Борозна у чужому полі

ника нашої дипломатичної місії.

А клопотів тут не бракувало, через них, наче від пе- репою кріпкого, голова шумеляла під вечір та рябіло в очах... Офіційно делегація УНР на світову конфе- ренцію не була запрошена, ще треба доводити своє право на місце під погідним цим сонцем та платана- ми височенними у затишних паризьких парках. Бра- кувало і досвіду, і везіння, і збігу обставин бажаних.

– Ми приїхали в Париж як новачки, – казати- ме про той час М. Рудницький, – не знаючи терену праці, позбавлені всяких зв’язків, віруючи, що самої

«чистоти» справедливої праці вистачить...

Ще спотикатися почали, заледве 19 липня 1919 року Рада Народних Міністрів УНР переформува- ла склад української делегації, затвердивши тепер головою місії Михайла Тишкевича. Але він не зразу прибути зміг, тож продовжував керувати попередній

очільник П. Сидоренко. То про нього у звіті до укра- їнського МЗС писалося: «П. Сидоренко не має жод- ної дипломатичної підготовки і не знає звичаю, ха- рактеру і умов життя на Заході. Він віддалив від себе за час свого перебування в Парижі всіх прихильників України, не зумівши собі придбати нових приятелів». Покотилися веселіше справи, як прибув до Пари- жа Михайло Тишкевич. Він таки чимало робив, аби через оті викривлені окуляри західні альянти пере- стали дивитися на Україну як частину Росії. Навче- ні життям, тут усі були однодумцями – наприкінці вересня Симон Петлюра писав у Париж: «Жодних комбінацій на ґрунті відновлення «єдиної, неділи- мої Росії» не повинно бути. Треба зацікавити фран-

цузькі промислові кола Україною».

Отим зацікавленням і віддавав найбільше уваги Володимир Прокопович. Бо ж французькі інвести- ції в економіку колишньої Російської імперії були таки чималими, сягали вони, за підрахунками ан- глійського посла у Франції Л. Берклі, 800 мільйонів франків – і, що особливо значимо, вкладалися вони в підприємства, здебільшого розташовані в Україні. Інколи Володимирові Прокоповичу долоні че- салися пожбурити всі службові папери в найдальшу шухляду, зустрітися з відомими земляками, відвіда- ти мистецькі салони. До Парижа прибувало з рідних країв все більше знаної професури, талановитих інженерів, таких, як авіатор та конструктор, якому належала вже низка світових рекордів, Ігор Сікор- ський. Олександр Архипенко хоч і переїхав до Ніц- ци, та в столиці не почувався гостем. Картини пол- тавчанки Марії Башкирцевої викликають дискусії і фахівців, і просто пошанувальників, Олекса Гри- щенко в одному каталозі з репродукціями Ван Гога,

Модильяні й Матісса. Відвідавши першу виставку кубістів в Осінньому Салоні, Гійом Аполлінер був у захопленні від робіт Софії Левицької. Тканини Соні Делоне з полтавського Граджиська, що по заміжжі набула французького прізвища, Париж перевдягли в кольори далеких полтавських ланів…

Але мрії ці Тимошенку потрібно відкласти, бо не заховаєш у далеку шухляду насущне. Діяльність свою місія має вибудувати в обстановці, коли, наче змовившись, і російська, і польська дипломатія у Па- рижі лідерам держав Антанти навперейми клепає: Україна – то нова Мексика, захоплена анархією.

Чого таїти гріха, сама місія наша нерідко давала підстави для критики, хай навіть упередженої та не- доброзичливої. По Актові Злуки механізм роботи держустанов просто не встигли «відрегулювати», що давало підґрунтя для закидів: «У вас дві армії і дві закордонні політики». А ще приналежність членів дипломатичної місії до різних політичних партій та угруповань нагадувала інколи ситуацію із вельми плідної співпраці Лебедя, Рака та Щуки.

Зрештою, 20 липня з Відня прийшла телеграма від члена Директорії Андрія Макаренка про від- кликання з посади голови дипломатичної місії Ми- хайла Тишкевича. Закиди перед тим йому вислов- лювалися і слушні, але й безпідставних та дивних звинувачень не бракувало, хоча б на кшталт: граф Тишкевич прагне окатоличення України, навіть для цього закладено спеціальну інструкторську школу у Франції.

У Володимира Прокоповича, який щиро шанував голову місії, все ж були свої зауваги. Якщо фран- цузькі інвестиції в підприємства на теренах Укра- їни становили 800 мільйонів франків, а загальний

борг колишньої Російської імперії перевищував 14 мільярдів 700 мільйонів, то, поділивши першу циф- ру на другу, економічний радник одержував менше шести відсотків. А чому ж тоді голова місії згоджу- вався покласти на українські плечі аж тридцять про- центів імперських боргів?

Конфлікт розв’язався сам собою: через декілька днів надійшло повідомлення, що Макаренка з поса- ди увільнено і його телеграма не більше ніж аркуш паперу, пожмаканий у поштаревій сумці.

– ---- 9

К оли врешті Степан Прокопович добрався до Загреба і зайшов до ректора політехнікуму,

той тільки головою струснув, наче видиво яке бачив та вірив і не вірив власним очам.

– Ми читали в газетах про швидкий наступ біль- шовиків, ось-ось могли вони взяти Варшаву, – по- яснював ректор свій подив. – Ми хвилювалися, що застрянете в Києві або напівдорозі. Навіть надію втратили, чи вернетеся до початку навчання.

Сердечна людина, той ректор… Він не вважав за обтяжливе поклопотатися, аби в школу дітей Тимошенка прийняли без зайвих формальностей та тяганини, а для Степана Прокоповича відшукав асистента зі знанням російської мови.

Залишалось найтяжче – житло. З країв східних, де не знала спокою земля, де двигтіла вона й стогнала від вибухів та гармат, а небо нічне на шмаття рвали пожежі, з тих країв вал люду котився на захід у по- шуках спокою та прихистку. Винайти помешкання тут безнадійно, – так в один голос казали знайомі. Тож як вже зовсім небагато часу до занять лишило- ся, ректор як тимчасове житло запропонував примі- щення майбутньої лабораторії Тимошенку.

Про ті два роки в частині лабораторії сім’я дов- го ще згадуватиме з підсмішками та дотепами: одне ліжко якось розмістилося, а дітям випало спати на табуретках. Десяток тих табуреток, хитромудро вірьовками перев’язаних, за конструкцією утво- рювали подобу ліжка; за матраци слугували міш- ки, пахучим наповнені сіном. Ті пахощі Степану

Прокоповичу чомусь нагадували далеке тепер село Шпотівка на Сумщині, де на світ він явився і звідки стежки у велике життя повели.

Щоправда, виникла одна непередбачувана при- тичина: делікатні хорвати без запрошення в ці роз- кішні апартаменти не мали звички заходити, зате свій брат, вихований на звичаях імперії колишньої, міг приплентатися у будь-яку пору. І тоді дітям уро- ки готувати частенько ставало ніде, та й господині з вечерею поратися непросто.

Та все минуще, бо небавом вдалося зробити не- абияке відкриття: в університетській бібліотеці була окрема кімната для занять професури.

Як ставав за кафедру Степан Прокопович пер- шого дня в Загребі, то чомусь коліна дрібно трясли- ся, мов на холоді вистиг, – наче й не було солідного викладацького досвіду в провідних технічних вузах Києва та Петербурга: боявся він за мову свою, мі- шану дивовижно, з хорватських та російських слів вінегрет. Але страх той швидко минув, розтопили його студентські допитливі та довірливі очі.

Міг би бути задоволеним Степан Прокопович першим роком викладання у Загребській політехні- ці, якби... Якби теоретичний курс можна було під- кріпити лабораторними заняттями з вивчення міц- ності будівельних матеріалів.

– Якщо ми готуємо не паперових інженерів, якщо хочемо випустити всебічно підготовлених до прак- тики фахівців, – на раді професорів доповідав Тимо- шенко, – то маємо зорганізувати лабораторію з набо- ром новітніх машин. Я готовий виїхати у відрядження до європейських країн, аби підібрати найкраще.