Бхомбол-ватажок

Під деревом сидів пастух і грав на сопілці. Десь протяжно замукала корова. Веслярі тепер веслували зовсім помалу. Бхомбол довго сидів, дивлячись на берег, і не зчувся, як задрімав. Він проснувся, аж коли добродій Мухурі погукав його. Хлопець сів і здивовано озирнувся. Він не міг пригадати, коли він заснув. Човен стояв біля берега, веслярі вже посходили з нього і за мотузку підтягували ближче до пристані. Молоті бігла шляхом до села. Дружина добродія Мухурі йшла слідом за нею. Бхомбол квапливо зійшов на берег і подався за дружиною добродія Мухурі. Поруч з дівчинкою стрибав якийсь рудий пес з білим хвостом. Іноді пес роззявляв рота, висолоплював язика і віддано заглядав у вічі Молоті. Обабіч дороги стояли хати під соломою і під бляхою, росли мангові дерева. Подекуди розлягалися рисові поля. Був уже вечір. На дорогу падала тінь від будинків і дерев.

— Бачиш он там, — сказала дружина добродія Мухурі, коли Бхомбол наздогнав її, — дві кокосові пальми і невелику повітку? Там наша господа.

Молоті була вже на подвір'ї. З хати квапливо вибігла бабуся і, зупинившись посеред дороги, ждала гостей. Слідом за нею вибіг чоловік з амулетом [55] на шиї і пішов дорогою до пристані. Одночасно з Бхомболом до будинку підійшов і Мухурі з дружиною.

— Ну от, слава богу! — радісно вигукнула бабуся, — А я вже думаю — вечір, а вас нема та й нема.

55

Амулет— який-небудь невеличкий предмет, котрий забобонні люди носять на тілі, як засіб, що нібито охороняє їх від усякого лиха.

Усі низько вклонилися старенькій, Бхомбол також. Старенька, взявши його за підборіддя, промовила:

— Живи вічно, хлопчику мій! Як ти засмаг! Заходь до хати.

— Хорі, де ти? — погукала вона уже в хаті. — Дай цьому хлопчикові кокосовий горіх… А ти, невістко, постели мату на веранді. — Потім, не чекаючи, поки дружина добродія Мухурі виконає її наказ, вона сама винесла з сусідньої кімнати мату й постелила. — Сідайте, зараз така спека! Та ви ж цілий день, мабуть, нічого не їли! Молоті, де ти?

— Тітонько, ми пливли дуже добре, — сказав добродій Мухурі. — В Кіштопурі зварили обід і попоїли. Одна жінка дала нам молока, солодощів з кокосового горіха і бананів. Коли мені було п’ять років, — звернувся він до Бхомбола, — мої батьки померли, і тітка виховала мене. Я люблю її, як рідну матір… А це той хлопчик, про якого я писав вам, тітонько.

— Я так і подумала, побачивши його, — відповіла старенька. — Хорі, де ж ти?

— Хорі пішов допомогти принести речі з човна, — сказав добродій Мухурі. — Він незабаром повернеться. Хай Бхомбол поки що трохи відпочине.

Добродій Мухурі уже розповідав Бхомболові, що його тітка, у дванадцять років залишившись удовою, повернулася в батьків дім.

Відтоді вона жодного разу не покидала село. Зараз їй сімдесят вісім років. Бхомбол помітив, що в неї було мало сивого волосся, всі зуби цілі, гарний зір і пряма постава. Тільки на лиці подекуди були зморшки. На шиї вона носила такий самий амулет, як той чоловік, що вийшов їм назустріч.

У хаті було дуже чисто й прибрано. На подвір'ї з одному боку ріс базилік, з іншого був колодязь, поряд— паркан, увитий ліанами. Біля паркану росли баклажани й перець. Неподалік видно було бамбуковий гай. Звідти долинав стукіт: хтось довбав стовбур дерева. Може, то був птах тунтуні…

Бхомбол умився біля колодязя і знову повернувся на веранду. Та йому не сиділося на місці. Він хотів уже встати й піти погуляти, коли тітка добродія Мухурі сказала:

— Невістко, дай дітям попоїсти… Молоті, йди сюди.

Молоті вийшла на веранду й сіла на протилежному кінці мати. Принесли смажений рис, кокосовий горіх і сметану з гуром у піалах. Поки Бхомбол і Молоті їли, старенька сиділа перед ними і, дивлячись на них, примовляла:

— Оце то пара! Яка гарна пара!

Бхомбол мало не вдавився, йому знову захотілося втекти. Сяк-так попоївши, він зійшов з веранди й попрямував до шляху.

Біля будинку стояв добродій Мухурі й палив кальян.

— Куди це ти зібрався? — побачивши Бхомбола, спитав він. — Уже пізно.

— Хочу трохи пройтися.

Побачивши, що Бхомбол завертає до річки, добродій Мухурі сказав:

— Не ходи туди. Краще піди в храм. Скоро там читатимуть оповідання про життя і подвиги героїв та богів… А ти, Норхорідо, будеш там? — звернувся він до чоловіка, з яким саме розмовляв.

— Звичайно, — відказав той. — Читатиме сам Гобіндотхакур. У нього такий приємний голос! Ніхто в селі не вміє читати краще за нього. Якщо він помре, хто його замінить?

— Це правда! — І добродій Мухурі передав кальян Норхоріді.

Бхомбол любив слухати оповідання. Багато разів він чув уривки з «Рамаяни» і «Махабхарати». А розповідь про подвиги Рами навіки запала йому в серце.

— Ну гаразд, ходімо до хати, — сказав Бхомболові добродій Мухурі, беручи кальян у приятеля.

Та хлопцеві не хотілося йти до хати.

13. НАРЕШТІ ДОМА!

Був дванадцятий день нового місяця. Ніч була зоряна. Дерева, що росли обабіч вулиці, купалися в м'якому місячному світлі. На дорогу лягали довгі химерні тіні. Вгорі, над головою, літали кажани, здалека долинало виття шакалів.

Тітка добродія Мухурі збиралася разом з Молоті йти до храму.

— Ви вже йдете? — сказав добродій Мухурі, як тільки вони з'явилися на подвір'ї. — Візьміть з собою Бхомбола.

— Я прийду пізніше, — відказав Бхомбол.

— Ходімо, онучку, — мовила старенька. — Якщо ти будеш з нами, ми не боятимемось. Невістка прийде потім — їй треба ще готувати вечерю. А Хорі нездужає.

— Я не хочу зараз, я прийду пізніше, — стояв на своєму Бхомбол.

— Ну що ж, тітонько, ідіть самі, він вас наздожене, — сказав добродій Мухурі.

Бабуся й Молоті пішли. Бхомболові також не сиділося дома. Він вийшов на вулицю.

— Що зараз погане — буде гарне! — кричав десь факір.

Між деревами біля дороги майнуло світло. Бхомбол угледів, що це був чоловік із світильником у руці. Коли він вийшов на дорогу, Бхомбол побачив, що в нього сиві вуса й борода, а волосся на голові розділене на проділ. На шиї в чоловіка висіло намисто з черепашок і скляних кульок. Одягнений він був у халат. Факір підійшов до самого подвір'я добродія Мухурі, зупинився перед Бхомболом і знову завів:

— Що зараз погане — буде гарне!

«Що зараз погане — буде гарно», — повторив про себе Бхомбол і поклав у чашку факірові єдину пайсу, яка в нього була. Той підняв світильник, благословляючи хлопчика. Бхомбол відчув запах чаду — гніт у світильнику майже зовсім догорів.