Авіаційний гурток

– Ми вже їли тут.

– Видно і по вас, що їли, бач, аж очі позападали.- Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали - раптом почули в собі вовчий голод.

Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майстерні. Дякують та прихвалюють.

– Та й що ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що, надумались?
– розпитує.

Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає, усміхаючись, але очі уважні.

– А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак би й полетіла, коли б хто узяв!

– Усміхається.

– Ось ми, як колись збудуємо аероплан,- мимрить Андрій з повним ротом,- посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.

– Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.

Сміються.

Як виходила, до Петра Михайловича:

– То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх... Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх. «Стерно,- кричить,- стерно зламаєш...»

Прощається:

– Ну-ну - побачимо, яке з цього пива та вийде диво... Може, тільки потуманите людей, та й по тому. Тоді й додому не вертайся. Чуєш?
– посварилася на сина. Засміялась, пішла. Ніби аж повеселіло, поясніло в майстерні. Петро Михайлович до Петра:

– Ти б свою матір грамоти навчив.

Петро:

– Вони трохи грамотні.

– Ага, тож-бо то й є,- промовив Петро Михайлович.

V. ЩОСЬ НІБИ ВИХОДИТЬ

Минуло кілька днів. Зробили кістяк рами. Наробили поперечин, але ніхто з майстрів якось не був певний того, що їхня робота до діла. Взялися робити підтримні поверхні. Робота, що вимагає пильності, уваги і важкого терпіння... Члени гуртка, що приходили вчитись і допомагати, дивились на роботу з недовір’ям і починали говорити між собою, що з цього нічого, мабуть, не вийде. В селі почали вже глузувати, питали то одного, то другого хлопця: «Коли ж це ви будете вже літати?»

Проходив якось Петро повз крамницю. Латка побачив його, кивав ручкою, сам п’яненький:

– Ну як? Швидко ваш аероплан буде готовий? Я щодня виглядаю...

– А вам нащо?

Латка хитро посміхнувся:

– А я думав музику найняти, щоб марша грали, як ви будете летіти.

І справді, щось таке надумав він. На майдані завжди грались діти - пасли поросят, гуси, качки... Латка гукнув їх до крамнички, щось довго гомонів з ними, сміявся, на школу показував. Після того діти завжди, коли побачать школярів, кидали гратися й починали дражнити:

– Літуни, літуни, ідуть без штанів.

Хтось навіть склав на селі вірші і пустив між люди. Чи не сам, мабуть, Латка:

А у нашому селі Завелися літуни. До неба літали... Та в болото впали...

Ні Петро, ні Матвій не звертали на це уваги, але Андрій, гарячий і гонористий, турбувався, лаявся, кулаками сварився...

– Ну-ну! Побачимо ще!

Але незабаром почали помічати за ним щось інше.

Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко, і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, а то зразу помітили - чогось осуворів до роботи, став в’ялий,- сам не робить, тільки все крицикує, до всього чіпляється...

Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.

Доручили Матвієві довідатись - чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.

– Чого?

– Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Тепер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.

Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хлопці... Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться... А може, ще й не вийде нічого...

Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:

– Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.

– Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, й гадаю, треба,- роздумливо казав Матвій.- Взялися, повинні кінчити!

– Ні, справа таки вийде,- після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою,- мусить вийти! Будемо кінчати.

– А до того я ще скажу вам, хлопці, от що,- промовив Петро Михайлович,- не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки... Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло довести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два - все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо наново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не доберемо - поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що - пішки підемо... І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?

– Не покинемо, хіба вже не знаю що.

Гаряче стиснули один одному руки.

Незчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.

Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку.

Коли нервюри стабілізатора й підтримні поверхні були прироблені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно... Прийшлось добре - діло йде як слід.

Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працювали. Вже й не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор... Озирнули свою роботу - повеселіли, підбадьорились. Зразу якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.

– А знаєте що, хлопці? Коли буде у нас справа і далі так іти,- радо потираючи руки, казав Петро Михайлович,- через два-три дні у нас моделя буде готова.

У хлопців аж серце забилось:

– Невже так швидко? Не може бути!..

– Ага,- засміявся Петро Михайлович,- тепер швидко, а пам’ятаєте, як ви спочатку хотіли всю моделю за один день зробити.

Пригадали хлопці, теж стали сміятися. Погомоніли, посміялися і знову до роботи.

VI. ПІЗНЬОЇ НОЧІ

Звечора Петро Михайлович довго писав листи. Зранку дід Назар збирався на базар у місто, і треба було скінчити їх сьогодні. Написавши листи, Петро Михайлович пішов до діда Назара, щоб передати їх. Переходячи через клас, він побачив, що двері в майстерню одчинено, там горить світло. Лунав голос у порожніх класах. Підійшов ближче. На стільці коло столу сидів Назар, перед ним в одній сорочці, босий стояв Петро, в одній руці кусок черствого хліба, другою вимахує, очі аж блищать. Щось говорить... Прислухався: