Богиня і Консультант
Шрифт:
— Хакк! В ім'я Прихованого! Вороги нашого ворога — наші друзі. Цю давню мудрість не я придумав. Якщо ми дозволимо дітям Фреї [76] знищити Куран, наступними жертвами їхньої пихи будемо ми. Захід могутній, а ми розсварені. Ковен Алатара, який пригрівся біля московського трону, також мріє про нашу загибель. Воїни ковену Тага вбили нашого Старшого, що здійснював паломництво до Святої Гори Кайлаш [77] . Відмовивши Курану, ми потішимо ворогів і на Заході, й на Сході. Настали часи, коли ми маємо забути старі образи і рахунки. Серце мого брата Алхалака сповнене ненависті, адже козаки вбили його рідних братів. Ти, брате Алхалаче, прийняв до себе дружин своїх мертвих братів і їхніх дітей. Слава твоєму милосердю! Я співчуваю тобі. Моє серце теж болить і вимагає справедливості, коли я думаю про смерть твоїх братів. Але мудрість підказує мені, що ми повинні стати вище від тих річищ, якими тече пролита кров. Я за те, щоби прийняти дітей вбитої Старшої. Я сказав.
76
Фрея —
77
Кайлаш (або Кайласа) — священна гора в Західному Тибеті. Індуїсти вважають, що на цій горі живе бог Шива і 108 обходів навколо Кайласу роблять карму людини чистою.
Касим зрозумів, що його слово стане вирішальним. Він заглибився у роздуми, і ягини довго чекали на його вирок. Всі троє знали, що Коло ковену Тавра, скорше за все, підтвердить рішення такого авторитетного Старшого, як каді Касим. Старші Курана знали, до кого посилали свого посланця. Коли Касим почав казати, обличчя його було непроникним, але в очах ягини бачили Вічність.
— Хакк! В ім'я Прихованого, Того, Хто Розірвав Кайдани! — розпочав Старший з ритуальної формули. — Брати мої, я бачу золоті зерна істини і у твоїх словах, Алхалаче, і у твоїх теж, Джанхо. Розмірковуючи, я намагався дивитися на наш світ оком орла, що ширяє у високому небі, й оком Мудрого, який одночасно бачить минуле, теперішнє і майбутнє. Наші попередники казали нам, що в давні часи ковени правили світом і не воювали між собою. Кожний керував незрячими у своїй землі. А зустрічалися Старші різних ковенів лише у весільних шатрах, бо було тоді за правило шлюбити дітей Старших між собою. Я не тому прийму дітей вбитої Старшої, що забув я про кров, яку пролили козаки Сірка-шайтана. Донька Старшої, сказав мені посланець, є прямою спадкоємицею Святості Праматері Йіми у дев'ятсот шістдесят третьому коліні. Ішов її рід через Святу Матір Алару, небогу Йіми, через онуку Алари Тару-Наду, через її доньку Норну, через Туру, Туйрану Могутню, Анарділу, Інастану Триоку, Куйю, Пендозу, Одогеру Стару Провидицю, Кіріану, Діору Мандрівницю, Чару Першу, Кастамиру, Еміну, Баудару, Йану, Елу, Йаванну, Тару-Вану, Баутару, Шамайну, Герру, Белектору, Шараму Рятівницю, Ашу, Чару Другу, Алару Другу, Гогалу Першу, Йару Непереможну, Каннашатру Першу, Апалу, Зінниру, Гопу Першу, Обру, Йатару Білу, Валару, Пангайю, Іненну, Кулу Срібнооку, Шайаку Володарку Змій, Урру, Уррану, Мадазлу Вродливу, Самару Першу Орлинооку, Танну Милосердну, Арту, Аю Чарівну, Тару-Шану, Бауну (яка погубила Змія Смаага на горі Тароборі), Ойю, Лінґу, Дмойру Довговолосу, Дару Першу, Вахою, Дійну Першу, Тару-Багу, велику матір вождів Азіну, Тару-Зару, Артапату Несамовиту, Хемеру, Тару-Аскану, праматір амазонок Дану, Бінару Лучницю, Оху, Гедеру (яка вперше заварила святу хаому для жерців), Арію Першу, Аріану, матір драконоборців Аратару Першу, Каннашатру Другу, Аратару Другу, Каману (праматір аріїв Межимор'я), Обиду Діву Божу, Тару-Каману, Гірінну, Мару Першу, переможницю трьох кощіїв Чару Третю, Аратару Третю (яка заборонила пити кров ворогів), Мару Другу Добру Правительку, Азію, Двійю Першу, Дану-Дургу, Дару Першу (яка бачила видіння про велич Морської держави), Артану, Алару Третю Всевідаючу, Лару Другу, Чару Четверту, Дійну Другу, Акерру, Афару, Лару Третю, Зелотру, Паскайанану, Гопаллу, Гогалу Другу, Борамару, Чару П'яту, Мару Третю Золоту Ногу, Савію Криву, Сому (яка вперше заварила святу хаому для воїнів), Ову, Каллу, Рудару (яка народила просвітленого Аміду), Дійну Третю, Рохаю, Фаразону, Лісму Першу, Кіму (праматір баланів і язигів), Претану (котра вперше привела предків до Припонтійських степів), Гілу Коровницю, Гогалу Третю Чорну, Нассану, Каннашатру Третю Молоду, Гогалу Четверту, Бріллу Першу, Аргу, Вейю (сини якої збудували перше місто на Бористені), Лісму Другу, Арелебу (праматір сарматів і болкотів), Матану, Дару Другу (яка дала життя матері Рами), Аратару Четверту, Рамайю Передбачливу, Сівану, Селгу Першу (яка, кажуть, першою заборонила вбивати корів), Игану, Самару Другу (яка подолала демона Кар-Баабая), Гогалу П'яту, Гопу Другу, Кіру-Тару, Самарананду, Ніхтареву, Хансару Першу, Селгу Другу, Самару Третю, Фрейю (праматір франків і ярлів), Карму Першу, Каннашатру Четверту, Чару Шосту, Мірашастру, Аргізідору, Карму Другу, Панаргейдару, Джирру, Чару Сьому, Ванапратару, Апросатену, Вайбілу Степову Вовчицю, Бріллу Другу, Дійну Четверту, Карму Третю (яку протиправно зробив своєю наложницею світодержець Ша-Ассур), Лісму Третю, Маратарману, Хіну Мстительку, Сівіллу, Селгу Третю, Чагамару, Родзу, Дролганту і ще через кров сотень великих жриць Богині, імена яких ми знаємо напам'ять, і ще через кров сотень тих жриць, чиї імена стерлися і мирно спочивають у мороці тисячоліть. Прабабцею дівчини, яку везуть до нас, була та сама ясновидиця Дарина Темна, яка напророчила смерть ханові Газі-Гиреєві, бабцею — Богура Віщунка, а матір'ю — Самара Дванадцята, яку незрячі називали Чернихою. Ім'я ж цієї шляхетної молодої жриці, за яку нас просять — Двійя Третя. Через безодню віків до неї законно перейшла велика святиня — Камінь, що його отримала від самої Богині Бау Свята Праматір Йіма у часи незапам'ятні. Високорідну Двійю везуть сюди з Каменем. Ви чуєте, брати мої!? З Каменем самої Бау! І я хочу, щоби високородна Двійя Третя народила доньку від одного з нас — народила нову велику жрицю Тавра, в жилах якої тектиме священна кров Алари, племінниці Праматері Йіми. І ще я хочу, щоби Камінь Богині назавжди залишився у ковені Тавра! Я сказав!
І обидва ягини із знаком найглибшої покори визнали вищу мудрість Старшого жерця Касима і переможну глибину його знань.
[Київське воєводство, правий берег Дніпра, Трахтемирівська переправа, ранок 26 червня 1673 року]
—
Ви впевнені, месіре, що цей вутлий плотик нас витримає? — запитав брат Янгель, із жахом дивлячись на пласкодонний човен, яким трахтемирівські перевізники збиралися доправити посланців Ордену до лівого берега.— Судячи з його вигляду, — відповів Фанерон, — цим, так би мовити, човном частіше перевозять корів та іншу худобу. Якщо він витримує цілу корову, то нас, Божею поміччю, якось витримає.
— Але цілий злотий за перевіз на човні для бидла?!
— Війна завжди піднімає ціни на переправах, — пояснив більш досвідчений у мандрах Паладин Храму. — Пам'ятаю, під час Шведської війни [78] мене переправили через Дунай за три орти [79] . І я тоді теж увесь вимастився в овечому гівні.
78
Мається на увазі похід шведського короля Карла Десятого проти Польщі і Силезії у 1656—1660 роках.
79
Орт — монета, четверта частина талера.
— Єдине, що мене втішає, месіре, це те, що на тому березі ми нарешті побачимо Майстра Зброї.
— Або ж тих козаків, які його переслідують.
Цим песимістичним припущенням розмова припинилася. Брат Янгель обережно ступив на облавок човна, за ним туди перейшли коники, а останнім Фанерон, тримаючи в лівій руці меч, а у правій пістоль. До перевізників він не мав найменшої довіри і уважно стежив за веслуванням чотирьох трахтемирівських міщуків, які надто привітно посміхалися при кожному слові мандрівників, ні бельмеса не розуміючи. Так, під прицілом меча і пістоля, перевізники почали вигрібати на стрижневу стрімнину Дніпра. Паладин припускав, що їхні весла одної чудової миті могли перетворитися на важкі дубини, а тому демонстративно повадив мечем над головами веслярів. Ті перегукувалися між собою і потроху доправляли свою пласкодонку до протилежного берега.
На середині ріки човен трохи знесло течією, але веслярі вловили момент і вигребли зі швидкої води до широкої заплави, за якою розкинувся берег. Коли вони наблизилися, виявилося, що це лише острів. На острові посланці Ордену помітили жалюгідні халупи, з яких визирали замурзані дітлахи. Забачивши човен з озброєними людьми, вони відразу зникли. Що за плем'я отаборилося в цих пустельних місцях і яким промислом займалося, можна було лише гадати.
За островом вони пересікли ще одне руслище й без пригод висадилися на Лівобережжі. Ані Майстра Зброї, ані козацької варти не було видно. Жодне житло не виказувало себе димом і ревом свійської худоби. Берег здавався диким, пустельним, як на початку часів. Величною колонадою підносилися високі сосни. Чорнолісся за ними натякало на початок безкрайньої неходженої пущі. Від самої води до пущі пролягло щось подібне до широкої стежини. Перевізники, отримавши гроші, залишили мандрівників і борзо зникли за островом.
Не сідаючи на коней, Фанерон і Янгель пройшли стежиною крізь підлісок і заглибилися у справжні лісові нетрі. Раптом стежина обірвалася. Іти до хащі, перестрибуючи через повалені дерева і глибокі вимоїни, коні відмовилися. Мандрівникам довелося повертати до берега. Вище за течією вони таки вийшли на більш-менш уторований шлях, який прорізав ліс, немов рівчак від скребачки казкового велетня.
— Кляті перевізники мали доправити нас сюди, а не до тої хащі — бідкався брат Янгель, якому лісові колючки подряпали ноги і роздерли поли кереї.
— Я б волів краще їхати диким лісом, аніж цією дорогою, — зауважив Фанерон.
— Чому, месіре?
— Тому, мій добрий брате, що нею давно ніхто не користувався. Бачите, як виросла трава у коліях? Її давно вже не зачіпали колеса.
— І що з того?
— Значить, є на це якась причина.
— Розбійники?
— Може, і розбійники, а може, хижі звірі.
— А може, цю дорогу занедбали через війну?
— Через війну, кажете? — флегматично перепитав Паладин. — Навряд чи, брате, навряд чи… А я ще питав себе, чому це на переправі немає пристойних човнів… Там, попереду, — лицар показав рукою в глиб лісу, куди йшов шлях, — живе якась загроза. Я її відчуваю. Наші коні, здається, також… А ви, брате?
— Ви хочете, щоби я застосував свої вміння? — здогадався Янгель.
— Це було б доречно, — підтвердив Паладин.
На березі не було місця з витоком Сили, як на древній могилі біля Фастова. Тому і входження Архіваріуса до астралу, і особливо його повернення звідти пройшли не без пригод. Брата Янгеля скрутила падуча, й тільки дерев'яна лопаточка Фанерона врятувала його язик і зуби від прикрощів. Паладинові довелося довго чекати, поки до знесиленого яснобаченника повернулася здатність чітко артикулювати слова. За той час погода змінилася. Небо закрили швидкі темні хмари, а з Дніпра здійнявся різкий холодний вітер. Місцевість, і без того скупа на привітність, наповнилася неспокоєм. Коні теж поводилися дивно.
— Т-там як… якесь з-зло! — нарешті прохрипів Архіваріус.
— Бачите, брате, мені іноді теж вдається ясновидіння, — не без гордощів зауважив Фанерон. — Але ж до зустрічі з тутешнім злом ми з вами не вельми підготовлені.
— З-зло! — повторив брат Янгель. Його трусило від холоду.
— Це монстр чи злонамірені люди?
— Я н-не зн-наю, — яснобаченник заплакав. — Я чув голос М-майстра. В-він д-десь близько. Тр-реба доч-чекатися Майстра.
— Це ми повинні допомагати Майстрові, брате, а не він нам, — повчально сказав Паладин, виймаючи із таємної кишені срібну фляжку з міцним напоєм. — Але в одному ви, здається, маєте рацію. Нам варто чекати його тут, на березі… Випийте цих ліків, брате. Вони вас зігріють.
Напій направду мав лікувальні й заспокійливі властивості. Не минуло й двох хвилин, як пропасниця відпустила Молодшого Архіваріуса Ордену. Він розповів Паладинові, що бачив затаєну між деревами темно-червону хмару — знаний серед ясновидців образ злої Сили. Потім настала темрява і владний голос наказав яснобаченникові чекати.