Аукціон

Зія вишикував штрафбат, вивів на плац стареньку, та показала на двох рецидивістів, до війни скубли в автобусах.

— За мародерство у нас одна кара, — сказав Зія, — розстріл.

Бабуся заголосила: «Пощади їх, молоді ж вони, бог з ним, з тим поросям!» — «З поросям нехай, — відповів Зія, — але вони носять форму Червоної Армії, ганьблять ідею, немає їм прощення». Бабуся повисла в нього на шиї, і він зразу згадав свою худеньку азербайджанську маму; такі ж гострі лопатки були у цієї старенької, і так само волосся її пахло димом від печі; «добре, гади, — сказав Зія, — зараз побіжите по дорозі навколо хутора й кричатимете кожному стрічному, що червоноармійці, навіть штрафники, ніколи не були й не будуть мародерами!»

Ті побігли; Зія запряг свого коня в маленьку фасонисту одноколочку, поїхав слідом, не простежиш — ляжуть у кущах дохнути, знаю я цю публіку.

А тим часом назустріч двом скубачам, які бігли по курній дорозі, вигукуючи, що мародерів у батальйоні славного капітана Зії немає й не буде, їхав генерал в «опель-адміралі»; покликав захеканих штрафників, вислухав їх, почекав Зію, поки той під’їхав на своєму фасонистому возику, й сказав, що існує трибунал, зобов’язаний розглянути факт крадіжки поросяти й покарати винних якнайжорстокіше, але ображати гідність людини нікому не дозволено; теж мені, Сіндбад-Морехід, пускає поперед себе герольдів; та тебе самого треба віддати під трибунал за порушення статуту; правда, трибуналу можна уникнути, якщо негайно піднімеш своїх людей і передислокуєшся до Дуброви, туди пре німецька танкова бригада; утримаєш міст, не пустиш німця — закрию питання, ні — нарікай на себе. Протриматися треба добу, потім підійде артилерія.

Триматися довелося три доби. З батальйону зосталося лише дев’ять чоловік; генерал приїхав, обійшов шеренгу — всі поранені, ледве на ногах стоять; спитав кожного: «За що потрапив у штрафбат?» — «Сказали, що «ворог народу». — «Орден Червоної Зірки, вільний». — «Спізнився на роботу». — «Чому?» — «Поїзди не ходили, дали три роки». — «Медаль «За відвагу», вільний». — «Злодієм був». — «Більше не кради, вільний». Комісару Зії, двадцятирічному Віті Файну, такому зраненому, що стояти не міг, лежав, попелястий, під деревом, дав Червоного Прапора й пішов до машини; Зія мовчки супроводжував його; і вже коли генерал зачинив дверцята, сказав ображено: «А я що, хрін собачий?» Генерал посміхнувся: «Про тебе буде особлива розмова». Через місяць Михайло Іванович Калінін вручив йому Зірку Героя; батько повернувся в Баку; отаке життя.

Распопов відійшов до телефону, Лєночка (все ще гарненька, тільки розтовстіла, а була як тростинка) запропонувала тост за альма-матір; жаль, що закрили наш інститут сходознавства, саме того року, коли американці відкрили сотий сходознавчий центр; таємничо думало Міністерство вищої освіти, нічого не вдієш; пригадала, заливаючись сміхом, як мучилися дівчата з вимовою китайського дієслова «могти»; згадала добрим словом викладачів, директора Болдирєва, генерала Попова, Симочку Городникову, Пекарського, Арабаджана, Поляка, Максюту, Соловйова, Разуваєва, Вітю Солнцева, Кабиркштіс, Кіма, які ж хороші люди, як чудово оберігали дух дружби в ставленні до студентів, ніякого протегування, відвертість; дуже тепло говорила про професора Яковлева, роботи якого надто критикували після виходу в світ книжки «Марксизм і питання мовознавства», звинувачували в наслідуванні вчення Мappa; він читав свої лекції блискуче, посміювався у прокурені вуса, нікому не ставив оцінки нижче «четвірки», стипендія для студента, особливо в ті роки, була неабияка справа.

Степанов пригадав, як Зія, — він жив у гуртожитку з Гаруш’яном, «маленьким професором», який усі вечори просиджував у бібліотеці, — зразу ж після одержання стипендії (йому платили підвищену, але не «сталінську»), відправлявся в магазин, купував макарони, цукор, сіль і чай на місяць уперед, відкладав сотню (нинішню десятку) на молоко та яйця, цілком вистачить; одну сотню ховав на обіди в студентській їдальні (останнього року, правда, коли дозволили продавати пиво, відкладав сто п’ятдесят) і йшов з хлопцями в «Аврору», найулюбленіший ресторан сходознавців; чудова музика; танцювали до третьої ночі;) потім йшли пішки в гуртожиток, співали пісні; коли поряд Зія — нічого не страшно, у міліцію не заберуть…

— Послухай, — сказав Савватєєв, — а тебе наші домашні проблеми не цікавлять?

— Це — як? — не зрозумів Степанов.

— Ну, ти все більше вдаєшся в історію чи політику…

— По-твоєму, ці іпостасі буття до домашніх проблем не причетні?

— Ти образився?

— Ні, чому ж? На запитання не варто ображатися, це не демократично.

— Трохи віддає Еренбургом…

Степанов навіть головою затряс:

— Стривай, щось я тебе зовсім не розумію… Ти про що?

— У тебе немає книжок ні про втрачені традиції, ні про труднощі, які переживає село, ні про тривожні симптоми серед сучасної молоді… Велика література завжди народжувалася на ниві внутрішніх проблем.

— Можливо, — пригадавши московського редактора Федорова, відповів Степанов, зрозумівши, що сперечатися марно.

— Слухай, — Савватєєв ще ближче присунувся до Степанова, — а ти справді не пригадуєш мене?

— Не сердься. Адже ти був старший на курс?

Той знизав плечима.

— Не в цьому справа. Я ж виключив тебе з комсомолу, Я вів те засідання комітету. Невже не пригадуєш?

Степанов пильно подивився на цього сивого чоловіка, але все одно не побачив у ньому того, хто тридцять два роки тому, після того, як посадили батька, котив на нього, бочку; нечесно, з чужого голосу; невже він? Слава богу, що не пригадую його, подумав Степанов, у голові і в серці треба тримати добре, так чесніше й легше жити. Зате я пам’ятаю, як на ті комсомольські збори прийшов Зія, як терпляче слухав довгих, а потім устав і роздовбав їх у пух і прах; пригадую, як Зія потім казав: довести себе можна лише одним — ділом; людина, яка скаржиться, — це не людина; тільки робота може перетворити тебе в особистість; запам’ятай, той, хто хоч у чомусь виділився, бере на себе відповідальність; якщо складеться — все гаразд, якщо ні — зімнуть; нічого не вдієш, закон лідерства; мені подобається те, що ти пишеш, сказав тоді Зія, значить, пиши до упору; проявити себе — це зробити діло, все інше — слова, скороминуще, суєта суєт і всяка суєта…

Все правильно, Зія розумник, у пам’яті назавжди зосталися обличчя Євгена Примакова, Віктора Борисенка, Льоні Харюкова, словом, тих, хто був другом; обличчя недоброзичливців стерлися; як це славно, справді; маяки дружби, немов нічні вогники на злітно-посадочній доріжці туманної ночі при поверненні додому з тривалого відрядження.

(Саме в цей час Фол набрав домашній номер Річардсона в Гамбурзі й сказав, що «штуку» слід запускати в редакції негайно, треба впоратися до завтрашнього вечора; той зрозумів, усе обговорено заздалегідь: буде надруковано інтерв’ю із Золле, в якому професор скаже, скільки доларів Степанов платив дослідникам із Шварцвальда і Франкфурта-на-Майні за матеріали про долю російських картин та ікон, які зникли; Степанова цікавлять імена й адреси людей, так чи інакше зв’язаних з вивезенням російських скарбів у рейх; найбільше його цікавлять, наголошувалось у врізці, підготовленій Річардсоном, не так особи, які прямо працювали на рейхсляйтера Розенберга, як експерти, історики мистецтва, вчені, журналісти, підприємці, зв’язані нині з організацією аукціонів та виставок; за цим інтересом відчувається рука; такі відомості дають змогу шантажувати тих, кого у свій час присилували нацисти до співробітництва; їх можна шантажувати, примушуючи виконувати завдання, угодні Москві.

Випуск західнонімецьких газет, які надрукують інтерв’ю професора Золле, відправлять з першим рейсом у Лондон; о восьмій вечора газети мають бути в театрі, не менше трьохсот примірників, щоб роздати всім учасникам шоу, удар має бути масованим.

А після цього, випивши реактивану, щоб бодай трохи збадьоритися, Фол спустився в хол готелю, де його чекав контакт, який узявся опублікувати в тутешній пресі повідомлення про те, що Степанова зобов’язали цькувати бізнесменів, зайнятих у сфері культури; він намагається викликати невіру в чесність і компетентність власників аукціонів, що виставляють на продаж живопис, книжки та скульптури.)

— Знаєш, — сказав Савватєєв, — я завтра приїду в театр, хочу послухати, як відбиватимешся. Ти не проти?

— Ну чому ж? — відповів Степанов. — Дуже важливо знати, що поряд свої.

— І я так думаю. Наших буде чоловік з десять.

— Чудово.

— А знаєш, чому я тобі нагадав про те засідання комітету комсомолу?

— Ніяк не збагну.

— Захотілося перевірити тебе. Мені здалося, що ти зразу мене впізнав, тільки навчився тримати себе в руках… Раніше ти був дуже гарячий.

— Таким і залишився.

Савватєєв похитав головою.

— Ні, ти просто не пам’ятаєш себе. А я тебе пам’ятаю дуже добре. Чесно кажучи, я спочатку не вірив, що ти сам пишеш книжки…

— Як це? — здивувався Степанов.

— Ну, допомагає хтось. Людина має бути однакова — в житті і в роботі, а ти різний.

— То це ж добре. Людська обструганість зручна на певному етапі, потім починає заважати.

— Правильно, безперечно так… Але мені здається, що письменник народжується з талантом. А ти в ресторанах процеси вчиняв, з Іриною недобре розстався… До того ж оця твоя розхристана манера поведінки… Письменник повинен завжди вбирати, в ньому мусить бути константа зосередженості, а ти був зовсім іншим, у тобі було багато від вуличного хулігана.