Без козиря (збірка)

— Варту, варту спочатку! — гукнув хтось. Його охоче підтримали інші.

— І адміністрацію!

— Треба взяти їх нижче поясниці, і так, щоб вони відчули, що їх тисне робоча рука! — вигукнув Власов з естакади.

— Дай я скажу! — наперед продерся старий шахтар. — Були Ради — притихли пани, зробились як шовкові; їхній верх узяв — стали ще лютіші. А хто робить на них? Ми, чудаки! Так от нехай тепер самі пани посидять під землею, і я вже не хочу бути дурнем, не полізу в шахту, доки не проженемо усіх кровопивців!

Натовп галасував, здіймав руки, вимагав негайно припинити роботу на шахті й перебрати управу до своїх рук.

— І знову зуби на полицю? — пискливий голос належав Задої. Біля нього стояв штейгер Варивода й пхекав:

— А це ж їхня тактика — морити голодом людей, щоб потім легше зняти на бунт.

— Їм аби свого добитись, а про нас — байдуже!

На естакаду вискочив захеканий Пантелеймон Петрович. Він хапався то за пенсне, то за поручні:

— Панове! Я спізнився трохи… Але я чую, тут уже пахне чимсь.

— Ви завжди услід тупицею.

— Ми, рудничний комітет, то ість ваша ж професійна організація. Варта познущалась…

— Помиритеся, ще й цілуватися будете.

— Цей громадянин, я не знаю, хто він, провокує вас на заколот, на повстання. Хіба ми не можемо добитися поліпшення мирним шляхом, без крові, без жертв?

— Словом і комара не вб'єш!

— Геть його до біса!

— Ми вимагаємо…

У нього поморщився ніс, ніби він нюхнув нашатирю. Окремим гуртом стояли відкатниці. Серед них була й Маруся. Вони голосно реготали:

— Висякайся! А ще береться вчити!

— Проженіть його! — кричали з натовпу. — Нехай іде собі до панів, а тут їх немає! — І перекривили: — «Панове, панове». Сволота!

Максим Мостовий, замість відповіді на недоладне істеричне вигукування Пантелеймона Петровича, тільки окинув поглядом його миршаву постать, чмихнув і зневажливо махнув рукою. Робітникам цей рух сказав більше, аніж довга промова. Але до бильця підбіг запінений і злий штейгер Варивода. Він скинув кашкет зі своєї стовбоватої голови і хапаючись закричав:

— То ще подивимось, кому довіряє маса.

— Тільки не вам, запроданцям! — почулося знизу.

— Чули вже!

— Ми пропонуємо почекати…

— Правильно, правильно! — загуло вже декілька голосів.

— До другого пришестя?

— Ну й чекай собі!

— Мостовий, Мостовий, кажи далі!

— Нехай Варивода каже!

Гордій Байда одіпхнув штейгера ліктем і гукнув на все горло:

— Я за нього скажу. Казав пан — кожух дам… Он бачите, з ким вони шушукаються. — І показав на Пантелеймона Петровича, який уже принижено умовляв про щось Сивокоза й завідувача шахти. — Кажи далі, Максиме, а ти, куряча смерть, — кліпнув він на Вариводу, — відступись: треба ж і честь знати.

— Скинь його нам! Жени його в шию!

Варивода намагався ще щось викрикувати, але прибічники вже не насмілювались подавати голосу. У дворі здіймався справжній чорний вихор. За поручні знову взявся Мостовий:

— Як треба робити революцію, за порадою до інженерів та хазяїв ми, товариші, бігати не будемо, але ні інженерів, ні техніків на шахті своїми силами заступити ми ще не зможемо. Це ж ясно. Так ми поставимо над ними контроль, робітничий контроль над виробництвом. А загони державної варти…

— Геть варту! — викрикнув Кіндрат Сусідка і втяг голову в плечі.

— Сусідка! Правильно, правильно!

Тоді він знову крикнув:

— Геть варту! — і переможно озирнувся на шахтарів.

Коли закляклі шахтарі вже почали, щоб зігрітися, дріботіти ногами, збори ухвалили три пункти:

1. На шахті оголошується страйк, доки адміністрація не погодиться на умови роботи за колективним договором, підписаним товаришем Артемом, і не прийме нашого робочого контролю.

2. Переговори доручається вести страйковому комітету.

3. Охорону ладу на шахті нести своєму загонові з робітників, а варту обеззброїти.

Більшість жінок, не насмілюючись висловити і свою думку, юрбою топталася біля двору. Почувши вирішення зборів, вони валом посунули назустріч чоловікам, і натовп обернувся в клекочучий вир. Знаючи, що уже за день-два почнуться справжні тяжкі злидні, більшість жінок тут же дала волю своїм сльозам.

Дитячий вереск і жіночі сльози збільшували у чоловіків лють. Робітники, щулячись від холоду, гомінким, бурхливим потоком ринулися з двору на майдан. На другому боці майдану було приміщення державної варти з трьома вікнами і кам'яним ґанком.

Відведена начальником варти команда заховалася вже в казарму, а на ґанку стояв у кожусі, з гвинтівкою лише один вартовий. Побачивши, з яким настроєм наближаються шахтарі, вартовий заступив двері й загрозливо виставив наперед гвинтівку.

— Не підходь, буду стріляти! — викрикнув він злякано. Гвинтівка, наведена в натовп, дрижала в його руках, як запущений у породу пневматичний молоток.

Перша перемога

Максим Мостовий хоч і розумів, що тепер важче буде обеззброїти гайдамаків, які заховались у приміщенні варти, але, бачачи настрій шахтарів, вирішив довести справу до кінця сьогодні. До того ж є й ухвала зборів. Зібравши охорону, він теж підійшов до будинку варти.

— Виклич начальника! — сказав Мостовий гостро до вартового.

Гайдамака виставив проти нього гвинтівку:

— Одійди!

— Ти не тицяй цією забавкою, коли тобі життя не набридло. З тобою народ говорить, робочий люд. Роби що сказано!

Гайдамака торопко позадкував до дверей і постукав прикладом. За дверима хтось обізвався. Вартовий переказав слова Мостового. За дверима щось забубоніли.

— Пан сотник не вийде, доки ви не розійдетесь. А коли що треба, нехай двоє зайде.

— Не дуже з хоробрих твій сотник. Хто ще хоче зі мною піти? Ми перекажемо ухвалу зборів.

Але шахтарі запротестували, щоб ішов Мостовий. Вони не вірили словам Кота-Котенка. Може, він тільки й чекає, щоб заманити Мостового. Обрали двох тихих, малопомітних шахтарів.

Натовп продовжував терпляче чекати. Але минуло п'ять хвилин, минуло й десять, посланці не повертались.

— Може, їх заарештували?

У цей час прибігла жінка шахтаря з відрами на коромислі:

— Чого ви тут стовбичите? Кіт-Котенко подавсь уже на бричці!