керк сказав серу Годфрі, що Британію буде розгромлено до кінця серпня сорокового року, якщо тільки Сполучені Штати не прийдуть на допомогу. Американець, він звик називати речі своїми іменами, що думаю те й кажу, Америка велика, Англія маленька, Америка зберігає нейтралітет, Англія протистоїть Європі, окупованій Гітлером… Але сер Годфрі запропонував Керку побитися об заклад на півкрони; той відмовився, вважаючи, що своєю відмовою він щадить нашого шефа; для американця все одно — мільйон чи півкрони; головне — грошова одиниця, з півкрони може початися мільярд. Ви не можете собі уявити, князю, яка складна ситуація була в той час… Тепер в Америці не люблять згадувати про ту задушливу атмосферу ізоляціонізму, що панувала тоді за океаном. Лише після смерті Рузвельт став символом Америки, а в сороковому році ми, в розвідці, аж ніяк не були впевнені, що його переоберуть на новий строк. А якби його не переобрали, переконаний, Америка не вступила б у війну, або вступила б значно пізніше. Отже, наше завдання, розвідки Імперії, полягало в тому, щоб зробити все для переобрання Рузвельта, а це була нелегка справа, повірте. Ми почали з дезинформації, з гігантської, не відомої ще світові дезинформації, коли сер Уїнстон особисто складав звернення до англійців, а через їхню голову до всього світу, змальовуючи ситуацію на фронті не такою, якою вона була насправді, а такою, яка потрібна була, щоб американці зрозуміли: їх чекає трагедія, коли Рузвельт знову не прийде в Білий дім… Сер Годфрі спостерігав, як Черчілль робив ці свої промови: в одній руці довжелезна сигара, в другій — віскі з содовою; одягнений у зім’яту куртку з багатьма кишенями; ходить по величезному кабінету, диктує, не дивлячись на стенографістку, поряд, для страховки, друкарка, яка бере з голосу; зрідка поглядає на сера Годфрі, немов запитуючи, чи не дуже його заносить, Черчілль вважав себе першокласним журналістом, і неспроста, саме тому він і став прем’єром — з великої популярності у ще більшу популярність… Він, наприклад, дозволяв собі виголошувати по радіо, що половину німецьких підводних човнів уже потоплено… Та ми знали — це не відповідає істині… Годфрі виступив проти Черчілля, — звичайно, дуже стримано, коректно, як і подобає джентльменові, — але виступив. Він вважав, що люди, наділені владою, не дуже люблять інформацію, яка здатна викликати політичні складності… Я схиляюсь перед сером Уїнстоном, але й перед сером Годфрі я теж схиляюся, тому й закінчу цю нудну, сумну й довгу новелу про те, як ми втретє привели Рузвельта до влади, як створили американську розвідку, і що ми дістали в подяку за це… А втім, можливо, я вже набрид вам?

— Ви розповідаєте дуже цікаво… Стає трохи страшно за світ, у якому живеш… На поверхні — суща нісенітниця; головне, що визначає епоху, стає відомим, коли наш поїзд уже пішов, ми старі, і на подальший розвиток подій вплинути не можемо…

— Можемо… — несподівано сухо сказав сер Мозес. — Тому я вам усе й розповідаю… Словом, прем’єр-міністр саме серові Годфрі доручив зробити так, щоб британська розвідка сприяла створенню американської секретної служби… І Годфрі вилетів у Вашінгтон з Яном Флемінгом, а я залишився на зв’язку в Лондоні. Ви не уявляєте, яка нелегка була місія сера Годфрі… Адже джентльмени з міністерства закордонних справ мріяли, щоб його місія провалилася. У Вашінгтоні він стикався з тими, хто не хотів війни з Гітлером і вимагав продовження нейтралітету… Розвідувальне управління Штатів, котре очолював бригадний генерал Шерман Майлс, що представляв інтереси армії, капітан першого рангу Керк, який керував морською розвідкою, і шеф ФБР Едгар Гувер жили за принципом щуки, рака й лебедя. Єдиною надією сера Годфрі був Білл Донован. Він зустрівся з ним у Лондоні ще за рік до свого польоту у Вашінгтон… Польоту, який привів його до падіння… Ні, я не звинувачую Черчілля; політика — це битва гігантів, хай виграє сильніший, спортивний термін цілком застосовний до протистояння державних лідерів, нічого не вдієш… Мені здається, він провів грандіозну операцію з Донованом, наш сер Годфрі… Він підставився під нього, він зіграв роль довірчого інформатора американця, який рвався до влади в американській розвідці… І таке буває, чого тільки не зробиш на користь справі… Якби просочилася хоч крапля інформації про те, що ми працювали з Донованом, а не він з нами, грі сера Годфрі настав би кінець. Америка все ще стояла б на роздоріжжі, а це загрожувало крахом для Британії… Саме Донован, вислухавши у Вашінгтоні розповідь сера Годфрі про те, що Гувер та іже з ним всіляко опираються самій ідеї спільної роботи проти нацистів, висунув ідею про необхідність зустрічі Годфрі з Рузвельтом. Інакше справа приречена на провал. Ян Флемінг, який працював до війни в агентстві «Рейтер» — цілком надійний дах, — зв’язався з одним з редакторів «Нью-Йорк тайме» Сульцбергером, той подзвонив дружині президента Елеонорі, вона влаштувала вечерю, на яку запросили сера Годфрі; після прісної їжі й нудного фільму мого шефа покликали до кабінету Рузвельта; розмова тривала півтори години, і це була нелегка розмова, яка, проте, закінчилася тим, що в Сполучених Штатах створили відділ стратегічних служб, ВСС, на чолі з Біллом Донованом. Наше завдання було виконано, сер Годфрі переміг, і за це, звичайно, його перевели з Лондона в Індію, командувати тамтешніми підрозділами нашого флоту, що ж, боротьба є боротьба, але діло було зроблено, Америка обрала шлях війни проти Гітлера… Однак наприкінці сорок четвертого року люди Донована закусили вудила, забувши, кому вони зобов’язані своїм народженням… Ми, острів’яни, князю, ми не прощаємо образ. Чим ближча нам людина по духу, тим болючіше ми сприймаємо образу… Ми не прощаємо образ, саме тому Черчілль і виступив з промовою у Фултоні: нехай Америка — з його подачі, — стане першою в проголошенні доктрини сили проти Росії, нехай; все одно останнє слово залишиться за нами, і рано чи пізно ми це своє слово ще скажемо. Я, принаймні, сказав його сьогодні вранці в «Сотбі» і повторюю зараз, уступивши вам Врубеля… Культура — шлях до політичного діалогу з Москвою, хіба не так?

Ростопчин похитав головою, всміхнувся, підвів очі на сера Мозеса, довго розглядав, його красиве, не торкнуте віком обличчя, а потім мовив:

— Це для вас діалог… Для мене це життя. Тобто пам’ять… Вдячна пам’ять… Політика не для мене, дуже шкодую.

— Я розумію. Але й ви постарайтеся зрозуміти мене, князю. Я, — через факт моєї минулої діяльності — не можу відкрито допомагати вам і містеру Степанову, це проти статуту мого клубу, хоч і колишнього. І все-таки, якщо вам чи містеру Степанову потрібна буде допомога, ось моя картка, я до ваших послуг. Але при одній умові: моє ім’я не має права стати надбанням преси.

7

Лисим, який окликнув Степанова в холі «Савойя», виявився Валера Распопов з іранського відділення, він був на курс старший; «А я — Ігор Савватєєв з арабського, пригадуєш?» — «Ні, пробач»; з Валерою, Суриком Широяном і Зією Буніятовим виступали в одній концертній бригаді, їздили з шефськими концертами в колгоспи Підмосков’я; найпопулярнішим був їхній номер, коли вони співали, — на мелодію відомої в ті роки пісні — свою, студентську: «Іди вперед, наш караван, Степанов, я і Широян».

Обидва тепер працювали в Лондоні, один у морському представництві, другий у банку; інститут сходознавства давав чудову філологічну підготовку, англійська й французька йшли на рівних, разом з основною мовою; а втім, Генрієта Минівна, викладач англійської в групі Степанова, без упину шпетила його за «варварську американізовану вимову»; «вас не зрозуміють у Лондоні»; нічого, розуміють.

— Поїхали вечеряти, — сказав Валера, — там і Олена буде, пригадуєш, з китайського, і Олег…

Степанов ледве тримався на ногах, але відмовитися — це все одно, що зрадити самого себе, свою молодість, коли студентські бали дозволялися до третьої ночі, а потім ще гули до п’ятої, о восьмій поверталися на Ростокінський, в приміщення колишнього ІФЛІ [23] , розходилися по невеличких кімнатках, п’ять столів, щонайбільше сім, де навчалися до п’ятої години, і ніхто не знав, що таке втома, хто ж про неї знає в двадцять років, ніхто, звичайно.

23

Інститут філософії, літератури та історії.

… В домі зібралося багато народу; всі хотіли, щоб спочатку Степанов розповів про московські новини в літературі, кіно, живопису й театрі. Раніше, ще до того, як йому довелося довго жити за кордоном, він не дуже розумів такий інтерес, у чомусь навіть ажіотажний, екзальтований, чи що. Тільки через багато років, коли повертався в Москву із закордонних відряджень, він по-справжньому зрозумів це тужливе відчуття одірваності від свого; болісна втрата пульсу життя дому; випадання із складного ритму; він просиджував біля телефону годинами: «А як зйомки у Ароновича? Що з виставкою молодих художників? Чи закінчив зйомки Рязанов? А де Волчек? Чому не запросили на головну роль Гафта? Чи перекладають нову книжку Думбадзе? Чи опублікований Аннінський? Чи затверджено план видавництва? Коли засідання редколегії?» Але ж кожне запитання, крім відповіді, також породжує багато нових запитань. Іноді Степанову здавалося, ніби він повернувся до Москви з провінції, хоч жив у європейських столицях; дивно там життя буяє, багато цікавого, та тільки дим вітчизни нам втішний і приємний, точніше не скажеш.

Запитували про тиражі, чому малі; Степанов намагався відбутися жартами, тут, мовляв, ще менші, потім порадив звернутися до Держкомвидаву, це там вирішують, і точно скажуть, їм і карти в руки; відповідь нікого не задовольнила, навіть, йому здалося, образила присутніх, довелось говорити про болюче: так, вольове планування, зовсім не зважають на реальний читацький інтерес, не працюють з бібліотеками й книжковими магазинами, шкода, звичайно, простір для соціологічного аналізу; так, хочемо бути добренькими, одинадцять тисяч членів Спілки письменників, кожен має право — як член організації, — на книжку; демократія, як же інакше?! Ви кажете, того не читають, цього не купують! На жаль, неправильно! Живе такий письменник в невеличкому обласному місті, і його хочуть читати свої, спробуй відмов — нечесно! От і доводиться видавати. Тут, на Заході, перший тираж три тисячі, у нас — тридцять; треба ламати структуру, а це дуже важко, процес болючий, потрібна оперативність, точне розуміння ринку, а він особливий, ідеологічний; тому, звичайно, набагато легше роздати всім удовам по парі сережок — і кози цілі, і вовки ситі…

Розповів про експеримент, який поставив покійний академік із Західної Німеччини доктор Клаус Менарт; приїхав до Москви писати книжку про те, що читають росіяни; народився він у Замоскворіччі, дід його був хазяїном шоколадної фабрики, яка потім стала «Красньїм Октябрем», обгортку «Золотого — ярльїка» малював його батько; до семи років, поки не розпочалася імперіалістична війна, Клаус розмовляв російською мовою, грався з нашими хлопчиками й дівчатками, слухав церковні співи на православну Паску; на масницю їли млинці; батькові друзі, сибірські заводчики з татарською кров’ю, навчили матінку ліпити пельмені; часто ходив у Третьяковську галерею (батько заборонив хлопчикові говорити «третьяковка», вчив, що цей великий музей треба називати повним титулом, він того заслуговує); «Синього птаха» дивився тричі, плакав від жаху й щастя, відтоді став справжнім поклонником МХАТу; коли в середині двадцятих років повернувся до Союзу журналістом, дотримувався антирадянських поглядів; другу світову війну зустрів у Китаї, був інтернований, повернувся до Німеччини після капітуляції, створив інститут радянології — практично перший у світі, був головним редактором журналу «Остойропа»; центр антирадянської пропаганди; радником канцлера Аденауера з російського питання, займав крайню позицію.

До Радянського Союзу його пустили без особливого бажання, сподівалися, що він напише ще один тенденційний твір, а їх у Менарта було немало. Він почав свою роботу в Москві з того, що заздалегідь склав список двадцяти чотирьох популярних письменників, потім подався в міські бібліотеки, полетів до Братська й Волгограда, сидів у маленькому читальному залі в селі під Калініном, довго розмовляв зі своїми фаворитами, яких справді найбільше читають у країні, й опублікував у Сполучених Штатах і ФРН книжку «Про Росію сьогодні. Що читають росіяни, які вони є». Вона справила ефект бомби, що вибухнула; дехто зловтішався, дехто замовчував, бо висновки, до яких прийшов Менарт, аж ніяк не вкладалися в рамки, яких він сам дотримувався раніше. Він запевняв, що росіяни дійсно не хочуть війни, насамперед їх цікавлять проблеми, які стоять перед нами, і вони пишуть про них відкрито; цензура, очевидно, зовсім не обмежує права на критику, якщо вона має «позитивний характер», тобто не закликає шалено до знищення (це в Росії неможливо, багато хто намагався, тільки ніхто не зміг нічого знищити), а досліджує можливі шляхи подолання того, що заважає суспільству в його поступовому рухові до прогресу.

— Так от він, Менарт, — сказав Степанов, — провів ту роботу, яку треба було б виконувати нашим соціологам разом з видавцями: опитував у десятках бібліотек читачів, — яку книжку вони б хотіли мати? Яка не цікавить їх? Чиї імена найбільше любить народ? Хто залишає читача байдужим? Чому? Причина?

— То чому не зайнятися цим серйозно? Колективу? А не одній людині? — втрутився Ігор Савватєєв. — Тим паче іноземцеві?

Степанов усміхнувся.

— Тому, що в нас з’явилася нова література, «секретарська», так би мовити, тобто недоторканна. На жаль. Але найдосадніше те, що молодих письменників у нас дуже мало, тривожно мало… Середній вік членів Спілки приблизно шістдесят сім років, багатенько…

— Чому? — трохи роздратовано, не дивлячись на Степанова, спитав Ігор Савватєєв.

— Однозначно не відповіси. Ми, старше покоління, винні. Мало шукаємо. Занадто опікаємо. Не дуже готові до тієї проблематики, з якою йдуть у життя молоді. Але й молодь винна, бо цурається гострих тем, виплескує на папір самих себе, суцільні сповіді. Фадєєв був партизаном, тому в двадцять сім років написав «Розгром», Федін після армії жив у комуні «Серапіонових братів», їх Горький плекав, Бабель був комісаром у Конармії. А Паустовський? Леонов? Симонов опалений Халхин-Голом і Сталінградом, Бондарєв знає про останні залпи війни не з чуток, Василь Биков пройшов фронт, і Нагибін; Юрій Казаков вторг— ся в літературу з світу музики; Шукшин учителював; Георгій Семенов ліпив стелі; за кожним — біографія. А молоді вступають до Літературного інституту, їх учать писати, ось у чому річ. А чи можна навчити?