Автограф для слідчого

По війні Шульзі довелося з півроку попрацювати в Нар’ян-Марі, бував і в тундрі, зустрічався з оленя­рами, тому й вигадав собі легенду, пов’язану з робо­тою саме там. Знав широту характеру людей Півночі, їхнє замилування своїм краєм, легку зневагу до меш­канців спекотних південних міст — відповідно й пово­дився.

— І великий у вас радгосп? — запитав Байдачний.

Шульга знав, що Іван Гаврилович уже почав зон­даж. Махнув рукою.

— Середній.

— Оленярський?

— Так, у нас там без оленя як без рук.

— А в нас оленятина — делікатес, — зауважив Байдачний з жалем.

— Приїжджай до мене, я тебе почастую такою оленятиною, якої в житті не їв і не їстимеш.

Байдачний потер кінчик носа.

— І багато оленів у вас?

— Тисяч двадцять, але все залежить від року. У нас, розумієш, тундра… Буває взимку ожеледиця, тоді нам труба!

— Гинуть? — запитав Байдачний, і якась іскорка загорілася і одразу згасла в його очах.

— А ми для чого там? — спробував ухилитися від прямої відповіді Шульга.

— Це з хутра молодих оленів роблять пижикові шапки? — раптом запитав Байдачний.

“Ну й падлюка! — захоплено подумав Шульга. — Як щиро придурюється”.

— Кажуть, тут у вас за ними ганяються, — відпо­вів. — І то правда, хутро цінне, не боїться води.

Байдачний зиркнув на годинник. Зітхнув.

— Пропало моє побачення, — мовив не дуже за­смучено.

— Скільки ми вже тут загоряємо? — запитав Шульга.

— Чверть години.

Шульга подумав, що час уже пускати ліфт, і, на­че у відповідь на його думки, ліфт м’яко рушив.

Внизу на них чекали швейцар і ліфтер. Почали вибачатися. Шульга лише махнув рукою, а Байдачний напрочуд не лаявся, пробуркотів щось крізь зуби і приязно взяв під руку майора.

— Маєте якісь плани? — запитав. — Коли нема, є пропозиція відсвяткувати наше звільнення. Підемо до ресторану, ставлю пляшку коньяку.

“Починається друга дія вистави”, —подумав Шуль­га і так само приязно посміхнувся Івану Гавриловичу.

Козюренко поливав кактуси. Робив це обережно, набираючи воду з розчином мінеральних добрив у ве­лику гумову грушу, — знав, скільки води потребує кожна рослина: деякі кілька крапель, для інших грунт треба добре зволожити, бо цвістимуть.

Мало хто, навіть з колег по роботі, знав, що Козю­ренко є одним з найвідоміших у республіці кактусо-водів. Три підвіконня в його квартирі займали постав­лені впритул спеціально виготовлені з пластика на замовлення кактусоводів невеличкі квадратні вазон­чики — понад триста кактусів налічувалося в колек­ції полковника. Серед них були Лофофора Вільямса та ще кілька таких, котрі викликали заздрощі навіть у найвідоміших колекціонерів.

Козюренко закінчив поливати рослини. Нахилився над одним з кактусів, роздивляючись уважно.

Так і є, на м’ясистому тілі рослини з’явилася ледь помітна опуклість.

— Іринцю,— покликав дружину, — йди-но сюди, глянь — Ребуція Марсонері скоро розцвіте.

Дружина сперлася на його плече.

— І справді, — здивувалася, — а я й не помічала. І як вона цвіте?

— Я бачив у Фонова. Оранжева квітка, чимось схожа на лілію, з білими тичинками.

Козюренко обережно попестив кінчиками пальців жорсткий стовбур кактуса. Полюбляв сидіти просто вікна, спостерігаючи за своїми улюбленцями. Справж­ню радість приносило йому цвітіння кактусів. Дивля­чись на химерні квіти, забував про все, відпочивав і тілом, і душею, певно, така розрядка була йому кон­че необхідна після напруження й тривог на роботі.

Коли Роман Панасович сидів біля кактусів, дру­жина намагалася ходити по квартирі нечутно: добре розуміла, що робота в чоловіка не з приємних, що доводиться бачити йому і кров, і смерті, зустрічатися з покидьками роду людського, і ніщо так не очищає душу, як споглядання краси. А що може бути в світі прекрасніше за квіти?

Роман Панасович ще раз попестив кактус, що мав розцвісти, хотів переставити його ближче до світла, та в передпокої задзвонив телефон.

Козюренко взяв трубку. Дзвонив один із його під­леглих — повідомив, що вчора під час автомобільної аварії в Карпатах загинув свідок у справі про вбив­ство Галати Сергій Борисович Корж.

— Звідки дізналися? — запитав Козюренко.

— На фабрику подзвонили із Свалявського рай­відділу міліції.

— Причина аварії?

— Управління автомобілем у нетверезому стані.

— Матір Коржа повідомили?

— Зараз поїхали до неї.

— Якої марки був автомобіль у Коржа?

— “Москвич” чотириста восьмий.

Щось у цій історії видалося Козюренкові підозрі­лим. Роздумував лише кілька секунд. Наказав:

— Машину до мене і замовте квиток на найближ­чий літак до Ужгорода.

…Начальник Свалявського райвідділу міліції допо­відав Козюренкові:

— На жаль, автомобільні аварії на наших дорогах не така вже й дивина. Дороги в’юнисті, і той, хто по­рушує правила руху, ризикує життям. А якщо вже хто сів за кермо у нетверезому стані!.. Як цей Корж… Експертиза встановила середній ступінь оп’яніння. На повороті пішов під укіс, машина перевернулася кілька разів, водій загинув, а його попутниця з трав­мами.

— Попутниця? — зацікавився Козюренко. — Хто?

— Учителька із Тамбова Лариса Володимирівна Синякова. Їхали разом після відвідин ресторану “Пе­ревал”.

— Де вона?

— У районній лікарні.

— Стан?

— Нічого страшного. Зламала ногу, два чи три ребра, ну, синці…

— З нею розмовляли?

— Ще не встигли. Та й не поспішали, й так усе як на долоні.

— А я хотів би побалакати з Синяковою.

Лариса Володимирівна, жінка молода й вродлива, дивилася на Козюренка круглими зеленими очима, з яких ще й досі не зник переляк. Розповідала, ледь ворушачи тонкими жовтуватими пальцями, вимаза­ними зеленкою:

— Я запізнилася на автобус, а тут саме й наго­дився оцей “Москвич”. Зупинився — попросилася до Мукачева.

— Коли це сталося?

— На початку третьої, пополудні. Я пообідала в ресторані, тому й запізнилася на автобус.

— І не помітили, що водій машини у нетверезому стані?

Синякова стиснула пальці в кулак.

— Чесно кажучи, я цього не помітила.

— Як розуміти ваші слова?

— Ну, п’яного одразу видно. А цей вів машину впевнено.

— Впевнено, кажете, — зацікавився Козюренко. — Як же ви розбилися?

Синякова розчепірила пальці, вони ледь тремтіли й чомусь нагадували жабу, що приготувалися до стрибка.