Безсоння
Шрифт:
«Можливо, вони не хочуть розшукувати тебе, любий. Швидше за все, вони ховаються, уникаючи твого товариства».
(— Ральфе, ти впевнений, що…)
Раптом він згадав про Розалі, й одразу все стало на свої місця.
(— У парк, Луїзо. Ми підемо в Строуфорд-парк. Ось куди нам треба. Але по дорозі зробимо одну зупинку.)
Він повів Луїзу вздовж огорожі, й незабаром вони почули віддалені голоси. Війнуло смаженими гот-доґами, після смороду Атропосового лігвища цей запах здався йому амброзією. А за хвилину вони вийшли на майданчик для пікніків, розташований поруч зі злітно-посадочною
Дорренс, стоячи в самому серці дивовижно красивої різнобарвної аури, спостерігав за приземленням спортивного літака. Позаду нього за столиком сиділи Фей Чепін і Дон Візі, перед ними лежала шахівниця. Стен і Джорджина Еберлі пили пиво, присмажуючи над маленьким вогнем сосиски для гот-доґів, нанизані на спеціальні виделки.
На мить Ральф застиг мов укопаний, вражений їхньою красою — минущою, але потужною красою, що становила основу життя шот-таймерів. Йому пригадався рядок із пісні двадцятип’ятилітньої давнини: «Ми зоряний пил, ми золоті». Аура Дорренса була зовсім іншою — казково іншою, — але навіть звичайна аура будь-кого з тих, що зібралися на майданчику, блищала, немов розсипи коштовного каміння.
(— Ральфе, ти бачиш? Бачиш, які вони гарні?)
(— Так.)
(— Жаль, що вони цього не знають!)
Але чи це так? У світлі останніх подій Ральф не був упевнений у справедливості цього твердження. У нього зринула думка — хоча й неясне, але потужне інтуїтивне розуміння, — що, можливо, справжня краса недоступна усвідомленню еґо; що вона, постійно розвиваючись, є радше існуванням, аніж об’єктом дотику й бачення.
— Нумо, роби свій хід, — мовив хтось. Ральф здригнувся, подумавши, що звертаються до нього, але виявилося, що це Фей розмовляє з Доном Візі.
— Ти повільніший від черепахи.
— Не заважай, — відповів Дон. — Я думаю.
— Можеш думати хоч до кінця століття, але партія однаково закінчиться за шість ходів.
Дон налив вина в паперовий стаканчик і підкотив очі.
— А я не знав, що граю з Борисом Спаським! — вигукнув він. — Я вважав, що це всього лише старий Фей Чепін! Вибачте, будь ласка!
— Та ти, як я бачу, бунтар. Через шість ходів можеш розпочати професійну кар’єру заколотника!
— Бач який розумний!
— Та тихше ви! — різко обірвала їх Джорджина Еберлі. — Що це було? Начебто щось вибухнуло?
«Цим» була Луїза, яка запозичила трохи вібруючо-зеленої аури Джорджини.
Ральф, склавши праву долоню трубочкою, вдихнув яскраво-блакитний потік світла з аури Стена Еберлі. Він відчув, як потужна енергія наповнює кожну клітинку його тіла, немов усередині ввімкнули флуоресцентну лампу. Але величезний потопаючий лайнер, що був, по суті, багатомісячним безсонням, нікуди не подівся, намагаючись захопити Ральфа разом із собою на дно.
Рішення також було — ще не прийняте, всього лише відкладене. Стен оглянувся. Незалежно від того, скільки взяв Ральф від його аури, джерело й далі залишалося яскравим і насиченим. Очевидно, слова Клото й Лaxecica про бездонний резервуар енергії були правдою.
— Та-ак, — протягнув Стен. — Я теж чув щось…
— А я ні, — втрутився Фей.
— Іще б пак, ти ж глухий мов пень, — відрізав Стен. — Можеш хоч
хвилинку помовчати? Навряд чи вибухнула ємність із пальним, бо не видно ні диму, ні вогню. І це точно не Дон пустив гази, бо з дерев замертво не падають білки. Мабуть, відбувся зворотний спалах одного з паливно-наливних танкерів. Не хвилюйся, люба.— Погляньте на старого Дора, — мовив Фей.
Усі повернулися до усміхненого Дорренса, який привітно махав рукою у бік Гарріс-авеню.
— І кого ти там бачиш, приятелю? — усміхнувшись, поцікавився Дон Візі.
— Ральфа й Луїзу, — сяючи посмішкою, відповів Дорренс. — Я бачу Ральфа й Луїзу. Вони щойно вибралися з-під старого поваленого дуба!
— Ото! — мовив Стен. Він приклав долоню козирком до очей, потім указав просто на них. Ральф був шокований, поки не зрозумів, що Стен просто показує в той бік, куди дивиться Дорренс. — Погляньте-но! За ними йде сам Ґлен Міллер! Краса!
Джорджина спробувала штовхнути чоловіка ліктем у бік, але Стен, посміхаючись, ухилився від стусана.
(— Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!)
(— Дорренсе! Ми вирушаємо в Строуфорд-парк! Чи правильно ми чинимо?)
Дорренс, щасливо посміхаючись: (— Не знаю, тепер це справи лонґ-таймерів, я не втручаюся. Скоро я піду додому й почитаю Волта Вітмена. Сьогодні буде вітряна ніч, а Вітмен особливо гарний, коли вітер).
Луїза, несамовито: (— Дорренсе, допоможи нам!)
Посмішка Дорренса розтанула, старий невиразно глянув на неї:
(— Не можу. Це не в моїх силах. Усе, що можна зробити, повинні зробити ви з Ральфом).
— Так, — мовила Джорджина. — Ненавиджу, коли він дивиться ось так. Майже віриш, що він справді когось бачить. — Вона знову заходилася присмажувати сосиску, обертаючи її на довгій виделці. — До речі, хто-небудь бачив Ральфа й Луїзу?
— Ні, — відповів Дон.
— Вони зникли в одному з мотелів на узбережжі з ящиком пива й пляшкою туалетної емульсії «Джонсон Бейбі», — пожартував Стен. — Величезною пляшкою. Я вже казав про це вчора.
— Але ж ти й паскудник, — Джорджина цього разу поцілила ліктем чоловікові в бік.
Ральф: (— Дорренсе, невже ти нічим не можеш нам допомогти? Хоча б сказати, чи на правильному ми шляху?)
Ральфові на мить здалося, що Дорренс ось-ось відповість. Але тут над головою почулося гудіння літака, що йшов на посадку, і старий подивився туди. На його обличчі знову з’явилася безтурботна посмішка.
— Погляньте! — вигукнув він. — Яка краса! Це ж «Жовтий птах»!
І подибав до огорожі, весь поглинутий видовищем приземлення жовтого літака.
Ральф взяв Луїзу за руку й спробував посміхнутися. Зробити це було вкрай важко — ніколи в житті він не відчував такого страху й розгубленості, — але в спробу Ральф вклав усю свою старанність.
— Ходімо, люба.
Коли вони з Луїзою йшли вздовж покинутої залізничної колії, що привела їх до аеропорту, Ральф подумав, що спосіб їхнього пересування радше схожий на ковзання, ніж на ходьбу. Тепер вони теж ковзали до Строуфорд-парку, і це ковзання було більш швидким і відчутним, немов їх несла на собі невидима стрічка транспортера.