Авіаційний гурток
Шрифт:
– Заждіть. Це ще нічого не означає,- чути бадьорий голос Петра,- може, ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його - треба трошки вниз.
Закрутив резину, підняв, кинув...
Упав, як каменюка.
Регіт за спиною дужчий... галас...
Підійшов Петро Михайлович:
– Щоб воно значило,- озирає моделю, пробує рукою всі частини.
Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:
– Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить...
І хитає головою Назар:
– Ех, краще б не страмилися.
Петро Михайлович щось трохи
Модель теж не полетіла.
Назар махнув безнадійно рукою, повернувся, пішов до школи.
А голоси за спинами сміливішали:
– Вони думали, так то й полетить.
– Якраз ця школа цього й научить. Та ці учителі...
– Та що тепер за школа...
І пішло...
А малі стрибають, верещать, трублять - як малі дикунці.
Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив.
Одходили люди, повипрямлялись, ніби їм од цього аж полегшало. Гомонять, сміються, з ними пішов і Латка. І було видко, як він розповідає їм щось смішне, вимахує руками, показує, очевидно, як падала моделя, і сміється, аж до землі присідає.
Один по одному відходили од гурту й школярі, ліниво, скучно.
Коло моделі залишились самі майстри та Андрій із ними.
– Ну, що ж його тепер будемо робити...
– Нічого, не будемо сумувати, товариші,- почав Петро Михайлович,- я гадаю, що діло ми поправимо. Зараз ми не будемо його пускати, щоб не попсувати його зовсім, а пождемо, поки приїде до нас товариш Микола. Я думаю, що він усе ж таки прибуде. Через день, через два, може, через тиждень... Він нам діло поправить. Та, може, тут і поправляти немає чого... Може, тут треба тільки що-небудь одігнути, що-небудь підкрутити... Коли б тут був літун-фахівець...
Його перебив Петро:
– Гляньте, що то Андрій робить?
Андрій вже пригнувся коло моделі, мовчки щось порався коло неї, аж частини рипіли.
– Андрію, покинь! Андрію, моделю зламаєш.
– Та він моделю ламає!!
В Андрія тільки очі горіли... Ніби й мова не до нього.
– Андрію!..
– Одніміть од нього моделю!
Але Андрій вже випрямлявся й піднімав угору моделю. Підняв, кинув із розгону... і стало диво: аеропланчик захурчав і рівно, гарно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею... Петро Михайлович по годиннику налічив п’ятнадцять секунд. Вирвався такий крик радості, що його почули мало не по всьому селі. Діти, що гралися у глинищі в хатки, повистромляли з ями голови, побачили, і з вереском, із галасом, кинувши свої цяцьки, в піску і в глині побігли до гурту, люди, що порозходились із майдану, спинялись, повертали і здалека дивились, що там зчинився за крик.
Моделя, трохи пролетівши, сіла, і Андрій легенько підхопив її, як дитину, на руки. Всі до нього юрмою.
– Що ти зробив із ним? Як ти пустив його?
Андрій аж сяяв од радощів. Розповідає:
– Я тільки одхилив трохи стабілізатора та резину закрутив не так туго, як ви.
– Як же ти догадався?
Андрій і сам не знав; сміється:
– Хто його знає.
Спробували ще раз.
Полетіло ще краще.
Діти шапки, картузи кидають угору, перекидьом...
Швидко вертаються назад ті, що пішли з майдану, аж піт на лобі блищить. Біжить Назар, аж спотикається,
з городу, радий, шапкою махає, сміється... Вискочив із хати Латка, в одній жилетці, з ложкою в руках, видно, сів тільки обідати... Очі тепер у нього злякані, великі.– Товариші,- гукає Андрій, і очі сяють у нього завзяттям і щастям,- підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу, по всіх вулицях.
– Ходім, ходім!
– загули.
Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: «Що таке? Що таке?» Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, простоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді - в кольорових стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати - це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І щулиться, ідучи з церкви, якась стара бабуся під тином, прихиляється, хреститься, з острахом позираючи на це диво, що ось завелося в їхньому селі. Стоїть Петро Михайлович один серед майдану, вуса накручує, посміхається.
А молодий гомін дзвенить, шумить десь аж на другому кінці села.
ІХ. ХАЙ ЖИВЕ АВІАЦІЯ!
Коли з другої вулиці вертались школярі на майдан, за ними тягнуся вже довгий хвіст. Діти, молодь, дядьки, плентались навіть десь іззаду старі, зігнуті діди з ціпками. А посеред натовпу, над аеропланчиком маяли вже червоні прапори з плакатами: «Хай живе авіація!», «Підтримуйте нашу повітряну флоту!», «Всі на допомогу авіації!». Спинились усі серед майдану. Гуде, як на ярмарку. Підходили нові й нові люди, дивились, руками лапали, прохали, щоб іще раз пустили аероплан. Пускали без ліку. Гомоніли люди:
– От тобі й наші! Яке втяли!
Інші намагались трохи розхолодити людей:
– Та хіба воно справжнє! Це ж тільки виграшки дитячі! Цяцька!
– Зробили маленьке, зуміють зробить і велике!
– казали інші.
– Не так-то легко зробити велике: ось у мене є маленький хлопчик, Костик. Він у мене оце колись возика зробив. Зовсім похожий на віз. Ану, хай він зробить великий?
– А ось ти робиш великого воза, а чи зробиш ти отаку птицю, щоб літала, як оце школярі зробили?
Регіт.
– Так бачите... то одна річ.
– Отож-бо то й є!
Дід Назар цілу аудиторію зібрав коло себе:
– Ні, браття, це не пустякове діло! Тут усякі плани треба, всякі науки - фізика, граматика... Це тільки інженери колись робили, та й неабиякі інженери! От скажемо: невр... невр... неврюри, стабі-лі-затори... Що це вам, іграшки?
Крутився у натовпі і Латка.
– А як ви гадаєте?
– дехто до нього.
Латка очицями сюди, очицями туди, ручками круть-верть.
X. ГОСТІ З НЕБА
Хтось голосно:
– Так-то воно так, а все ж це тільки маленьке журавленя. Ні, ви отакого мені журавля зробіть, як ото...- І височенний дядько підняв ключку вгору. За гомоном ніхто не чув, як високо над селом гув справжній аероплан.
Всі підвели вгору голови.
– Оце журавель! На цього наклади пудів з півсотні - повезе.
– Ні, мабуть, ним тільки хіба пір’я возити.
– Повезе,- домагався хтось,- бач, як гуде, як добрий бугай.