Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

Береги річечки були досить круті, щоб розвідники могли стояти, не виказуючи себе. Біллі кумедно зсунувся схилом берега. За ним спустився Вірі, дзенькаючи й брязкаючи, увесь розіпрілий.

— Ось він, хлопці,— сказав Вірі.— Не хоче жити, але де він дінеться! Коли виберемося звідси, тоді до нього дійде, що життя йому врятували «три мушкетери».

Розвідники оце вперше почули, що Вірі називає себе і їх двох «трьома мушкетерами».

А Біллі Пілігримові там, у річищі замерзлої річечки, здавалося, що його тіло безболісно перетворюється на пару. Якби йому хоч хвильку спокою, думав Біллі, з ним би вже ніхто не мав клопоту. Він перетворився б на пару й тихенько підносився до вершечків дерев.

Десь оддалік знову загавкав пес. На тлі страху, луни й зимової тиші той гавкіт прозвучав як бамкання здоровенного бронзового гонга.

Вісімнадцятирічний Роланд Вірі втиснувся між двох розвідників і поклав їм на плечі важкі руки.

— То що ж тепер робитимуть «три мушкетери»?

У Біллі Пілігрима почалися пречудові галюцинації. На ньому були сухі й теплі білі вовняні шкарпетки, і він ковзався по підлозі бальної зали. Йому аплодували тисячі людей. Це не була подорож у часі. Нічого подібного ніколи не було й не могло бути. Це було передсмертне марення молодого хлопця в туфлях, повних снігу.

Один з розвідників похилив голову й сплюнув. Другий зробив те саме. Вони придивлялись, яке нікчемно мізерне значення для снігу та історії мають їхні плювки. Обидва розвідники були дрібні й спритні. Вони вже не раз бувалії в німецькому тилу, живучи, як лісові звірі,

Від хвилини до хвилини, пройняті рятівним жахом і думаючи не головою, а спинним мозком.

Вони випручались із палких обіймів Вірі. І сказали Вірі, що їм обом з Біллі краще б пошукати, кому здатись. Чекати їх більше розвідники не збирались.

І вони покинули Вірі й Біллі в річищі.

Біллі Пілігрим й далі ковзався у своїх вовняних шкарпетках, виробляючи різні фігури, що їх більшість людей визнала б неможливими,— він кружляв, застигав на місці й так далі. Оплески не вщухали, але характер їх змінився, коли замість галюцинацій він знову вирушив подорожувати в часі.

Біллі перестав ковзатись — він уже стояв на естраді в китайському ресторані Іліума, штат Нью-Йорк, осінньої днини 1957 року. Йому стоячи аплодували члени Клубу левів. Його щойно обрали президентом клубу і йому надали слово. Але він заціпенів від страху, подумавши, що це ж сталася жахлива помилка. Всі ці заможні, статечні люди зараз переконаються, що обрали жалюгідного телепня. Вони почують його пискливий голос, який мав ще за війни. Він сковтнув слину, відчуваючи, що в нього замість голосових зв'язок пискавка, вирізана з верби. А найгірше — йому не було що сказати. Присутні стихли. Всі розчервонілися й засяяли.

Біллі розтулив рота, й почувся глибокий звучний тембр. Він бездоганно володів голосом, що виповідав дотепи, від яких зала бралась за животи. Голос споважнів, тоді знов кинув жарт і скінчив ноткою покори. Пояснювалось це чудо тим, що Біллі пройшов курс ораторського мистецтва.

А потім він знову опинився в замерзлому річищі, Роланд Вірі вибивав з нього останній дух.

Вірі долав праведний гнів. Його ще раз знехтували. Він засунув пістолет у кобуру, ніж встромив у піхви. Оте тригранчасте лезо з жолобками для стоку крові на всіх трьох граиях. І заходився несамовито трясти Біллі, аж у того торохтіли кістки, а тоді хряснув ним об крутий берег.

Вірі галасував і скімлив крізь кілька шарів свого шарфа, присланого з дому. Він щось белькотів про жертви, принесені заради Біллі. Розводився про святобливість і героїзм «трьох мушкетерів», в найяскравіших барвах змальовував їхні чесноту й великодушність, ту безсмертну славу, якою вони вкрили себе, і ті неоціненні послуги, які вони зробили християнству.

Вірі гадав, що ця мужня військова одиниця розвалилася виключно через Біллі, і той мав за це заплатити. Вірі зацідив йому кулаком у щелепу і звалив на покриту снігом кригу річечки. Біллі впав навкарачки, а Вірі дав копняка під ребра й перевернув його на бік. Біллі силкувався скрутитися в клубок.

— Таким, як ти, в армії не місце! — виголосив Вірі.

У Біллі мимохіть вихопились якісь судомні звуки, дуже подібні до сміху.

— Тобі ще смішки, ге? — здивувався Вірі.

Він обійшов Біллі ззаду. Куртка, верхня й спідня сорочки у Біллі під час цієї шарпанини задерлись мало не до пліч, спина оголилася. За кілька дюймів від солдатських чобіт Вірі випиналися жалюгідпі хребці Біллі.

Вірі одвів праву ногу назад, цілячись у спинний хребет, у ту трубку, по якій проходило багато таких важливих для Біллі дротиків. Вірі намірявся перебити цю трубку.

Але в цю мить він завважив, що в нього є глядачі. З високого берега па річище дивились п’ятеро німецьких солдатів з собакою-шукачем на новідку. В голубих очах солдатів прозирала суто цивільна допитливість: чому це один америкаисць хоче порішити іншого так далеко від батьківщини і чому жертва сміється?

3

Німці з собакою здійснювали військову операцію, назва якої не потребує пояснень. Подібні акції рідко описуються в подробицях, але сама її назва в газеті чи в історичному дослідженні викликає у багатьох прихильників війни своєрідне сексуальне задоволення. В уяві таких любителів бойовиськ це напрочуд спокійна любовна гра після оргазму перемоги. Називається вона — прочісування.

Собака, що гавкіт її лунав так люто серед зимових просторів, була німецькою вівчаркою-сукою. Вона вся тремтіла, підібгавши хвоста під ноги. Цього ранку її взяли на часину у фермера. Вона ще ніколи не воювала. Не мала й уявлення, на кого її нацькують. Звали її Принцесою.

Двоє німців були майже підлітки. Двоє інших — старигани, слиняві й беззубі, як коропи. Це були запасники, що їх абияк озброїли і обмундирували, знявши форму з недавно вбитих стройових солдатів. Бува й таке. Вони були селяни з-за поблизької прикордонної смуги.

Командиром їхнім був середнього віку капрал — з червоними очима, худорлявий, цупкий, як пересохле м’ясо, зневірений у війні. Він був чотири рази поранений — щоразу, підлатавши, його знову кидали на фронт. З нього був добрий солдат, але при нагоді він був ладен будь-кому здатися. Його криві ноги були взуті в золотаві кавалерійські чоботи, які він стягнув на російському фронті з мертвого угорського полковника. Бува й таке.

Ці чоботи — то було майже все, що він мав на цьому світі. Вони були його домівкою. Справжній анекдот: одного разу якийсь новобранець усе приглядався, як він натирає ці золотаві чоботи. Капрал підсунув чобота йому під ніс і сказав: «Коли добре придивишся, то побачиш Адама і Єву».

Біллі Пілігрим не чув цього анекдота. Але лежачи на чорній кризі, він втупився в полиск каприлових чобіт і побачив в їхній золотавій глибині Адама і Єву. Голих-голісіньких. Вони були такі невинні, такі беззахисні і так силкувалися пристойно поводитись. Біллі Пілігрим любив їх.

Поруч із золотавими чобітьми стояла пара ніг у якомусь дранті. Це дрантя було перев’язане навхрест ганчір’яними шворками, на яких трималися дерев’яні черевики. Біллі глянув на їх власника: то був білявий ангел, п’ятнадцятирічний хлопчина.