Безсоння
Шрифт:
(— Добре, обіцяю! Перестань різати мене на шматки! Не треба! Будь ласка!)
(— Це лише початок. Скажи, що обіцяєш дати спокій мені, Луїзі й Еду, поки не закінчиться мітинг у Громадському центрі).
Ральф очікував поновлення боротьби, але Атропос здивував його:
(— Обіцяю! Обіцяю дати спокій тобі й суці, з якою ти сюди прийшов…)
(— Луїза. Назви її на ім’я.)
(— Так, так — Луїзі Чесс! Я згоден дати спокій їй, і Еду Діпно теж, і всім, усім, тільки не треба мене більше різати. Тепер ти задоволений? Чорт тебе забирай!)
Ральф вирішив, що він задоволений, як може бути задоволеною людина, яку нудить від власних методів і дій. Навряд чи в обіцянці Атропоса могла критися пастка:
(— Так, пане А. Тепер я задоволений.)
Ральф не зміг більше стримувати блювотні позови, відпустив свою жертву. Глянув на заляпаний кров’ю скальпель, потім щосили жбурнув його подалі. Скальпель, перевертаючись у повітрі, зник у проймі дверей у склад. «Там йому й місце!» — подумав Ральф. Нудота відступила, але горло звело. Атропос повільно звівся на коліна, оглядаючись довкола з виглядом мученика, який вижив у сутичці з убивцею. Він побачив своє вухо, що лежало на підлозі, й підібрав його. Покрутив у маленькій ручці й глянув на Ральфа. В його очах блищали сльози болю й приниження, але було в них і щось більше — лють такої сили й глибини, що Ральф відсахнувся. Перед цією люттю будь-яка обережність здавалася ненадійною й марною. Відступивши на крок, він тицьнув в Атропоса тремтячим пальцем:
(— Пам’ятай про свою обіцянку!)
Атропос похмуро ощирився:
(— Я пам’ятаю, як таке можна забути? Але я пообіцяю тобі дещо іще. Дві обіцянки за ціною однієї, так би мовити).
Атропос повторив добре знайомий Ральфові з лікарняного даху жест, виставивши два пальці правої руки буквою «V» і створюючи в повітрі червону дугу. Усередині дуги Ральф побачив людську фігуру. За нею, тьмяно поблискуючи, немов крізь криваву завісу, виднівся магазин «Червоне яблуко». Ральф хотів було запитати, хто це стоїть перед магазином на узбіччі Гарріс-авеню… А тоді раптом зрозумів. І вражено глянув на Атропоса:
(— Ні! О Боже! Ти не можеш!)
Обличчя Атропоса розпливлося в самовдоволеній усмішці:
(— Знаєш, саме так я й думав про тебе, шот-таймере. Але я, як і ти, помилявся. А тепер дивися).
Атропос злегка розсунув пальці. Ральф побачив, як хтось у бейсбольній кепці з емблемою «Ред сокс» вийшов з «Червоного яблука», і Ральф одразу впізнав його. Ця людина крикнула щось комусь іншому, що стояв на протилежному боці, і тут почалися жахливі події. Ральф відвернувся від кривавої картини майбутнього, яку показував Атропос. Але він чув те, що чулося.
(— Спершу це належало Випадковості, шот-таймере, — інакше кажучи, мені. А ось і друга обіцянка: якщо ти станеш на моєму шляху, то станеться те, що я показав. І ти нічого не зможеш зробити або якимось чином запобігти цьому. Але якщо ти й твоя подружка не втручатиметеся в хід подій — тоді я теж не втручатимусь.)
Вульгарність, яка була звичним стилем поведінки Атропоса, він тепер відкинув, наче використаний карнавальний костюм, і вперше Ральф відчув, наскільки ж древня ця істота, яка володіє такою зловісною мудрістю.
(— Знаєш, як кажуть наркомани: умирати легко, важко жити. У цьому й полягає істина. Якщо хто й знає, то це я. Отже, що ж ти думаєш про це, шот-таймере?!)
Ральф мовчав, опустивши голову й до болю стиснувши кулаки. Сережки Луїзи як маленькі вуглинки горіли в його долоні. Перстень Еда, здавалося, теж обпалював його. Ральф хотів витягти кляту штуковину й жбурнути її слідом за скальпелем. Він знав, що ніщо в світі не зможе втримати його. Він згадав оповідання, прочитане ще в школі, тисячу років тому. «Леді чи тигр?» — називалося оповідання, і тепер він зрозумів, що це означає — мати таку жахливу силу… І такий жахливий вибір. На перший погляд, усе здається таким простим, що виходить, зрештою, одне життя проти
двох тисяч?Але це одне життя!
«І всі ті… Ніхто з них нічого не знає, — спокійно подумав він. — Ніхто, крім, можливо, Луїзи… А Луїза схвалить моє рішення. Керолайн не зрозуміла б, але вони такі різні».
Так, але чи має він право вирішувати?
Атропос усе зрозумів по його аурі — ставало страшно від здатності цієї істоти бачити.
(— Звичайно, маєш, Ральфе, — насправді питання життя й смерті зводиться до наступного: хто має право. Цього разу ти. То що скажеш?)
(— Я не знаю, що сказати. Не знаю, що й думати. Я лише хочу, щоб ви всі троє ДАЛИ МЕНІ СПОКІЙ!)
Ральф Робертс підняв голову до стелі лігвища Атропоса й закричав.
Розділ двадцять сьомий
Хвилин за п’ять голова Ральфа зринула з-під старого схиленого дуба. Ральф одразу побачив Луїзу. Стоячи навколішках, вона дивилася на його звернене вгору обличчя крізь переплутаний клубок коріння. Він простягнув забруднену, у кривавих патьоках руку, і жінка міцно схопила її, підтримуючи Ральфа, поки той долав останні щаблі — покручені корені, схожі радше на поперечини драбини.
Ральф вибрався з-під дерева й ліг на спину, жадібно вдихаючи свіже повітря. Ніколи в житті повітря не здавалося таким смачним. Незважаючи ні на що, він був страшенно вдячний долі за повернену волю.
(— Ральфе? З тобою все гаразд?)
Він обернув її руку, поцілував долоню й поклав сережки на те місце, якого щойно торкалися його губи.
(— Так. Це твоє.)
Луїза здивовано розглядала їх, немов ніколи не бачила сережок — ні цих, ні будь-яких інших, — а тоді опустила в кишеню жакета.
(— Ти побачила їх у дзеркалі, адже так, Луїзо?)
(— Так, і тоді я розлютилася… Але навряд чи була дуже здивована.)
(— Тому що ти знала.)
(— Здогадувалася. Можливо, відтоді, як побачила Атропоса у панамі Мак-Ґоверна. Просто я тримала… це знання… у схованках мозку.)
Луїза уважно, мовби оцінююче, дивилася на Ральфа.
(— Не будемо зараз говорити про мої сережки — що сталося там, унизу? Як тобі вдалося вибратися?)
Ральф злякався — якщо вона занадто довго буде розглядати його, то довідається занадто багато. До того ж, якщо він ще хоч трохи так полежить, то вже не зможе поворухнутися: величезний океанський лайнер утоми розливався в ньому, тягнув на дно. Ральф звівся на ноги. Зараз він не міг дозволити собі потонути. Новини, що їх повідомили небеса, були не такі й погані, як він очікував, але все ж досить невтішні — було вже близько шостої. Мешканці Деррі, які не мали відношення до мітингу з приводу абортів (переважна більшість, відверто кажучи), сідали за стіл. Двері Громадського центру Деррі вже відчинені, вхід купається у світлі софітів, тележурналісти ведуть репортажі в живому ефірі про прибуття перших захисників права вибору, яким доводиться проходити повз Дена Далтона й «Друзів життя», що люто розмахують гаслами. А неподалік хтось наспівує улюблену пісеньку Еда Діпно: «Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» Що б вони з Луїзою не мусили зробити, — зробити це необхідно впродовж наступних шістдесяти чи дев’яноста хвилин. Відлік часу почався.
(— Ходімо, Луїзо. Треба поспішати.)
(— Ми повертаємося в Громадський центр?)
(— Ні, не одразу. Спершу нам треба…)
Ральф зрозумів, що не може чекати закінчення того, що повинен сказати. Куди ж, на його думку, їм варто піти спочатку? У лікарню Деррі? У «Червоне яблуко»? До нього додому? Куди йти, якщо хочеш відшукати двійко доброзичливих, але далеко не всезнаючих бовдурів, які затягли тебе і твоїх найближчих друзів у світ болю й тривог? Чи, цілком резонно, це вони повинні відшукати тебе?