Шрифт:
Григір Тютюнник
БОВКУН
Сімдесят років прожив Свирид Хорошун і ні разу в житті не стояв на базарі в ряду, щоб уторгувать свіжу копійку.Купувати доводилося: у неп —коня, у війну —сіль, сірники та саморобне мило, по війні пуд жита якось купив грядку засіяти. А торгувати не торгував, хоч і було чим: картопля родила добра і багато, цибуля, часник, огірки, яблука в садку, груші, сливи сині угорські, вишні... І все дорідне, доброго заводу ще й з молодого дерева, бо Хорошун двічі за життя садок вважай заново пересадив. Тож і родило, як напоказ. Сушилося на узвар, засипалося цукром у бутлях, щоб потім вигратись у найкраще питво —наливку. А більше роздавалося. Не всім, щоправда, а тим, кого знав
За п’ятдесят своїх косарських літ нікому не поступився Свирид Хорошун першою ручкою, хоч були мужики й сильніші за нього, та, бач, не мали тої хватки в косарстві, яку мав Свирид. Стався, щоправда, раз, іще до війни, такий випадок, коли не першим вийшов Хорошун у косарській вервечці, а другим —за покійним Василем Карим. І то не тому, що Василь косив краще від Свирида. Просто голова підмовив його поставити рекорд на косовиці. Карий, бувши не з хизунів, відмовлявся, сяк і так відкараскувався, бо знав, що не перекосить Свирида, хоч і дебеліший за нього і молодший на цілих десять років. Проте голова наполіг, тодовелося взятися за гуж. У селі й досі ще пам’ятають, як це все сталося, і переказують молодшим,навіть дітворі, щоб училися бути розважливими та не ганялися за вітром, бо його ж не доженеш. Якщо, приміром,брався хтось за непосильне, його застерігали: «Гляди, щоб не було, як із Карим,— надувся, а тоді штани прав». Це культурніші. А більшість навпростецьказало: «Гляди, щоб не ввахлався, як Василь Карий на рекорд!»
А було ось як. До обіду Василь махав косою таки добре, випередив косарів на цілу ручку, хоч і сходив потом, а після обіду чи то з’їв щось не те чоловік, чи перехвилювався, ну штани таки прав у річці, це всі бачили, і додому пішки не здужав дійти —підводою забрали. Свирид, що косив другим, кілька разів пускав косу при Василевих п’ятах і казав мирно: «Може, Василю, годі?» Не на кпини брав, а просто так казав, жаліючи хлопця. Другого дня знову косили, і Свирид, як завжди, йшов першим, бо Василь зліг. Так і не поступився Свирид першою ручкою нікому — ні на сороковому році життя, ні на п’ятдесятому. А там пішли комбайни, сіножатки, й косарі вийшли з моди.
Ще був Свирид найкращим барабанщиком біля машини, і коли він, а не хтось із підмінних кидав снопи в барабан, машиніст спав собі під паровиком у соломі — не боявся, що барабанщик укине цілий сніп і з маховика спаде пас чи ще щось таке трапиться од невправності подавальщика. Машина гула рівно, як вулик із бджолами.
Можна було б налічити чимало робіт, у яких Свирид Хорошун правив за першу руку, та надто вже багато їх перероблено старим за його вік.
На пенсію вийшов Свирид у шістдесят, з медаллю за добру роботу та приймачем «Рекорд», який подарувало йому правління колгоспу.
Тепер час спливав, за домашніми клопотами, посиденьками в однолітків та куривом. Жінки не мав ніколи, бо у війну з німцями, ще кайзерівськими, пошкодив йому осколок ту частину тіла, яку Свирид звав «апаратом». На старості, звісно, можна було б узяти котрусь бабу до пари, щоб хоч прала та їсти варила, і охочі траплялися —самі приходили свататися, але Свирид уже так звик жити бовкуном, що навіть у переговори з ними не йшов. Не хочу —і квит.
На старість зробився Хорошун скупий далі нікуди: струхла дошка впаркані —нової не вставить, хоч дощок має досить, навіть дубових; загубила якась машина оберемок бамбука напроти його двору —куди той бамбук везли і навіщо, хтозна —перший вискочив на шлях, поцупив у хлів. І скільки потім сільські рибалки не просили на вудлища, всім відмовляв: хай лежить, пригодиться. Падає в садку садовина, гниє у траві, винний дух од неї на весь куток розливається, а нікому і яблука не дасть, хоча б покуштувати. Визбирає, обріже гниль і посушить тоненькі зелені кружалочки або на сік у ночвах передавить. Одне слово, скнара скнарою. Аж селянам дивитися на нього шкода: не доганяєчоловік. Чи про смерть забув. А воно ж гріх про смерть забувати. І ще диво: замолоду, поки людині всього треба, роздавав, що мав, на всі боки, а тепер, як нічого вже не треба, окрім сонця в затишку, тепла в хаті на старі кості та їжі не грубої на зморений шлунок — усе під себе підгрібає. У коморі висихають у плетеній корзині
сотні яєць, стоять попід стінами мішки з сушеницею, поточені мишами, по весні з них метелики хмарою надвір летять. У хліві на бантинах шашіль точить нові дошки — п’ятидесятки, сороковки, тридцятки... По кутках діжки розсохлі, наповнені вщерть сосновими шишками, попелом, закам’янілим вапном та пожовклою крейдою, що вже нікуди не годяться. Дрова обросли сірим грибком; хмиз, насічений хто зна й коли, злігся і спрів усередині; околот побитий мишвою... Тільки бамбукові аж нічого не сталося, бо рослина це нетутешня, то її ніщо й не займає, жоден шкідник.—Діду, нащо вам все оте? —допитуються в старого молоді йпристаркуваті сусіди та заходжальники.
—А на те,—одказує Свирид. Або мовчить, як і не чує.
Він то знає, нащо воно йому. Хто-хто, а він —знає. Ночами, як не спиться старому, вертаються до нього коні-літа, і кожен рік цілий, мов день, бо злежався у пам’ яті, і днів тих багато, ясних і чорних, щасливих і нещасливих. Ясні мовчать, світять далекими тихими зорями і, як і зорі, не гріють. А чорні страхають:
«Забув, як длубався весною в багнюці, коли ще й вода з грядки не зійшла, та шукав вимерзлу, сплюснуту в оладочок картоплину, щоб домішати з пригірщ кукурудзяного борошна та спекти на сухій сковороді маторжаника?..»
«Забув, як ходив у калошах, обмотаних рукавами од старої куфайки, що змерзлися за день, мов ті ковганки, й лещатами
стискали ноги?..»
І на ранок, прокинувшись та поснідавши куснем хліба а яблуком чи кухлем вишневого чаю, заходжувався Свирид коло господарства. А як робити було нічого, нишпорив у дворі, в садку або на шляху, мо’,знайдеться щось годяще. Побачить у шпориші квасолину, виплутає з-поміж в’юнких стебелець і принесе у хату, у горщик з квасолею вкине; назорить усохлу гілочку на яблуні чи груші —дереться до неї по-старечому незграбно, щоб обломити,—і в хлів її, до дров.
І так щодня. Не живе, а полює. На очах у всього села, викликаючи в людей жалість, або сміх, або й слово глузливе. Свирид того як і не помічав, не те, що боявся!
«Засмієтесь на кутні!» —думав собі.
Боявся він єдиної родички своєї, племінниці Марфи, теж одинокої, підтоптаної вже молодиці. Прибіжить, було, принесе гарячих пампушок, меду базарного кухлик, а то й борщу в глечику гарячого, і якщо він не встигне забачить її ще здалеку та позамикати свої арсенали, то так і пасе очима дядькове добро.
«Щита, щита, бач, наче вона його наживала!» —думав люто і норовив хоч собою затулити двері до комори, хліва чи погреба. Та хіба ж затулиш, як вона вдає, що до хліва розігналась, а сама вже, дивись,
у погріб шаснула.
«Як моцоклєт!» —обурювався Свирид.
В’їдливішого порівняння не знаходив, бо понад усе в житті ненавидів мотоцикли. Може, тому, що сусіда-тракторист ось уже десять років будив його вдосвіта своєю двоколісною машиною.
«Дир-р, дир-р!» —передражнював Свирид, зачувши, що сусід заводить мотоцикла. Ще й услід йому, коли той від’їжджав ген від села і мотора вже не було чути, диркав та плювався.
Отож не ївся йому ні мед племінничин з пампушками, ні теплий хліб з борщем.
«Лащиться, дума, за ложку меду одписне на хазяйство швидше видурить. Жде, ма’ть, не діждеться, поки дядько ноги одкидає. Ну, та пожди, пожди...»
Йому й на думку не спадало, що Марфі болить на нього дивитися, старого, виснаженого роботою, сухоїжею та безсонням од думок, як би то примножити своє добро; що порається вона у його схованках тільки задля того, щоб урятувати хоч те, що можна, бо все ж переведеться, ні з чого буде дядькові і юшки зварити взимку: погниє од старої торішньої картоплі молода, насипана зверху, струхлявіє от старої нова сушениця садкова...
«Ач, перемацує! —бубонів Свирид.—Мацай, мацай!... Ще не скоро буде солодко! Ще мій ворон не скоро прокряче...»
Не вмирать Свирид порішив доти, доки космонавти не знайдуть ще однієї землі з людьми і доки він не дізнається, яке там життя: є там правителі чи немає, вірять ті люди в Бога чи ні, а якщо вірять, то в котрого —отця, сина чи святого духа. Головне ж, як там будують хати: так, як у нас, чи, може не так? У нас, приміром, вікна в стінах, а в них, мо’, в стелі хто зна.
Буває, іде хтось мимо Свиридового двору, підпивши,—а є й тверезі та дурні,— уздріне старого за якоюсь роботою, та: