Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

— Вітаємо вас на своєму борту, містере Пілігрим,— сказав гучномовець.— Маєте якісь запитання?

Біллі облизав губи, подумав хвильку, а тоді запитав:

— Чому саме я?

— Це суто земне запитання, містере Пілігрим. Чому саме ви! А чому саме ми, як на те пішло? Чому взагалі будь-що? Тому що цей момент просто є. Ви коли-небудь бачили комах, застиглих у бурштині?

— Бачив.

Біллі навіть мав у кабінеті прес-пап’є зі шматка відшліфованого бурштину з трьома комашинами всередині.

— Отак ми всі, містере Пілігрим, застигли в бурштині даної хвилини. Такої речі, як «чому», не існує.

Тральфамадорці приспали Біллі, додавши чогось снотворного до повітря, яким він дихав. Його перенесли в кабіну й прив’язали до жовтої канапи, поцупленої на Землі зі складу одного універсального магазину. Багажна частина тарілки була вщерть наповнена всіляким краденим добром, що мало опісля придатися для обладнання штучної оселі Біллі у тральфамадорському зоопарку.

Страшенне прискорення тарілки при відльоті її від Землі скрутило сонне тіло Біллі, спотворило йому лице, викинуло його з часу й перенесло назад на війну.

Коли він прийшов до пам’яті, то був уже не на літальній тарілці, а знов у товарняку, що їхав через Німеччину.

В телятнику одні вставали з підлоги, інші натомість лягали. Біллі теж схотів лягти. Заснути — то було б так чудово! Всередині панувала чорна темінь, надворі теж. Здавалося, вагон рухався зі швидкістю милі зо дві на годину. І жодного разу не перевищив цієї швидкості. Минав довгий час поміж клацанням коліс по рейках — від стику до стику. Клац, і минав рік, і знову чулося — клац.

Ешелон часто зупинявся і пропускав насправді важливі ешелони, що проносилися з гуркотом і свистом. Крім того, ешелон зупинявся на запасних коліях біля таборів, щоразу залишаючи по кілька вагонів. Він повз через Німеччину і ставав усе коротшим і коротшим.

Біллі почав повільно опускатись на підлогу, тримань чись за діагональний брус у кінці вагона, щоб здаватись мало не пушинкою для тих, поміж кого хотів утиснутись. Він знав, що, вкладаючись, повинен бути майже безтілесним. Він забув, чому так треба, але зараз же йому нагадали.

— Пілігриме,— озвався той, біля кого він збирався вмоститись.— Це ти?

Біллі нічого не відповів, тільки обережно ліг і заплющив очі.

— Хай тобі чорт! — не вгавав той самий чоловік.— Це ти чи ні? — Він підвівся і обмацав Біллі.— А-а, таки ти. Вимітайся звідси!

Тепер сів і Біллі — його, бідолаху, мало не брав плач.

— Вимітайся! Я хочу спати!

— Заткнись! — приєднався іще чийсь голос.

— Не заткнуся, поки Пілігрим не забереться.

І Біллі мусив звестися на ноги й знову вчепитися за брус.

— А де ж мені спати? — несміливо спитав він.

— Тільки не біля мене.

— І не біля мене,— сказав хтось інший.— Ти, сучий сину, верещиш. І хвицаєш ногами.

— Я?

— Ти, ти, хто ж іще! І скімлиш.

— Я скімлю?!

— Ушивайся звідси, Пілігриме!

З усіх кутків на Біллі посипались їдучі мадригали. Здавалося, майже кожен міг розповісти про муки, що їх завдавав уві сні своїм сусідам Біллі Пілігрим. І кожен радив Біллі Пілігримові вшиватись якомога далі.

Отож Біллі мусив або спати стоячи, або зовсім не спати. І їжу тепер у віконний проріз не подавали, а дні й ночі ставали дедалі холодніші.

На восьмий день сорокалітній волоцюга озвався до Біллі:

— Ще не так і погано. Я будь-де дам собі раду.

— Справді? — запитав Біллі.

На дев’ятий день волоцюга помер. Бува й таке. Останні його слова були:

— Гадаєш, тут погано? І зовсім не погано.

Цей дев’ятий день наче зурочили, бо тоді ж помер іще один чоловік. То був Роланд Вірі, і помер він від гангрени в покалічених ногах. Бува й таке.

Вірі в майже безнастанній маячні белькотів про «трьох мушкетерів», а коли відчув, що помирає, став переказувати різні доручення для своєї рідні у Піттсбурзі. Над усе, однак, він хотів, щоб за нього помстилися, і раз по раз повторював ім’я винуватця своєї загибелі. Всі у вагоні вивчили те ім’я напам’ять.

— Хто вбив мене? — питав Вірі.

Відповідь знали всі. І відповідали:

— Біллі Пілігрим.

Ось послухайте: десятого дня ввечері витягли шворень, що на нього брали двері вагона, і двері відчинилися. Біллі Пілігрим примостився на попередньому брусі, наче розіп'явши сам себе й жовтувато-синьою, в синю жилку рукою вчепившись за край віконної пройми. Коли відчинили двері, Біллі закашлявся, а кашляючи, став випорожнюватись рідким лайном. Це підтверджувало третій закон руху матерії, згідно з теорією сера Ісаака Ньютона. Цей закон говорить, що кожній дії відповідає спрямована в протилежному напрямку протидія такої самої сили.

Закон цей використовується в ракетній техніці.

Ешелон прибув на бічну вітку біля табору, призначеного для знищення російських військовополонених.

Конвоїри совиними очима заглянули всередину вагона і щось заспокійливо загукали. Досі вони не мали діла з американцями, але загалом, безперечно, розуміли, що то за вантаж. Вони знали, що це, власне, текуча матерія, рух якої можна спрямовувати за допомогою світла й заспокійливих звуків. Стояла ніч.

Єдиним джерелом освітлення надворі була самотня лампочка на стовпі — високо й далеко. Повсюди панувала тиша, і тільки конвоїри туркотіли, мов голуби, щось примовляючи.

І текуча матерія попливла. Загусаючи в дверях вагонів, вона стікала на землю.

Біллі був передостанньою людською істотою в дверях вагона. Останньою був волоцюга. Волоцюга не міг текти, не міг виллятися з вагона. Він уже перестав бути текучою матерією. Він став каменем. Бува й таке.

Біллі не хотів падати з вагона на землю, бо він був щиро переконаний, що розіб'ється на друзки. Висісти йому допомогли конвоїри, не перестаючи при тому заспокійливо туркотіти. Вони поставили Біллі обличчям до поїзда. Яким мізерним здавався тепер поїзд!

Він складався з паровоза, тендера й трьох невеличких вагонів. Третій вагон — це був вартівницький рай на колесах. І знов у цьому раю стояв стіл, накритий для обіду.

Біля стовпа з лампочкою виднілося щось, наче три копиці сіна. Американців умовлянням та жартами спонукали підійти до тих копиць, що насправді виявилися чимось зовсім іншим. То були купи шинелей, знятих з померлих полонених. Бува й таке.

Конвоїри наполягали, щоб усі американці, які не мають шинелей, узяли собі по одній. Шинелі позмерзалися докупи, отож конвоїри підчеплювали багнетом якийсь комір або рукав, віддирали шинелю і вручали першому-ліпшому американцю. Шинелі були цупкі і від лежання на купі прибрали опуклої форми.