Автограф для слідчого

Корж зайшов до кабінету Козюренка й зупинився біля дверей. Уважно роздивився навкруж, але нічим не виказав ані свого задоволення, ані розчарування.

Стояв, заклавши правицю до кишені штанів, і ди­вився очікувально.

Козюренко запросив його сісти, проте Корж про­довжував стовбичити, схрестивши ноги, наче стояв не перед слідчим, який викликав його, а позував фо­тографові.

— Пробачте, — посміхнувся нарешті якось вимуче­но, — я вперше у такій шановній установі і, їй-богу, навіть трохи розгубився.

— І даремно, зовсім даремно, — якомога довірли­віше мовив Козюренко, — ми з вами просто мусимо з’ясувати кілька питань, а, наскільки мені відомо, ви, Сергію Борисовичу, людина ділова, тому-то й гадаю, що розмова в нас не затягнеться.

Корж ступив до столу Козюренка, не виймаючи кінчиків пальців з кишені, сів упівоберта до слідчого, поправив краватку.

— Я готовий відповісти на всі ваші запитання.

— Ми з’ясовуємо деякі факти, пов’язані з убивст­вом Галати й крадіжкою норкових шкурок. Я змуше­ний попередити вас…

— Так, я знаю, що законом передбачено… — Корж витягнув авторучку і акуратно розписався на папері, присунутому Козюренком, навіть поставив крапку.

— Галата загинув позавчора, п’ятнадцятого черв­ня, — почав Козюренко, — а напередодні, тобто чотир­надцятого червня, вам стало відомо, що на адресу об’єднання надійшла партія норкових шкурок.

Корж кивнув.

— Так, мені подзвонили, і я інформував Глуховського.

— Хто ще знав про це?

— Ми розмовляли з Аркадіем Овсійовичем віч-на-віч у його кабінеті.

— А потім, коли повернулися до себе, нікому не казали про норкові шкурки?

Корж потер чоло.

— Наскільки пам’ятаю — ні.

— Я прошу пригадати точно.

— Ні, у мене було багато роботи, і я одразу сів за папери.

— Отже, чотирнадцятого червня про партію нор­кових шкурок було відомо лише вам і Глуховському.

— Якщо Аркадій Овсійович не повідомив ще ко­мусь. Я можу відповідати лише за себе.

— Звичайно. Пригадайте, може, випадково обмо­вилися про шкурки комусь із своїх знайомих?

— Бачите, — відповів Корж, — не така це вже по­дія, щоб розповідати. Ми щодня щось одержуємо. Крім того, чотирнадцятого червня після роботи я од­разу поїхав додому: домовилися з матір’ю піти в кі­но. Непогана пародія на детективи — “Високий блон­дин у чорному черевику”. Не бачили? Раджу поди­витися.

— І ніхто на фабриці чи за її межами не розпиту­вав вас про шкурки?

— Звичайно, ні.

— А наступного дня?

— Зранку Вахнічев розподіляє завдання, і про партію норки знали вже всі.

— Яку роботу доручили ви Золотницькому?

— Золотницькому? — Якась тінь промайнула об­личчям Коржа. — Коли?

— Вранці п’ятнадцятого червня, коли Вахнічев давав завдання Галаті?

— Не пам’ятаю…

— Він дзвонив кудись по телефону.

— А-а… Мусив домовитися про ватин.

— Це входить в обов’язки товарознавця?

— Не зовсім, але ж хто рахується з цим?

— Якщо б Золотницький не виконував ваше зав­дання, Вахнічев міг послати по шкурки саме його? Так?

— Напевно, так і сталося б, — ствердив Корж. — Певно, Золотницький у сорочці народився, його ж могли вбити замість Галати.

Козюренко нахилив голову, наче на знак згоди, хоч був певен: злочинці розраховували на те, що по норкові шкурки поїде саме Галата. І сприяв цьому Корж, наказавши Золотницькому дзвонити по теле­фону. Може, збіг обставин, а може?..

Але ж Корж працює в об’єднанні давно, за цей час сотні раз одержували хутро та інші цінні матеріа­ли, і, якщо б Сергій Борисович був зв’язаний із зло­чинцями, вони вже неодноразово могли скористатися з його послуг.

— Ви самі мали змогу подзвонити відносно того ватину? — запитав Козюренко.

— Звичайно, мав,— ані на секунду не завагався Корж. — Але до Вахнічева завітав Аркадій Овсійович, і мені негайно треба було розв’язати з ним кілька питань.

— Могли зайти до нього.

— Його кабінет на другому поверсі, ми сидимо на першому.

— Важко піднятися?

— Та ні… Але ж доводиться бігати кілька разів на день — набридає.

Козюренко подумав, що раціональне зерно в цьо­му є. Почав розмірковувати вголос:

— До кімнати Вахнічева ведуть двері з вашого кабінету. Побачивши там Глуховського, ви посадили за телефон Золотницького й взяли участь у спільній розмові. У Вахнічева сидів ще працівник вашого від­ділу Федот Гарасимович Булгаков, який щойно повер­нувся з відрядження. Більше нікого?

— Коли Вахнічев давав завдання Галаті, до кім­нати зазирнув Пуд, — заперечив Корж. — Наш шо­фер. Але не увійшов, постояв на порозі й кудись подався.

Шофер Пуд! Такого в списку не було, і Козюренко запитав:

— Глуховський бачив Пуда?

— Цього не можу сказати.

— Пуд чув розмову Вахнічева з Галатою?

— Гадаю, так.

— І давно Пуд у вас працює?

Корж схилився над столом, наче кланявся комусь. Відповів, не дивлячись на Козюренка:

— Лише півроку тому вийшов з колонії. Може, воно й неправильно, що взяли його на роботу, але ж з шоферами важко.

— Чого ж неправильно? Він же шофер і влашту­вався за спеціальністю. До речі, ви знаєте, за що су­дили Пуда?

— За хуліганство. Дали три роки.

— А як у вас поводиться?

Корж скоса зиркнув на Козюренка.

— Дисципліну не порушував. Та неприємний він якийсь. Слизький. Але ж це моє, чисто суб’єктивне, враження.

— В чому це проявляється?

— Розумієте, — мовив Корж не дуже впевнено, — тихий він такий, і я завжди дивувався, як міг нахуліганити. І наче підглядає за тобою. Отак, як позавчо­ра: зазирнув до Вахнічева — і відразу назад. Улесли­вий якийсь, а мені це не подобається.

— Кому ж воно подобається? — зітхнув Козюренко. Справді, не любив людей улесливих і волів мати справу з різкими, але прямодушними. Повідомлення Коржа занепокоїло його, хоча не подав вигляду. Пуд півроку як з колонії, там міг познайомитися із злочин­цями, котрі й порекомендували стати на роботу до швейного об’єднання. З дальнім прицілом…

— До речі, — перебив його розмірковування Корж, — у мене путівка до санаторію. Давно обіцяли, а от учора подзвонили, що є. З дев’ятнадцятого черв­ня. Якщо я вам непотрібний?..