Божі воїни
Шрифт:
Вони минули притихлі від жаху Глубчиці, їхали далі, праворуч мали Опавські гори і масив Грубого Єсеніка. Напрямок показували дими, яких було все більше. Горіли вже не тільки Нова Церква і Кетрш, а й щонайменш п’ять інших місцевостей.
Виїхали на пагорб. І побачили, як іде Табор. Довга колона кінноти, піхоти, возів. Почули спів.
218
На чолі їдуть хорунжі, над ними майорять знамена. Прапор Табора — білий із золотою Чашею і девізом “Veritas vincit” [219] . І друга хоругва, теж біла, а на ній вишиті червона Чаша й золота облатка, оточені терновою короною.
За хорунжими їдуть командири. Покриті пилюкою і славою воїни, знамениті воєначальники. Прокоп Голий, якого легко впізнати за поставою і величезними вусищами. Біля нього Маркольт зі Збраславиць, славнозвісний таборитський проповідник та ідеолог. Як і Прокоп, у хутряному ковпаку і шубі, як і Прокоп, співає. Співає і Ярослав з Буковини, головнокомандувач польових військ Табора. Співає, страшенно фальшивлячи, Ян Блег з Тєшніці, гейтман військ. Біля Блега, не співаючи, їде на бойовому коні Блажей з Кралуп у туніці з великою червоною Чашею на обладунках. Поруч Федько з Острога, руський князь, який воює на боці гуситів, ватажок і авантюрист. Далі їдуть командири міських ополчень: Зигмунт з Вранова, гейтман Шаного, і Отік з Ложі, гейтман Німбурка. За ними союзник таборитів, лицар Ян Змрзлік зі Свойшина, у повному обладунку, на щиті герб — три червлені пояси в срібному полі. Двоє лицарів, які їдуть пліч-о-пліч зі Змрзліком, теж носять герби. Польська Венява, чорна буйволяча голова, видніється на золотому щиті Добе слава Пухали, ветерана Грюнвальда, який очолює хоругву, що складається з поляків. Срібні і червлені зубці носить на щиті Ян Товачовський з Цімбурка, який командує сильним загоном моравців.
219
Істина переможе (лат.).
Віяв вітер з Єсеніка. Було одинадцяте березня Року Божого 1428. Четвер перед неділею Laetare, яку в Чехії називають “Дружебною”.
Кінний роз’їзд. Легкозбройні в капалінах і саладах, з рогатинами.
— Урбан Горн і Рейнмар з Беляви. Фогельзанг.
— Я знаю, хто ви, — не спускає очей командир роз’їзду. — Вас чекали. Брат Прокоп запитує, чи шлях вільний. Де ворожі війська? Під Глубчицями?
— Під Глубчицями, — глузливо усміхається Урбан Горн, — нема нікого. Шлях вільний, ніхто вам його не загородить. Ніде навколо нема нікого, хто би наважився.
Глубчицьке підгороддя палало, вогонь швидко пожирав солом’яні стріхи. Дим повністю заслоняв місто і замок, об’єкт хижих поглядів таборитських командирів. Прокоп Голий помітив ці погляди.
— Не чіпати, — повторив він, розпростуючись над поставленим посеред кузні столом. — Не чіпати мені більше ні Глубчиць, ні навколишніх сіл. Князь Вацлав заплатив випальне [221] , домовленість чинна. Ми дотримаємо слова.
— Вони, — гаркнув проповідник Маркольт, — не дотримують!
— А ми дотримаємо, — обрізав Прокоп. —
Бо ми Божі воїни й праведні християни. Ми дотримаємо слова, яке дали глубчицькому князеві, дідичеві Опави. Принаймні доти, доки дідич Опави дотримає свого. Але якщо зрадить, якщо збройно виступить проти нас, то клянуся іменем Господнім, успадкує тільки дим і попіл.221
Викуп від спаленна міста.
З присутніх у перетвореній на штаб кузні командирів деякі усміхнулися на думку про різанину. Ярослав з Буковини відверто зареготав, а Добко Пухала радо потер руки. Ян Блег вишкірив зуби. Очима душі він уже, здається, бачив пожежу і мордування. Прокоп Голий помітив усе.
— Йдемо в єпископські землі, - заявив він, впираючись кулаками в розкидані по столі мапи. — Там буде що палити, буде що плюндрувати…
– Єпископ Конрад, — озвався Урбан Горн, — разом із Путою з Частоловиць зосереджують війська під Нисою. На з’єднання з ними йде Ян Зембицький. Надходять теж Рупрехт, князь Любіна й Хойнова. І його брат, Людвіг Олавський.
— Скільки їх буде вкупі?
Горн подивився на Жехорса. Жехорс кивнув, він знав, що всі чекають, якою-то інформацією відзначиться славнозвісний Фогельзанг.
– Єпископ, Пута, князі, - Жехорс підняв голову після досить тривалого підрахунку. — Йоанніти зі Стшегома та Малої Олесниці. Найманці. Міські контингенти… До того хлопська піхота… Разом сім-вісім тисяч людей. У тому числі зо триста списів кінноти {36}.
— З боку Крапковиць і Глогувка, — вставив Ян Змрзлік зі Свойшина, який саме повернувся був з вилазки, — підходить молодий князь Болько, дідич Ополя. Його військо дійшло до Казімежа, зайняло міст на Страдуні, стратегічну точку на тракті Ниса — Ратибор. Чи велику Болько може мати силу?
— Якихось шістдесят списів, — спокійно оцінив Жехорс. — Плюс якихось тисяча піших.
— Най би його зараза чортова, цього Опольця! — гаркнув Ярослав з Буковини. — Блокує нас, загрожує флангу. Ми не можемо йти на Нису, залишивши його за спиною.
— То вдармо прямо на нього, — запропонував Ян Блег з Тєшніці. — Усіма силами. Розчавімо його…
— Він став у такому місці, де по ньому важко буде вдарити, — покрутив головою Жехорс. — Страдуня розлилася, береги грузькі…
— А крім того, — підняв голову Прокоп, — час не терпить. Якщо ми вв’яжемося в бій з Больком, єпископ збере більші сили, займе вигідніші позиції. Помітивши, що в нас клопоти, у Ратиборі може пробудитися регентка Гелена, ця вовчиця, та її вредний синусько Миколай. Готовий прийняти радикальне рішення Пшемко Опавський, та й для Вацлава це може виявитися сильною спокусою. Це закінчилося б оточенням, битвою на багато фронтів. Ні, браття. Єпископ — ось наш найбільший ворог, тож ідемо щодуху до Ниси. Виступаємо! Головні сили — на тракт, напрям — Озоблога. А для братів Пухали і Змрзліка в мене будуть інші завдання. Але про це невдовзі. Спочатку… Рейневан!
— Брате Прокоп.
— Молодий Опольчик… Ти його знаєш, як мені здається?
— Болька Волошека? Я вчився з ним у Празі…
— Чудово. Підеш до нього. Разом із Горном. Як посли. Від мого імені запропонуєте йому угоду…
— Він не захоче, — холодно промовив Урбан Горн, — нас слухати.
— Уповайте на Бога, — Прокоп подивився на Добка Пухалу і Яна Змрзліка, його губи викривилися в злій гримасі. — На Бога й на мене. Я зроблю так, щоб він захотів.
Весняна Страдуня і справді виявилася досить поважною природною перешкодою, заболоні стояли під водою, течія омивала стовбури прибережних верб, які вже густо сріблилися пухнастими котиками. Заплави кишіли жабами.
Кінь Урбана Горна танцював по гостинці, місив копитами болото. Горн натягнув повіддя.
— До князя Болька! — гукнув він до сторожі, що стояла на мосту. — Посли!
Горн гукав уже втретє. А стражники не відповідали. І не переставали цілитися в них арбалетів і спертих на балюстради мосту гаківниць. Рейневан починав непокоїтися. Раз за разом озирався на ліс, міркуючи, чи в разі погоні вони встигнуть до нього дочвалувати.
З лісу на другому березі виїхали чотири вершники. Троє зупинилися перед мостом, четвертий, у повному обладунку, під тупіт підків виїхав на міст. Герб на його щиті не був, як спочатку думав Рейневан, чеським Одрживоусом — це був польський Огоньчик.
— Князь, — заволав вершник, — послів прийме! Нуте обидва сюди, на наш берег!
— На лицарське слово?
Огоньчик поправив спадаючу заслону шолома, підвівся у стременах.
— Та ну! — в його голосі прозвучало здивування. — Та я ж вас знаю! Ви ж бо Белява!