Богиня і Консультант

— А чаклуна вона не вражає?

— Чаклун має Силу.

— Це як?

— Він може розсунути відстань і стиснути відстань.

— Відстань не можна зрушити. Можна зрушити лише ті речі, між якими є відстань, — впевнено сказав Рева. За двадцять вісім років життя жодне бачене ним не змусило його засумніватися у цій очевидності.

— А якщо ніяких речей не буде?

— Тоді й відстані не буде.

— А куди вона дінеться?

— Ну… — Рева відчув, що його заганяють у якусь дискусійну пастку. — Туди дінеться, куди ділися речі.

— А ви є річчю?

— Ні. Я козак.

— А ваш християнський Бог є річчю?

— Тьху на тебе! Нащо про таке питаєш?

— Питаю, бо ви не розумієте. Бо якщо всі речі позникають, то ви і Бог удвох лишитися, бо ж ви із Богом не є речами так?

— Ну.

— Але якщо відстані зникають разом із речами, тоді між вами і Богом вже не буде жодної відстані?

— Ну.

— А якщо між першим і другим немає відстані, то, значить, перше є другим, а друге є першим. Так?

— Мабуть, так…

— То ви станете вашим Богом, він — вами? Гріхи вам не заважатимуть?

Рева тяжко задумався. Потім невесело посміхнувся: мовляв,

попався.

— Яка вчена відьм… планетниця, — визнав він. — Стара Черниха таки тобі дещо порозповідала.

— Я не вчена, я за родом планетниця. Вчені мало що можуть.

— І від кого ж той ваш рід ведеться?

— Якщо по-вашому, то від великого волхва Тризня.

— По-нашому?

— Християни ведуть свої роди по батькові, а ми свої — по крові.

— Не одне й те саме?

— Ні. Ми віримо, що Сила по крові спадкується лише по матері.

— А по-вашомути від кого будеш?

— Моя прабабця Дарина була сильною планетницею, — скупо відповіла Двійя.

— Бачиш, а в твоєї прабабці ім'я було християнським.

Двійя на це зауваження відповіла мовчанням. Лише швидка посмішка пробігла її виразними губами. Від цієї посмішки в обличчі Двійї промайнуло щось грайливо-лисяче. Козакові ця граційна лисячість сподобалася. Він запитав:

— А той Тризень-волхв, то дідо твій був?

— Прадід в одинадцятому коліні.

— Овва! — присвиснув козак. — Він, певно, ще за Володимира-князя жив.

— Не знаю.

— Нарешті ти, лишко [73] , чогось не знаєш, — розсміявся козак.

— Мама не встигла усього мені повідати, — сказала Двійя й заповзялася збирати ще вологі хустини і ряди.

— Ажеби [74] ще сохли, — сказав Рева.

73

Лишка — лисиця.

74

Ажеби — нехай.

— У монастирі висохнуть. Там нам спокійніше буде.

— Твоя правда, — погодився козак, знов глянувши на рибалок. Їхні човни підібралися ближче до берега.

— А як буде вашої малженки [75] ім'я? — раптом запитала Двійя.

— А тобі воно нащо? — насторожився козак.

— Не бійтеся, я на неї бентеги і вроків не насилатиму.

— Хто тебе зна…

— Її Мартою зовуть?

— Харко сказав?

75

Малженка — дружина.

— Ні. Ви про неї думали.

— Ти, вродливице, і думки пізнавати вмієш? — Рева покрутив вуса.

— Так, вмію.

— І що ж такого я про неї думав?

— Не про неї, а про нас. Про двох. Думали ви про те, що моя дупа красивіша за Мартову. — Дівчина вигнула стегно, щоби й сумніву не лишилося: побаченанею думка Реви була правильною.

— Брешеш…

— Істинну-преістинну правду кажу, — Двійя жартівливо перехрестилася, хвистко рушила стежкою і докинула через плече: — А ще ви собі згадали вашу малженку голою, а потім згадали, як ви…

— Помовч, відьмо! — рикнув на неї Рева.

— …стромляєте вашій Марті.

Козак озирнувся: чи не чув, бува, хто, і рушив за відьмачкою крутосхилом. Якою б не була вона профіндюркою, отаманове діло наразі не відмінялося.

6

[Тонководдя, ранок 23 червня 1673 року]

Троє стояли на березі моря, вітаючи схід Батька-Сонця. Старший із трьох проказав коротку молитву і закінчив її триразовим промовлянням: «Ай-Рах!» Троє зробили жест, немов долонями омили свої обличчя, і рушили до вбогої рибальської хижі, що самотньо стояла на пустельному боці коси. Біля хижі розсихалися старі човни і сушилися кізяки.

Кожен із цих трьох був таємним жерцем ковену Тавра. Двоє отримали посвячення ягинів, а один, якого звали Касимом, мав титул Старшого і в татарському містечку Арабат виконував чин каді — судді мусульманської громади. Каді Касим уночі отримав послання з Півночі й закликав ягинів ковену для наради. Домовлено було про цю нараду не розповідати жрицям-дружинам, щоби не вносити у справу зайвого сум'яття. За давньою традицією Тавра, перше слово у справах ковену мали чоловіки.

Старший і ягини пересвідчилися, що ані в хижі, ані біля неї немає нікого, закрили двері й наклали на вхід закляття, що відганяє девів і демонів. Темряву освітлювали лише промені сонця, що пробивалися крізь широкі щілини між дверними дошками. Стіни і півкругла стеля хижі були складені із саманної цегли. Отвір для виходу диму було замазано глиною.

— Хакк! В ім'я Прихованого! Брати мої, — розпочав Касим, — вночі до мене прибув посланець від Старших ковену Курана. Старші Курана звертаються до нас із проханням в ім'я Богині й Праматері Йіми. Вони просять нас прийняти і сховати від Знищувача дітей вбитої Старшої. Як казав давній поет: «Відкрити браму перед тими, кого переслідує пустельна левиця». Ми тепер маємо вирішити: або відразу відмовити їм, або ще до настання повні зібрати Священне Коло і винести на його волю прохання Старших Курана. Посланець чекатиме нашої відповіді до заходу Сонця. Я хочу, брати мої, почути ваші міркування.

Деякий час ягини мовчали. Так вимагав звичай. Висловлюватися відразу після того, як пролунали слова Старшого, могли лише рівні йому за посвятою. Після належної паузи ягин Алхалак зробив знак прохання. Касим підняв відкриту долоню на знак дозволу.

— Хакк! В ім'я Прихованого, Вічного, Того, Хто Подолав Прокляття, дозволю собі нагадати цьому високому зібранню, що ковен Курана не стримував своїх кривавих псів, коли ми просили їхнього милосердя. Я проти. Я сказав.

Коли Алхалак висловився, знак прохання зробив ягин Джанха. Отримавши дозвіл на слово, він промовив, ретельно добираючи слова: