Борозна у чужому полі

Пропонуємо вам зайняти кафедру опору мате- ріалів, – по цьому вимовленому ректором у Степана Прокоповича мов тягар з плечей спадав: невже вре- шті скінчилися поневіряння? Невже добігла кінця та смуга тривог і невизначеності, коли йдеш, мов у нічному лісі, та ще й із зав’язаними очима, тільки но- гами навпомацки дорогу пробуєш?

Викладання вашого предмета почнеться, як завше, з осені, – продовжував ректор. – Але пропонуємо вас зачислити в професори вже зараз.

З якою радістю, з якою втіхою невимовною мож- на тепер продовжувати свої теоретичні роботи, а ще вивчати хорватську мову – читати швидко на- вчився, а от розмовляти… Виявляється, говорити на близькій до рідної мови ще й як непросто, але то не найважча проблема.

Можна нарешті зв’язатися листовно з колега- ми з інших європейських університетів, відновити давні стосунки, насамперед з професурою Англії та Німеччини. Дні й тижні збігали неймовірно швидко, видавалося, аж миготять вони перед очи- ма, життя входить у звичну колію… От якби ще

сім’ю вихопити з краю, який злі люди підпалили навмисне, і те невситиме полум’я жодні вітри вга- мувати досі не в силі.

Невелика публікація в середині травня в хорват- ській газеті змусила серце битися так, мов Степан Прокопович на одному подихові вибіг східцями бу- динку принаймні на сьомий поверх.

– Київ знову вільний! – те, що спокійним, навіть байдужим тоном під чужим пером ішлося у публіка- ції, йому зараз кортіло голосно вигукнути. Хреща- тиком парадним строєм 9 травня промарширували союзницькі польські війська під орудою вихованця бережанської гімназії з Тернопільщини генерала Ридз-Смигли і шоста дивізія УНР полковника Мар- ка Безручка. – Саме час мені сім’ю сюди вирвати…

І знову дорожні пригоди, щоправда, неспівмірно дрібніші від шляху страдницького в Загреб, але ось він уже на порозі домівки…

То незабутні хвилини, коли радість зустрічі аж переляку сягає, коли з подиву наступає на хвилину оціпеніння; слава Богові, всі живі та здорові.

А ще тиха радість осідала на душу. Хоч як було скрутно українській владі, та сім’ю у безвиході не покинула. Політехнічний інститут справно дружи- ні платив його платню. Професура комісію зорга- нізувала, аби харчі забезпечувати, і належну частку його, попри мандрівки Босфорами і Принцевими островами, сім’ї видавали. А що часи скрутні, то вже видивився Степан Прокопович на засідання в Ака- демії наук. Вельми благенько вдягнуті академіки, все поношене на них або те, що, струснувши пилюку, перепросили з прадавніх часів. У маститого акаде- міка Граве чобіт геть їсти схотів, тож підошва моту- зочкою перев’язана…

Не хотіли домашні Степана Прокоповича збира- тися в дорогу, та гармати більшовиків, що наступа- ли знову на Київ, вельми переконливо загомоніли. І вже останнім поїздом, останнім вагоном рушили у нове життя.

Ще пощастило у Варшаві з братом Сергієм поба- читися. На біду, той захворів, побалакати лікарі до- зволили лиш через вікно і то кілька хвилин – досі три роки не бачилися і не знайти на землі ворожки, яка б сказала напевне, чи побачаться ще і коли.

Такі болісні, зловісними спалахами часто осяяні, ті роки. Що там, за спалахами тими й загравами, че- кає на нього і його братів?

– ---- 7

К аменюкою важнізною, брилою непідйомною привалила душі багатьох поразка Другого зи- мового походу. Почалися метушливі пошуки якогось виходу, проте нагадували вони найчастіше мацання на- осліп руками дверей у цілковитій темені, та ще й незу-

гарні пошуки у кімнаті, де зроду й не було тих дверей. Найгірше заколотилося по тому селянсько-пар-

ламентському хуралові: чутки, здогади і прожекти шаруділи та сновигали, як голодні миші в порожній коморі. Добротворський, сторожко озираючись на- віть тоді, коли чужих вух не було і близько, ділився найпотаємнішим:

Треба скінчити нам гру дитячу в державу. Сві- домий українець має знищити свій будь-який уряд, бо ж скоро розгорнуться великі події європейського значення. Європа тішитиметься вельми з уряду УНР, аби різними договорами накинути ярмо на шию на- роду нашого...

І Добротворський навіть жестами брався показу- вати, як те ярмо через голову накидають та припа- совують вже до пліч, як мулятиме вельми воно і як важко буде його скидати.

Нам не простять, – сумовито і перелякано бала- кав тоді полковник, – якщо продамося Європі й до- ведеться воювати з українськими більшовиками – з обох боків проллється тоді братня кров...

А ще інші нашіптували:

Чого-то після поразки праця Юрка Тютюнни- ка стала такою вже потаємною? Чи правду казали, що об’явився аж у Румунії?

Бо поляки, мовляв, з ніг збилися, шукаючи гене- рала, – вирішили, що працює на шкоду він польській справі, навіть депеші писали в Бухарест, аби копну- ли того з румунського терену.

Приголомшив, мов по тімені ковадлом бухнув, Чеботарів:

Нам удалося встановити, що Тютюнник справ- ді працює в контакті з дефензивою 6-ї Румунської армії, але зв’язаний через деяких наших колиш- ніх, доволі відомих у минулому діячів, з росіянами і генштабом французьким. А вступає в дружні сто- сунки з Дмитром Донцовим та іншими патріотич- но налаштованими людьми з міркувань, що Україна колись звільниться і держава заснована може бути тільки сильною особистістю, такою, як він, генерал Тютюнник.

Ті балачки на тлі ошуканства Польщі, що зами- рилася в Ризі з більшовиками, віддала на поталу їм Україну та собі відпанахала західні землі, жорновим каменем тисли на й так вже зболені душі.

Навіть не розсмішила своєю абсурдністю Сергія Прокоповича ще одна версія, коли преса принесла приголомшливу звістку про перехід Юрка Тютюн- ника через Дністер і перебування його в червоних. Неймовірне довелося від Добровольського та Загір- няка почути:

То, знацця, невипадково... Тут вельми мудро за- думано. Коли настане знову війна з більшовиками, то з одного боку ми, а з другого – червоні, дійсно велика армія з гаслами визволення з-під лядської не- волі. Армія, котра українізована для більш успішної боротьби з Європою, армія, в котрій завдяки старан- ням Тютюнника окажеться багато инших команди- рів, наших по духу. На чолі тої армії стоятиме сам

Тютюнник, і от в рішучий момент, будучи зв’язаний з нашим командуванням, умовляється... Ми, перей- шовши до нього, відкриємо фронт і завдамо смер- тельного удару полякам та розпочнемо при великій Українській армії будувати свою власну державу.

Розвиднілося остаточно Сергію Прокоповичу, враз пропали, наче досвітня мліч, сумніви щодо За- гірняка: за словесним лушпинням звичайнісінька зрада прихована, ще й так неоковирно тими луш- пайками прикрита, тож правду-таки казав цей не- гідник колись, що судитиметься їм ще зустрітися – і розминутися просто так вже не випаде.

«...Що ж то за століття таке химерне і що за земля така, якій невгамовний люд не дасть ні року спокою», – гірчило не раз на душі Тимошенкові. – Може, спробувати хоч віддихатися від цього усього, кличуть до Чехії друзі його, недалечко навіть вони, може, послухатися?

– ---- 8

Н а бульварі Кліші, в кабаре «Мулен Руж», врод- ливі дівки рвучко вимахували спідницями, ви- танцьовуючи хвацько канкан та чаруючи ним вже три десятиліття парижан і гостей; виставкові салони за- повнювала вишукана публіка, рясніли вулиці міста з ранку до вечора розмаїттям вбрання святечного люду, мовби й заняття іншого він не мав, окрім празникуван- ня, – Володимирові Прокоповичу Тимошенкові Па- риж був до серця. От тільки милуватися ним часу бра- кувало: економічного консультанта українських урядів та керівника Інституту економічної кон’юнктури при молодій Академії наук молодої держави послали на світову конференцію у Париж як економічного рад-