Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

«Брат по крові» — було написано рожевою фарбою на стіні зруйнованої бакалійної крамниці.

У вікно машини Біллі хтось постукав. Це був негр. Він хотів щось сказати. Загорілось зелене світло, і Біллі зробив найпростіше: рушив далі.

Зараз Біллі проїжджав ще більш спустошеною вулицею. Вона скидалася на Дрезден після бомбардування, на поверхню Місяця. Десь серед цієї пустки колись стояв будинок, в якому Біллі виріс. Район підлягав перебудові. Незабаром тут мали вирости новий адміністративний центр Іліума, Мистецький павільйон, басейн «Мирний» і квартали розкішних жилих кам'яниць.

Біллі Пілігрима все це влаштовувало.

Промовець у Клубі левів був майор морської піхоти. Він сказав, що американцям у В'єтнамі лишається або боротися до перемоги, або доки комуністи не зрозуміють, що не можна накидати свій спосіб життя малорозвиненим країнам. Майорові довелося побувати там у службових справах. Він розповів багато жахливого й дивовижного, що там бачив. Майор обстоював посилення бомбардувань, казав, що бомбами слід загнати Північний В'єтнам назад у кам'яний вік, якщо той не хоче прислухатись до голосу розуму.

Біллі не збирався заперечувати проти бомбардувань Північного В’єтнаму і не здригався на згадку про страхітливі наслідки бомбардування, свідком якого був сам. Він просто сидів і снідав у Клубі левів, де колись був головою.

На стіні в кабінеті Біллі висіла оправлена в рамку молитва, що додавала йому снаги жити, хоч радості в житті він не знаходив. Не один з пацієнтів, хто бачив цю молитву на стіні у Біллі, опісля казав йому, що вона наснажувала їх. Ось та молитва:

«Боже, даруй мені спокій душі,

Щоб миритися з тим,

Чого я не можу змінити.

Мужність, щоб змінювати те,

Що я можу змінити,

І мудрість, щоб завжди

Вбачати різницю».

Серед речей, що їх Біллі Пілігрим не міг змінити, були минуле, теперішнє і майбутнє.

У цю хвилину його знайомили з майором морської піхоти. Той, хто відрекомендовував Біллі, сказав, що він ветеран війни, що в нього є син, сержант «зелених беретів» у В’єтнамі.

Майор сказав Біллі, що «зелені берети» роблять велику справу і що він повинен пишатися своїм сином.

— А я й пишаюся. Аякже,— відповів Біллі.

Біллі подався додому — подрімати після сніданку. Лікар велів йому неодмінно вдень спати, сподіваючись таким чином зцілити Біллі від однієї невеличкої недуги: вряди-годи Біллі без усякої видимої причини заходився плачем. Ніхто ніколи не бачив Біллі в такому стані, про це знав лише лікар. Біллі плакав зовсім тихенько і сльозами не заливався.

В Іліумі Біллі мав гарненький будиночок у колоніальному стилі. Він був багатий, як Крез,— він зроду-віку не сподівався, що доскочить такого, навіть за мільйон років. У торговельному центрі від закладу Біллі працювало ще п’ятеро оптиків, і за рік він мав понад шістдесят тисяч доларів чистого прибутку. Окрім того, йому належала п’ята частка нового готелю «Святковий» на шосе № 54 і півпайки в трьох кіосках, що торгували «холодними ласощами» — так називався різновид мороженого крему. Вони були такі самі приємні на смак, як і морозиво, але не такі тверді й пекуче холодні.

Вдома нікого не було. Його дочка Барбара збиралася заміж, і вони з матір’ю поїхали в місто вибрати зразки кришталю і срібла на весілля. Так мовилося в записці, залишеній на столі в кухні. Служниці в домі не було. Охочих найматися тепер просто не знаходилося. Собаки у Біллі теж не водилося.

Колись був пес Спот, але здох. Бува й таке. Біллі дуже любив Спота, а Спот його.

Біллі піднявся застеленими килимом сходами в свою й дружинину спальню. Стіни в ній були покриті шпалерами в квіточки. Стояло двоспальне ліжко, а на столику поряд — радіогодинник. На цьому ж столику були кнопка електричної ковдри та вимикач слабенького вібратора, прикріпленого до пружин матраца. Називався вібратор — «чарівні пальці». Це теж порадив лікар.

Біллі зняв свої трифокальні окуляри, піджак, краватку й туфлі, опустив штори на вікні, затягнув портьєри і ліг на застелене ліжко.

Але сон не йшов. Натомість прийшли сльози. Вони крапали. Біллі ввімкнув «чарівні пальці», і поки він плакав, його колисало.

Задзеленчав дзвінок. Біллі підвівся з ліжка й виглянув крізь вікно на парадні двері,— може, то хтось такий, кому треба відчинити. Там стояв каліка, що тіпався в просторі так само, як Біллі Пілігрим у часі. Він те й робив, що конвульсійно сіпався і раз у раз міняв вираз обличчя, ніби наслідуючи всяких знаменитих кінозірок.

Другий каліка дзвонив через вулицю напроти. Той стояв на милицях. У нього була тільки одна нога. Він був такий затиснений між милицями, що плечі затуляли йому вуха.

Біллі знав, чим займаються двоє калік: вони вициганюють передплату на журнали, яких ніхто не збирався видавати. Люди, співчуваючи калікам, платять гроші. Біллі чув про це ошуканство тижнів зо два тому в Клубі левів від одного добродія з Бюро сприяння підприємству. Той добродій заявив, що коли хто де побачить калік за роботою, то повинен негайно викликати поліцію.

Біллі глянув уздовж вулиці й побачив за півквартала далі новенький б’юїк «рів’єра». У машині сидів якийсь чоловік. Біллі здогадався, що він і найняв калік. Біллі все плакав, дивлячись на калік та на їхнього хазяїна. А дзвінок на парадних дверях дзеленькотів мов скажений.

Біллі заплющив очі й розплющив їх знову. Він не плакав, але тепер знову опинився в Люксембурзі, в колоні разом з багатьма іншими полоненими. Від зимового вітру на очах виступали сльози.

Відколи Біллі штовхнули в кущі для того, щоб сфотографувати його, він бачив вогні святого Ельма, таке собі електричне сяйво над головами своїх товаришів і конвоїрів. Сяйво стояло також над коронами дерев і над дахами люксембурзьких будинків. Це було прегарно.

Біллі простував, заклавши руки за голову, як і інші американці. Він весь час накульгував — угору-вниз, угору-вниз. Раз він знову мимохіть налетів на Роланда Вірі.

— Перепрошую,— сказав Біллі.

Очі того теж сльозилися. Вірі плакав через пекучий біль у ногах. Дерев’яні ступаки робили з його ніг кривавий пудинг.

На кожному перехресті до групи Біллі приєднувалися все нові американці, з руками, закладеними за голову, огорнуту сяйвом. Біллі усміхався їм усім. Вони йшли з гори в долину, як ото тече вода, і зрештою влилися в головне шосе. Долиною пливла ціла Міссісіпі зганьблених американців. Десятки тисяч їх сунули на схід, заклавши руки за голови. Вони зітхали й стогнали.

Біллі та його група влилися в цю ріку приниження. Надвечір з-за хмар виглянуло сонце. Не вся дорога дісталася американцям, бо в протилежному напрямку, на захід, машини везли нею на фронт німецькі резерви. Солдати були люті, обвітрені, зарослі. Зуби їхні скидалися на клавіші фортепіано.

Вони були обвішані автоматними патронташами, палили сигари й жлуктили спиртне. По-вовчому пожадливо наминали ковбасу, а зроговілими долонями поплескували ручні гранати.

Один солдат у чорній уніформі влаштовував собі п’яницький бенкет, зухвало розвалившись на башті танка. Він плював в американців. Попавши плювком на плече Роланду Вірі, він за одним заходом забезпечив його слиною, кров’янкою, тютюновим соком і шнапсом.