Біле ікло

– Ей, Білле! – вигукнув Генрі йому вслід. – Будь обережним! Не випробовуй долю!

Генрі опустився на сани та почав спостерігати. Більше йому нічого не залишалось. Білл вже зник з очей, а Одновухий то з’являвся, то зникав серед чагарників та ялинок, що негусто росли навколо. Генрі подумав про себе, що його вже нічого не врятує. Собака гостро відчував небезпеку, але оббігав занадто велике коло, тоді як коло вовчої зграї було меншим. У Одновухого не було жодного шансу відірватися від своїх переслідувачів настільки, щоб встигнути пробігти повз них, перетнувши при цьому їхній шлях, і добігти до саней.

Всі вони стрімко наближалися до однієї точки. Генрі знав, що десь там, у снігах, невидимі його очам за деревами та чагарниками, вовча зграя, Одновухий та Білл ось-ось зійдуться разом. Тієї ж миті, набагато швидше, ніж він гадав, це трапилось. Пролунав постріл, за ним послідувало ще два; всі вони пролунали без затримки, один за одним, і він зрозумів, що у Білла, більше не залишилось набоїв. Він почув ричання та вискіт. Серед шуму, який лунав, він зміг розпізнати вискіт Одновухого, в якому вчувався біль та жах, почулося також виття вовка, яке видало пораненого звіра. А потім все скінчилось. Ричання стихло. Вискіт змовк. Тиша знов вкрила пустельні землі.

Він довго сидів на санях. Не було потреби йти та дивитися, що там трапилось. Він вже й так все знав, наче бачив все, що відбулося, на власні очі. Лише один раз він похапцем встав та квапливо витягнув сокиру. Але потім знову присів, надовго занурившись в тяжкі роздуми, а два уцілілих собаки тремтіли та тулились до його ніг.

Нарешті він втомлено підвівся, так, наче твердість духу покинула його, та продовжив запрягати собак. Генрі перекинув посторонок через плече і потягнув сані разом з собаками. Він не встиг далеко відійти. З першими сутінками він поквапився зробити привал та подбати про те, щоб назбирати побільше дров для вогнища. Погодувавши собак, він приготував вечерю, а повечерявши постелив ковдри поближче до багаття.

Але відпочити йому так і не вдалося. Перш ніж він зміг заплющити очі, вовки підійшли загрозливо близько. Більше не треба було вдивлятися, щоб їх розгледіти. Вони оточили його вузьким колом. І він ясно бачив їх у світлі багаття – одні лежали, інші сиділи, повзли до нього на животі або ж походжали взад і вперед. Деякі навіть спали. То там, то тут він бачив, як вони дрімали, згорнувшись у клубок, для нього ж сон тепер був неможливим.

Він підтримував яскравий вогонь в багатті, знаючи, що лише він і зупиняв вовків від того, щоб вп’ястися своїми голодними іклами в його плоть. Дві його собаки гавкали та скавчали, не відходячи ні на крок, тулячись до нього з обох боків в пошуках захисту, а коли вовк підходив ближче, аніж зазвичай, вони починали відчайдушно гарчати. Зачувши гарчання собак, коло вовків оживало і вони, підіймаючись на лапи, робили спроби підібратися ближче, нестримно ричали та вили. Потім коло знову стихало і то там, то тут вовки знову лягали, поринаючи в дрімоту.

Та їхнє коло постійно звужувалось. Потроху, кожного разу на дюйм. Інколи вовки підповзали настільки близько, що зрештою опинялися майже на відстані стрибку. Тоді він брав з багаття головешки побільше, і щосили жбурляв їх у зграю. Після цього вовки завжди різко відступали. Їхній відступ супроводжувався лютим виттям та переляканим ричанням, коли добре націлена головешка влучивши обпікала осмілілого звіра.

Ранок Генрі зустрів втомленим та виснаженим, і силкувався не заснути після безсонної ночі. Вдосвіта він приготував сніданок і зі світанком, о дев’ятій годині, коли вовча зграя почала відступати, він став до роботи, котру обмірковував довгими годинами цієї ночі. Зрубавши декілька молодих дерев та прив’язавши їх до ялинкових стовбурів, що росли поряд, він змайстрував поміст. Взявши мотузку від саней і перекинувши її через поміст, з допомогою собак він підняв труну нагору.

– Вони добрались до Білла і можливо доберуться до мене, але вони точно ніколи не доберуться до вас, молодий чоловіче, – звернувся він до покійного, який тепер спочивав у своїй могилі на деревах. Потім Генрі вирушив у дорогу. Сани, які тепер стали легшими, підстрибували позаду собак, які бігли завзято, бо також знали, що опиняться у безпеці лише тоді, коли доберуться до Форт-МакГеррі. Вовки вкрай осміліли і тепер бігли риссю позаду та по обидва боки від саней, висолопивши червоні язики та демонструючи схудлі боки, на яких з кожним рухом проступали горби ребер. Вони були страшенно худими, просто кості обтягнені шкірою з тонкими жилками замість м’язів – такими худими, що Генрі подумав, це диво, що вони ще на ногах тримаються, а не падають прямо у сніг. Він побоявся подорожувати до темна. Опівдні, сонце не тільки осяяло південний горизонт, а навіть показало на небі свою бліду золотисту верхівку. Для нього це було попередженням. Дні збільшувалися. Сонце довше радувало своїм теплом. Але щойно бадьорі промені почали зникати, він зупинився на привал. Залишалася ще пара годин згасаючого дня та похмурих сутінок, і він скористався ними, щоб нарубати побільше дров. Ніч перетворилася на жах. Осмілілі вовки та нестача сну позначилися на Генрі. Дрімота долала його проти волі і він, зігнувшись, сидів біля вогнища з накинутими на плечі ковдрами, затиснувши сокиру між колінами, а з обох боків до нього тулилися собаки. Одного разу, коли він прокинувся, то менше ніж в дюжині кроків від себе побачив великого сірого вовка, одного з найбільших в зграї. І навіть після того, як він подивився на нього, той не відійшов, а повільно розтягнувся, як ледачий пес, широко позіхаючи та уважно поглядаючи на нього, так якби він воістину був просто обідом, який затримався і який скоро подадуть.

Конец ознакомительного фрагмента.