Біле ікло

Тварина була занадто великою як на вовка, її зморене голодом тіло видавало риси однієї з найбільших особин свого виду.

– Вона має біля двох футів у плечах, – відмітив Генрі. – І готовий закластися, що її довжина сягає майже п’яти футів.

– Який дивний у неї окрас, хіба у вовків такий буває? – з сумнівом промовив Білл. – Я раніше ніколи не бачив рудого вовка. Як на мене так у неї хутро якогось коричнево-червоного кольору.

Звір безумовно не був коричнево-червоного кольору. У нього була справжня вовча шерсть. Його хутро було переважно сірого кольору, але все ж таки був присутній і рудуватий відтінок, цей відтінок змінювався, він то з’являвся, то зникав, і створювалося враження оптичного обману: ось здавалося, що хутро сіре, беззаперечно сіре, а потім з’являлися ледве помітні відтінки рудого, і хутро набувало невизначеного кольору.

– Схожа на їздову лайку, – сказав Білл. – Я б не здивувався, якщо б вона зараз замахала хвостом.

– Ей ти, лайка! – гукнув він. – Іди-но сюди, як там тебе звати.

– Ніскілечки тебе не боїться, – засміявся Генрі.

Білл пригрозив рукою та гучно закричав, але тварину це зовсім не налякало.

Єдине, що вони помітили, так це те, що звір ще більше нашорошився. Він як і раніше дивився на них з безжальним голодним смутком. Вони були здобиччю. А він був голодним, і якби йому трапилась нагода він не вагаючись накинувся б на них і поживився.

– Дивись, Генрі, – вимовив Білл, несвідомо понизивши голос до шепоту, коли дещо надумав. – У нас є три набої. Звідси постріл буде вірним. Не схибимо. Вона виманила трьох наших собак, треба покласти цьому край. Що ти на це скажеш?

Генрі кивнув на знак згоди. Білл обережно витягнув з саней рушницю. Він вже майже приклав рушницю до плеча, як раптом вовчиця відскочила від дороги і зникла за деревами.

Товариші глянули один на одного. Генрі протяжно і з розумінням просвистів.

– І чого я відразу не допетрав, – вголос сварив себе Білл, вкладаючи рушницю назад. – Звичайно ж вовк, який знає, коли треба прийти, щоб покормитися разом з собаками, знає, що таке рушниця. Повір мені, Генрі, ці тварюки причина усіх наших проблем. У нас зараз було б шість собак, замість трьох, якщо б не вона. І ось що, Генрі, я збираюсь добратися до неї. Вона занадто розумна, щоб пристрелити її відкрито. Я нападу на неї зненацька, влаштую їй засідку. Я буду не я, якщо не пристрелю вовчицю.

– Надто не захоплюйся, – застеріг його товариш. – Якщо зграя нападе на тебе, тоді три набої здадуться простим свистом – від них буде мало користі. Ці звірі страшенно голодні і, напавши, вони без сумніву доберуться до тебе, Білле.

Тієї ночі вони рано зупинились на привал. Три собаки не справлялися в упряжці так, як справлялось шестеро. Вони тягли сані повільніше і швидше вибивалися із сил. Люди рано лягли спати. Перед сном Білл прив’язав собак подалі один від одного, упевнившись, що вони не перегризуть один одному ремені.

Та вовки осміліли і люди декілька разів прокидалися. Вовки підбиралися настільки близько, що переполохані собаки здіймали ґвалт, і доводилося час від часу підкидати хмизу у багаття, щоб тримати осмілілих хижаків на більш безпечній відстані.

– Колись моряки розповідали, як акули переслідують корабель, – зауважив Білл, забираючись назад під ковдру, після того, як в черговий раз підкинув хмизу у вогнище. – Що ж, ці вовки – ті ж самі акули, тільки на суші. Вони знають свою справу краще за нас, і вони біжать за нами не для того, щоб поправити здоров’я. Вони доберуться до нас, вони, без сумніву, доберуться до нас, Генрі.

– Вони вже до тебе майже добралися, якщо ти ведеш такі розмови, – різко заперечив Генрі. – Хто пороття боїться, той напевне битим буде. А у тебе більше шансів піти вовкам на харч, якщо і далі будеш скиглити.

– Вони вбивали людей кращих за нас з тобою, – відповів Білл.

– Ох припини бурчати. Я вже втомився від твого скигління.

Генрі сердито повернувся на інший бік, але здивувався, коли не почув від Білла обуреної відповіді. Це було не схоже на Білла, адже його завжди було легко розізлити гнівними словами. Перш ніж заснути, Генрі ще довго розмірковував над цим і коли його повіки вже закривалися, в напівдрімоті він подумав: «Білл без сумніву сильно пригнічений. Треба буде його завтра підбадьорити.»

РОЗДІЛ III – ГОЛОДНЕ ВИТТЯ

День почався вдало. За ніч вони не втратили жодного собаки і з цим вирушили у дорогу, в якій їх супроводжувала тиша, морок, студінь та містичні духи північного сяйва. Білл, здавалося, забув про своє погане передчуття, яке охопило його минулої ночі, і навіть весело бавився з собаками, коли опівдні сани перекинулися на несприятливій частині їхнього маршруту.

Почався страшенний безлад. Сани лежали дном догори, затиснуті між деревом та великим каменем і їм довелося розпрягти собак, щоб розправити сплутану упряж. Люди нахилилися над саньми, намагаючись їх перевернути, як раптом Генрі помітив, що Одновухий потроху відходить від них.

– До мене, Одновухий! – закричав він, випроставшись та повернувшись до собаки.

Та той кинувся тікати геть, тягнучи за собою посторонки. І там, де вони недавно проїхали, стояла вона – вовчиця, і чекала на нього. Коли він до неї наблизився, то раптово нашорошився. Стривожившись, він уповільнив біг і покрокував, а потім зупинився. Він нашорошено та невпевнено її розглядав, але при цьому розглядав із захопленням. Вона, здавалось, посміхнулася йому, показавши свої зуби, скоріше заграючи, аніж залякуючи. Вовчиця грайливо підійшла до нього на декілька кроків і зупинилася. Нашорошивши вуха та піднявши хвіст, все ще невпевнено та обережно, Одновухий потягнувся до неї злегка піднесеною головою.

Він спробував обнюхати її, але вона грайливо відскочила назад. Кожного разу, коли він підступав, вона відстрибувала він нього. Крок за кроком, вона заманювала його і віддаляла від людей, які могли захистити. Раптом, наче невиразний сигнал тривоги промайнув в його свідомості і, повернувши голову, він поглянув на своїх побратимів та двох людей, які кликали його.

Та які б думки не зароджувались в його голові, їх розвіяла вовчиця; приблизившись до нього, вона швидко понюхала його ніс до носа, а потім знову заходилася грайливо вабити за собою.

Тим часом, Білл згадав про рушницю, але вона лежала під перекинутими саньми і до того часу, як вони з Генрі дістали його, Одновухий і вовчиця вже стояли занадто близько один до одного, а відстань для пострілу була занадто великою.

Коли Одновухий усвідомив свою помилку, було занадто пізно. Ще не розібравши як слід, що відбувається, люди побачили, як він розвернувся і кинувся бігти назад до них. Наступної миті вони побачили, як по снігу мчить дюжина худих, сірих вовків. Вони бігли перпендикулярно дорозі, відрізаючи Одновухому шлях до відступу. Тієї самої миті грайливість вовчиці розвіялась. Заричавши, вона накинулась на Одновухого. Він відштовхнув її плечем і, незважаючи на те, що шлях до відступу було перекрито, він все-таки намірявся дістатися саней, змінивши свій курс в надії добігти до них в обхідну. Кожної миті вовків з’являлося дедалі більше і вони приєднувалися до погоні. Вовчиця бігла на відстані стрибка від Одновухого та не збавляла ходу.

– Куди ти зібрався? – раптом запитав Генрі, схопивши свого товариша за руку.

Білл вирвався.

– Я цього не потерплю, – сказав він. – Вони більше не отримають жодного нашого собаки, доки я можу цьому завадити.

З рушницею в руці, він кинувся в підлісок, що ріс біля дороги. Його намір був досить очевидним. Позначивши сани за центр кола, який долав Одновухий, Білл намірявся захистити його, ставши на шляху його переслідувачів. З рушницею в руках, серед білого дня, був шанс налякати вовків та врятувати собаку.