Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

«Істина — це смерть,— писав він.— Я вміло боровся зі смертю, поки міг... Танцював з нею, кружляв, оздобляв її квітами... прикрашував стрічками, лоскотав її...»

Думка про час не давала йому спокою. Міс Островська нагадала мені разючу сцену зі «Смерті на виплат», в якій Селін хоче затримати рух вуличної юрби й вигукує на папері: «Зупиніть їх... не дайте їм більше рухатись... Заморозьте їх... раз і назавжди!.. Щоб вони більше не зникали!»

Я пошукав у біблії, що лежала на столику в моєму номері, розповідей про великі руйнування. «Сонце зійшло над землею, і Лот прийшов у Сігор,— читав я.— Тоді господь пролив з неба на Содом і Гоморру сірку й вогонь. І знищив ці міста, і весь край довкіл, і всіх мешканців тих міст, і все, що росло на землі».

Бува й таке.

В обох тих містах, як це добре відомо, жили зіпсуті люди. Без них світ став кращим.

І дружині Лота, звісно, було наказано не оглядатись туди, де були всі ці люди і їхні оселі. Але вона таки оглянулась, і я люблю її за це, бо це було страшенно по-людському.

А вона перетворилась на соляний стовп. Бува й таке.

Люди не повинні оглядатись назад. Я принаймні більше не збираюсь цього робити.

Тепер я скінчив свою книжку про війну. Наступна буде про смішне.

А ця книжка невдала, їй судилося бути невдалою, бо написав її соляний стовп. Вона починається так:

«Слухайте:

Біллі Пілігрим випав із часу».

А закінчується так:

«Ф’юїть?»

2

Слухайте:

Біллі Пілігрим випав із часу.

Він заснув підстаркуватим удівцем, а прокинувся в день весілля. Він увійшов одними дверима в 1955 році, а вийшов другими в 1941-му. Потім вернувся цими самими дверима й опинився в 1963 році. Він каже, що багато разів бачив і своє народження, і смерть, і вряди-годи потрапляв до інших подій, що лежать між народженням і смертю.

Він так каже.

Час шарпав його то туди, то сюди, і він зовсім безвладний супроти цих змін, та й не завжди вони приємні. Він каже, що живе в постійному напруженні, мов актор, що часто грає різні ролі, бо ніколи не знав, яку частину свого життя йому зараз випаде зіграти.

Біллі народився 1922 року в Іліумі, штат Нью-Йорк, і був єдиною дитиною в родині тамтешнього перукаря. Він був недоладним хлоп'ям і виріс на недоладного юнака — високого й слабосилого, обрисами схожого на пляшку з-під кока-коли. Середню школу він закінчив одним з кращих учнів класу і провчився один семестр на іліумських вечірніх курсах оптиків. Потім його призвали до війська, бо йшла друга світова війна. Його батько загинув під час війни від нещасливої пригоди на полюванні. Бува й таке.

Біллі служив у піхотній частині в Європі й потрапив до німецького полону. Після демобілізації в 1945 році він знову пішов на іліумські оптометричні курси. На останньому році навчання заручився з дочкою засновника і власника курсів, а тоді заслаб на легкий нервовий розлад.

Його поклали у військовий госпіталь поблизу Лейк-Плесіда, лікували електрошоком і незабаром виписали. Він одружився з нареченою, закінчив курси і за допомогою тестя пристав до діла. Іліум напрочуд вигідне місце для оптиків, бо там містяться підприємства сталеливарної компанії. Кожний, хто працює на цих підприємствах, зобов’язаний мати пару захисних окулярів і носити їх у виробничих цехах. В Іліумі компанія має шістдесят вісім тисяч робітників. Отже, є потреба у величезній кількості лінз і оправ.

Найвигідніше — це оправи.

Біллі розбагатів. Він мав двох дітей, Барбару й Роберта. З часом Барбара вийшла заміж, теж за оптика, і Біллі допоміг зятеві влаштуватись. З Робертом було чимало неприємностей у школі, але потім він вступив до знаменитих «зелених беретів». Він вирівнявся, став гарним юнаком і подався воювати у В’єтнам.

На початку 1968 року група оптиків, серед них і Біллі, найняла спеціальний літак для перельоту з Іліума до Монреаля, де мав відбутися міжнародний конкурс оптиків. Літак розбився об гору Шугарбуш у штаті Вермонт. Усі загинули, крім Біллі. Бува й таке.

Поки Біллі одужував у одній з вермонтських лікарень, його дружина померла від випадкового отруєння чадним газом. Бува й таке.

Повернувшись нарешті додому в Іліум після тієї авіакатастрофи, Біллі якийсь час поводився цілком спокійно. На маківці голови у нього був страшний шрам. Практику він облишив. Хатнє господарство вела економка. Майже щодня його відвідувала дочка.

Коли це ні сіло ні впало Біллі поїхав до Нью-Йорка і взяв участь у вечірній радіопередачі-бесіді для тих, хто не спить. Біллі розповів про те, як він випав із часу. Крім того він заявив, що 1967 року його викрадала літальна тарілка, яка прибула з планети Тральфамадор. Він сказав, що його відвезли на ту планету і голяка виставляли у тамтешньому зоопарку. Там його спарували з іншою істотою з Землі, колишньою кінозіркою на ім’я Монтана Уайлдгек.

Якісь несплюхи з Іліума почули Біллі по радіо і один з них подзвонив його дочці. Барбара була прикро вражена. Вона з чоловіком поїхала до Нью-Йорка й привезла батька додому. Біллі лагідно, але рішуче доводив, що по радіо він говорив щиру правду. Він сказав, що тральфамадорці викрали його в той вечір, коли відбувалося доччине весілля. А його відсутності не помі-тили, мовляв, тому, що тральфамадорці скористалися своєрідним вигином часу, через що він міг пробути на Тральфамадорі цілі роки, які на землі становили б мізерну частку секунди.

Місяць минув без пригод, а тоді Біллі написав листа до іліумської «Ньюз лідер», в якому описував істот з Тральфамадору. Газета надрукувала листа.

У листі говорилося, що ті істоти мають два фути на зріст, що вони зелені і формою скидаються на оту гумову штуку, якою водопровідники проштовхують воду в трубах. Присосками вони тримаються землі, а їхні напрочуд гнучкі прути звичайно спрямовані вгору і закінчуються маленькою ручкою з зеленим оком на долоні. Тральфамадорці — істоти доброзичливі, вони бачать у чотирьох вимірах і співчувають землянам, котрі спроможні бачити лише в трьох вимірах. Землянам у них є чого повчитися, особливо що стосується часу. В наступному листі Біллі обіцяв розповісти про деякі з тих див.

Коли з’явився друком перший лист, Біллі вже працював над другим. Цей другий лист починався так:

«Найголовніше, що я збагнув на Тральфамадорі,— що коли хтось помирає, то це тільки видимість. Бо в минулому він собі живісінький, отож вкрай нерозумно плакати на його похороні. Всі моменти минулого, теперішнього й майбутнього завжди існували, існують і існуватимуть. Тральфамадорці можуть бачити всі ці моменти так само, як ми бачимо, скажімо, пасмо Скелястих гір. Вони бачать, наскільки сталі всі ці моменти, і можуть вибирати собі той, який зараз їх цікавить. Це лише нам на Землі здається, нібито моменти йдуть один за одним, як намистина в разку, і що як момент минув, то вже назавжди.

Коли тральфамадорець бачить трупа, він вважає, що даної миті небіжчик у поганій формі, але що останній виглядає пречудово в багатьох інших моментах. Отож і я, коли тепер чую, що хтось помер, тільки знизую плечима й кажу те, що кажуть тральфамадорці про небіжчиків: «Бува й таке».

І так далі.

Біллі писав листа в напівпідвальній кімнаті свого порожнього будинку. В економки був вихідний. А в цій кімнаті стояла стара друкарська машинка, чисте страховисько. Вона важила стільки, що й акумуляторна батарея. Біллі було нелегко тягати її з місця на місце, отож він і друкував на ній у напівпідвалі, а не деінде.