Авіаційний гурток

– І не тільки, діду, вона буде світити нам у хаті, електричність - це такий кінь, що коли ми зможемо його запрягти, він усе буде нам робити: орати, молотити, возити. Село наше засяє вночі, удень загудуть електричні млини, на полях забігають трактори... О, тоді, діду, заживемо...

Мимоволі заслухався Петро Михайлович, не хотів перебивати, пішов посидіти на ганок. Думав собі: як цей хлопець швидко зростає розумово, міцніє - недавно ще був дитина.

Сів на ганку. Ніч була темна, зоряна. Село спало. Через майдан рипнула хвіртка, почулися веселі, п’яні голоси, безладна пісня. «Либонь, це од Латки,- подумав Петро Михайлович,- чого це вони?» Далі догадався: «Еге, голубчику, це ж ти самогончиком підторговуєш».

– Де...е ...я...я...- п’яним затягнув хтось голосом, далі зразу перестав, кричить - голос лине до школи: - Гей, ви, інженери, подавай мені зараз той самий чортоплан, хай везе додому...

– Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!.. Вставайте, біда мені з вами!
– чути коло нього улесливий голос.

– Ні! Я докажу їм, безштанькам!

– Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!..

«Так і є!» - подумав Петро Михайлович.

VІІ. ГОТОВО

Далі пішла робота певно й швидко наближалась до кінця. В майстерню почали навідуватись члени гуртка, далі - все більше й більше, і незабаром шуміло вже там, як у вулику. Всі побачили, що справа виходить, допомагали, підбадьорювали, хоч це було вже тепер і зайве. Зайшов якось і Андрій, тихий, змарнілий, прохав, чи можна йому подивитися. Йому, звичайно, дозволили. Дивився Андрій на роботу, і часом було помітно, як у нього загорались очі, щоб вхопити щось зробити чи допомогти, але втримував себе: його ніхто не закликав, а самому було соромно. Часом повертався і рішуче виходив із майстерні, але незабаром вертався знову, так ніби його хто силоміць тягнув сюди... Стоїть, руки на грудях склавши, очей з роботи не зводить, а очі так і їдять роботу... Помітно, хоч і не був давно в майстерні,- все зрозумів уже... Часом, коли що не так робилося, аж кривився, аж тупав на місці - не міг витримати і хоч істиха, боязко підказував, давав коротеньку пораду.

Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіаційний гурток; поприходило багато з інших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було повно в майстерні людей.

Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рамців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно...

Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, промовив урочисто:

– Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур, і наш аероплан буде готовий.

Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Петро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу... Одступив:

– Готово!

На столі стояв невеличкий чепурненький аероплан - ну зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.

– Слава!.. Слава!..- залунало в майстерні; зашуміли, захвилювались.

– Стійте, заждіть,- спиняв їх Петро Михайлович,- рано ще радіти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.

– Полетить, полетить,- гукали всі.

– Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.

Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пустити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.

– Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,- радив Петро Михайлович,- об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас... знаєте хто?

– Хто, хто такий?
– зацікавились школярі.

– Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви бачили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіацію. Товариші піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.

– От добре, от добре,- пораділи школярі, аж у долоні заплескали,- коди наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.

– От через те я й радив би не пускати нашу моделю до його приїзду.

Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися оповіщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.

VIII. СМІЙСЯ, ВРАЖЕ, ТА НЕ ДУЖЕ!

Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі - ні хмариночки: синє, синє, але прозоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають горобці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібрались мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали наперед, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, невесело.

– Ну що, немає?

– Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.

Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. Нащо було обіцяти.

Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:

– Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,- заспокоював.

– Як же тепер - будемо самі пускати?
– запитав його Петро.

– Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.

Винесли. З галасом, із гамором.

Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чогось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гурту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину руки, дожидають...

Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, черевички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.

Школярі незадоволено стиха гомоніли:

– О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.

– Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,- казали інші.

Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.

А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади його.

Андрій стиха:

– І так би й дав по...

Петро Михайлович озирнув свій гурток:

– Ну, хто ж перший?

Зашепотіли схвильовано: «Бери ти, бери ти...» - боялись.

Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.

– Розступіться!
– Всі розступились.

Підняв угору, кинув...

Модель задирчала і... носом у землю.

Всі так і зів’яли:

– От так же...

Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбузові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у черепки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: «Не полетить, не полетить».

І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:

– Зарізали, острамили школу...