Біле ікло

– Я гадаю, що в твоєму припущенні є сенс, Білле. Це не вовк, а собака і він їв рибу з рук людини багато разів.

– І якщо трапиться нагода, я його пристрелю, – заявив Білл. – Ми не можемо дозволити собі втратити ще одного собаку.

– Але ж у тебе всього три набої. – відказав Генрі.

– Я дочекаюсь слушної нагоди, – сказав Білл.

Вранці Генрі розпалив багаття і приготував сніданок, слухаючи як хропить його товариш.

– Ти так міцно спав, – розбуркуючи його до сніданку, сказав Генрі. – Не хотілося тебе будити.

Білл сонно заходився їсти. Помітивши, що в його кухлі немає кави, він заметушився у пошуках кавника. Але кавник стояв біля Генрі і йому було не дістати до нього рукою.

– Ей, Генрі, – м’яко докорив йому Білл, – ти нічого не забув?

Генрі акуратно озирнувся навколо і похитав головою. Білл підійняв свій пустий кухоль.

– Кави ти не отримаєш, – заявив Генрі.

– Невже закінчилася? – занепокоївся Білл.

– Ні.

– Думаєш, вона шкодить моєму шлунку?

– Ні.

Обличчя Білла почервоніло від гніву.

– Тоді будь ласкавий поясни, в чому справа і не дратуй мене, – сказав він.

– Спенкер зник, – відповів Генрі.

Білл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливістю долі і не підіймаючись з місця, перерахував собак.

– Як це сталося? – сухо спитав він.

Генрі знизав плечима.

– Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремінь. Сам він цього точно не зміг би зробити.

– Шолудивець, – протянув понуро Білл, стримуючи гнів, що кипів у нього всередині. – Свій ремінь перегризти не зміг, так перегриз ремінь Спенкера.

– Що ж, у будь-якому разі неприємності Спенкера скінчились. Я думаю, що до цього часу він уже перетравився та підскакує у череві двадцятьох вовків по околиці, – пролунала з вуст Генрі епітафія останньому зниклому псу.

– Випий кави, Білл.

Та Білл похитав головою.

– Ну ж бо, давай кухоль, – попросив Генрі, підіймаючи кавник.

Білл відсунув кухоль в бік.

– Хай мене дідько забере, якщо я випью кави. Я ж сказав, що якщо якась із собак зникне, то не буду пити, то не буду.

– Кава напрочуд смачна, умовляв його Генрі.

Але Білл не піддавався і з’їв сніданок всухом’ятку, раз по раз проклинаючи Одновухого за його витівку.

– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх так, щоб вони не дістали один до одного, – заявив Білл, коли вони вирушили в дорогу.

Вони проїхали трохи менше ста ярдів, коли Генрі, який йшов попереду, підібрав предмет, на котрий натрапив снігоступом. У темряві він не зміг його розгледіти, але на дотик зрозумів, що було у нього в руках. Він жбурнув його назад і, вдарившись об сани, предмет поскакав прямо під ноги Біллу.

– Може це тобі ще знадобиться, – сказав Генрі.

Білл скрикнув. Все що лишилось від Спенкера – палка, до якої він був прив’язаний.

– І шерстинки не лишили, – повідомив Білл. – Вони навіть ремені з палки зжерли. Вони страшенно голодні, Генрі, і боюсь вони зжеруть нас ще до того, як ми доберемося до місця.

Генрі зухвало засміявся.

– Вовки мене ще ніколи не переслідували, але мені доводилося потрапляти і не в такі халепи, з яких я виходив цілим і неушкодженим. Білл, друже, купка нодоїдливих істот, це ще не привід для хвилювань.

– Не знаю, не знаю, – з ноткою очікування недоброго у голосі, пробуркотів Білл.

– Що ж ти про це дізнаєшся напевне, коли ми приїдемо в МакГеррі.

– Мені б твоєї впевненості, – із сумнівом твердив Білл.

– Ти просто не в формі, ось і непокоїшся, – категорично заявив Генрі. – Тобі потрібен хінін, і я збираюся нашпигувати тебе ним під зав’язку, коли ми доберемося до Мак Геррі.

Білл зітхнув, виказуючи тим самим незгоду з поставленим йому діагнозом і притих. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. О дев’ятій годині розвиднілося. О дванадцятій горизонт на півдні оживився промінням прихованого від очей сонця, а по полудню все навкруги огорнув сірий морок, котрий через три години змінився у ніч.

Щойно перші сонячні промені з’явилися на горизонті, Білл вийняв із саней рушницю і сказав:

– Йди далі, Генрі, а я погляну, що мені вдасться розвідати.

– Не відходь від саней, – заперечив його товариш. – У тебе всього три набої і невідомо, що на тебе там чекає.

– І хто тепер бурчить? – з тріумфом заявив Білл.

Генрі нічого не відказав, і важко ступаючи, побрів далі на самоті, хоча продовжував озиратися та кидати тривожні погляди на сіру пустелю, в якій зник його товариш. Минула година, перш ніж Білл повернувся, зрізавши шлях.

– Вони розосередилися, – сказав він, – від нас не відстають, і водночас шукають чим би поживитися. Вони впевнені в тому, що доберуться до нас, от тільки знають, що треба вичекати, а до тих пір розшукують по дорозі будь-яку їстівну живність.

– Тобто ти вважаєш, вони впевнені в тому, що доберуться до нас, – несхвально підкреслив Генрі.

Але Білл його проігнорував.

– Я бачив декількох – шкіра та кістки. Мені здається, вони кілька тижнів вже нічого не їли, не рахуючи Фетті, Фрога та Спенкера, а багатьом певне і того не дісталося. Вони страшенно худі. Їхні ребра схожі на пральні дошки, а черева наче поприлипали їм до хребтів. Повір мені, вони у відчаї. Рано чи пізно вони оскаженіють і тоді бережись.

Декілька хвилин потому Генрі, який тепер йшов позаду, тихо та застережливо просвистів. Білл повернувся подивитися у чому справа, а потім повільно зупинив собак. Позаду, там, де вони щойно проходили, прямо по їхніх слідах скрадаючись біг худий, вкритий хутром звір. Він принюхувався до сліду і біг легкою риссю. Коли вони зупинилися – зупинився і він. Піднявши голову, він пильно на них поглянув, при цьому різко смикаючи ніздрями та вивчаючи їхній запах.

– Це вовчиця, – вирішив Білл.

Собаки лягли на сніг, і він пішов повз них до свого товариша, котрий стояв біля саней. Разом вони спостерігали за дивним звіром, який переслідував їх багато днів і вже розправився з половиною їхніх собак.

Уважно вивчивши їх, звір підбіг риссю на декілька кроків. Так він зробив декілька разів, доки між ними не лишилось якихось сто ярдів. Він зупинився біля купки ялинок, що росли поряд, підняв голову і почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, які за ним спостерігали. В його погляді читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачої прив’язаності. Цей смуток породжував голод, такий же жорстокий, як і його власні ікла, такий же безжалісний, як студінь.