Борозна у чужому полі

А помовчавши, мов очікуючи на перечення, до- дав, час від часу примовкаючи, слово потрібне під- шукуючи:

Він був запанібрата з окруженням, яке його ви- сунуло, а сього юрба не дарує... Він не став понад масою, лишився у ній – річ непростима для чолові- ка, що має аспірації вождя. Не бачив, що часи Гарі- бальді минули, що дикій і чорній силі, яку розвинула большевицька Росія, треба було протиставити щось рівновартісне. А для цього в нім забагато м’якості та шляхетності. Петлюрі бракувало, певне, отого ге- ніального цинізму, який мав до своїх якобінців пер- ший Бонапарт.

Сергій Прокопович цінував ерудицію Донцова, з повагом ставився до його напористості, але його коробили не раз оті неприйнятні для себе слівця на кшталт «маса», «юрба» та ще замашисті вирази, мовби сокирою з-за вуха.

Але ж в напрямі руху свого він таки був послі- довний, – заїкнувся перечити Тимошенко.

Дмитро Іванович блимнув на те з-під лоба, мов на давнього ворога:

Напрям то правильний – у Європу... Але ро- сійській національній ідеї вартувало б поставити впоперек такий самий впертий і безпардонний на- ціоналізм, котрий робив дива в Латвії, Естонії, Фін- ляндії, Франції, Сербії, Польщі чи Грузії. Бо наші соціялісти не побачили, як зі старого триколірно- го російського прапора більшовики віддерли білу і синю частину, не роблячи його при тому менш російським. А чи маємо право зараз спокійно собі сидіти? Ні, бо навіть хвилева невдача орієнтації на Європу ніскільки не нищить правильності дій, як не знищили невдачі Сагайдачного під Москвою та Ма- зепи тоді, під Полтавою...

У суворому і пронизливому якомусь погляді Дми- тра Івановича, видавалося, іскра раптом зблимнула, мов кремінь ударив об кремінь, – і Тимошенко ми- моволі позаздрив упевненості, навіть самовпевне- ності цього чоловіка.

...Найгірше рани на тілі заживають пізньої осені, у передзим’я, у марудну, кислу й сиру погоду. Ду- шевні рани в Сергія Прокоповича та його побра- тимів після походу осінньо-зимового заживали ще болісніше та повільніше, зарубцьовувалися вельми спроквола і довго кровили.

У перші часи настало якесь дивне затишшя, мов піcля бурі знеможені вітри втомлено склали крила. Тільки чутки та здогади неймовірні шелестіли по- між людей, насторожували і бентежили недавніх вояк. Подейкували, що тепер cтосунки між Петлю- рою і Тютюнником геть прохолодними стали, мав Головний отаман коштами підсобити, аби генерал до Румунії перемістився і там розбудовував україн- ські сили. Насправді ж Тютюнник марно чекав на поміч і врешті мусив самотужки пулятися.

А ще Сергію Прокоповичу скалкою, під ніготь за- гнаною, нили й досі пекли слова Отмарштайна про лист українських екзильних урядовців до зверхників Польщі, аби помочі Тютюнник від них не одержав: піди ж, дізнайся невідь у кого, на чийому боці тут правда...

Та не складати ж рук, однаково треба діяти, не потече водичка під камінь лежачий, хіба черва там заведеться...

Не віднікувався Сергій Прокопович і не відмов- чувався, коли мова зайшла про потребу скликання Селянсько-Парламентського союзу, коли його за- пропонували на голову, коли резолюції приймали непоштиві доволі до урядовців своїх еміграційних. Вельми рук тут докладав полковник Йосип Добро- творський. Не водилося ліньок і за метушливим, як звично, Загірняком. З ним Тимошенкові ще дов- го було якось ніяково бодай поглядом зустрітися, не кажучи вже перемовитися скупим навіть словом. Сперш на думку осінніми сизими хмарами напливали сумніви щодо дворушництва Загірнякового: чи ж бо докази всі правдиві, точило шашелем сумління, бо ж чув усе Сергій Прокопович винятково з чужих вуст.

А трагічна помилка із затримкою виходу із села, коли нависала загроза оточення, могла бути тільки помилкою. Люди справді падали з ніг, кульгавому ж Загірнякові й зовсім ставало непереливки. Над- мірна підозрілість у пору лиху, гадав згодом Тим- ошенко, цілком зрозуміла, бо найменший хибний чи необачний крок міг вартувати життя. Врешті, Сергію Прокоповичу хотілося бодай вибачитися перед Загірняком та щиросердно зізнатися у влас- них гріховних підозрах.

Але й на це в Тимошенка чомусь забракло душі.

– ---- 6

Т і світи, у які намірився податися Степан Про- копович Тимошенко, на погляд позірний, не- зміримо великі, але хто там і де чекає його? Проте він вчений, чиє ім’я вже знане в університетах Єв- ропи, і має здійснити усе, що йому долею буде на-

писане.

Лишаються в пам’яті окремі кадри – так можна фотографії тасувати, і в міру того, як знімок змінює інше фото, так і в пам’яті призабутий уже епізод один за одним чергується.

Ось добирається він у Ростов, у марній надії на підтримку, і на станції якійсь поїзна обслуга вельми втішила пасажирів: поїзд не зможе далі йти, немає палива. І викочується натовп з вагонів, з хряскотом ламає паркани й плоти, поїзд рушає, та ненадовго. Посеред лісу нагла зупинка – провідники обходять вагони ще з ліпшою новиною: не пройде далі ні кі- лометра поїзд, доки пасажири не зберуть і не вру- чать машиністові зазначену суму.

У Новоросійському з його пронизливим вітром і безперервним дощем пароплава чекають чотири доби. У Феодосії, втомлені та зголоднілі, дізнають- ся прегарну для них новину – в місті є навіть діючий ресторан. Заледве обід замовили, як тут ввалюється натовп цілісінький п’яних у дим офіцерів Добро- вольчої армії. Крики, лайка захрипла і вимога всім штатським забиратися геть: для Степана Прокопо- вича то було першим знайомством з вояками, які йменували себе визволителями Росії; подальші зна- йомства так і не змінили тих перших вражень.

«Кого тільки злі вітри того століття не занесли на цю згорьовану землю, хто тільки не тужився за- гребти її в свої жадібні пригорщі», – набігали думки в Степана Прокоповича, як ходив на базар у Севас- тополі прикупити їстівного, бо піти в ресторацію, де пропивають останнє вояки Добровольчої, нада- лі не зважувався. Мав він нагоду в Києві спостеріга- ти за німцями, що позірно до населення ставилися дружелюбно, хіба заклопотані вельми були, як по- більше вхопити і вивезти збіжжя та різного харчу. Бундючним англійцям байдуже геть, яка тут країна, Індія чи Ефіопія, на люд тутешній дивилися тими ж очима, як на бур’ян придорожній. Французам же бачилася окупація як заробіток, не пропуска- ли вони мізерну нагоду десь поживитися, – вельми кумедно було спостерігати, як шпацірують вони на бульварі а чи пристані в Севастополі, закутавшись аж ніяк не в зимну пору в розкішні та дорогі нор- кові шуби й насунувши на очі хутряні шапки. Гру- бістю і брутальністю в ставленні до жіноцтва не поступались вони здебільшого п’яному офіцерству Добровольчої армії.

Чергуються в пам’яті у Степана Прокоповича знімки, мов їх хтось неспішно тасує, як картярську колоду… Одеса, Босфор, Принцеві острови, Со- фія, Белград, де вперше за три з лишком місяці міг заснути не на дошках чи просто немитій підлозі, а в справжнісінькій хрусткій білосніжній постелі, що пахне вітрами; врешті Загреб. Лист від ректора тамтешньої політехніки з пропозицією прибути на перемовини про роботу.

Та от притичина: що вдягнути на зустріч із ректо- ром? Не в цій же йти військовій формі, яку виміняв за харч на базарі… Старий костюм, який перепросив

Степан Прoкопович, ще довго його дивуватиме – як тільки могли пропустити до ректора в такому же- брацькому вбранні…

Цю сердечну розмову він пам’ятатиме, як навіть збіжать роки чи десятиліття. Ректор зібрав у своєму кабінеті всіх деканів політехніки. То були поважні науковці, що вільно почувалися не лише на теоре- тичному терені, а й знали виробництво як інженери в минулому Австро-Угорської імперії. Слово за сло- вом, і з’ясувалося, що Степан Прокопович і є тим Тимошенком, з роботами якого давненько знайомі й на які нерідко спираються.