Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— А ви, — згадав Рейневан, — лицар Кших… З Костельця, так?

— Чи князь Болько, — сухо обірвав обмін люб’язностями Урбан Горн, — гарантує нам посольську недоторканність?

— Його милість князь, — підняв панцирну долоню Кших із Костельця, — дає слово лицаря. А панича Беляву він же не скривдить. Проїжджайте.

* * *

— Погляньте, погляньте, погляньте, — промовив, розтягуючи слова, Болько Волошек, князь Глогувка, дідич Ополя. — Прокоп, видно, почуває респект, раз настільки значних персон до мене послав. Таких значних і таких славетних. Щоб не сказати — сумнозвісних.

Свита

князя, яка була при ньому під час штабної наради, загуділа і забурчала. Штаб зібрався в хаті на краю села Казімєж, а складався він з одного герольда в блакитних шатах, оздоблених золотим опольським орлом, п’яти лицарів в обладунках і одного священика, теж, зрештою, в панцирі — нагруднику і нарукавниках. З лицарів троє були полками — крім Кшиха з Костельця, князя супроводжував знайомий Рейневанові Шляський Нечуя і не знайомий йому Правдзіц. Четвертий лицар мав на щиті срібний мисливський ріг Фалькенгайнів. П’ятий був йоаннітом.

— Пан Урбан Горн, — вів далі князь, міряючи послів неприємним поглядом, — відомий по всьому Шльонську, головним чином завдяки наказам схопити його, які розсилають єпископ та Інквізиція. І погляньте лише, мої панове: Урбан Горн, безбожник, бегард, єретик і шпигун, виступає послом на службі Прокопа Голого, архієретика та єресіарха.

Йоанніт зловісно буркнув. Ксьондз сплюнув.

— А ти, — Волошек переніс погляд на Рейневана, — пристав, як бачу, до єретиків з бебехами. Видно, ти всією душею продався сатані й самовіддано йому служиш, раз він тебе послом відправляє. А може, єресіарх Прокоп думав, що якщо він тебе пошле, то чогось допнеться завдяки нашій давній дружбі? Ну, якщо він на це розраховував, то прорахувався. Бо скажу тобі, Рейневане, що коли всі у Шльонську собак на тобі вішали, злодія та розбійника з тебе робили, приписували тобі найстрашніші злочини включно зі зґвалтуванням дівиць, то я тебе захищав, очорнювати не дозволяв. І знаєш, що виявилося? Що я був дурний.

— Але я порозумнішав, — закінчив князь через хвилину важкої тиші. — Порозумнішав! Посольство антихриста маю десь, балакати з вами й не подумаю. Гей, сторожа! Хапайте їх! А цього пташка — в’язати!

Рейневан шарпнувся й аж присів — з такою силою Кших з Костельця, який стояв за ним, придушив його, могутніми пальцями цапнувши за барки. Двоє пахолків схопили Горна за плечі, третій з великою вправністю обмотав йому поворозок навколо ліктів та шиї, затягнув, затиснув вузол.

— Бог бачить, — театральним жестом здійняв руки ксьондз. — Бог бачить, князю, що слушно чините! Firmetur manus tua, нехай буде зміцнена твоя рука, коли душить гідру єресі!

— Ми посли… — простогнав під утиском поляка Рейневан. — Ти дав слово…

— Ви посли, але диявола. А слово, дане єретикові, не має сили. Горн — зрадник і єретик. І ти єретик. Ти був мені колись другом, Рейневане, тому зв’язувати тебе я не наказую. Але стули пельку!

Стулив.

— Його, — князь показав на Горна рухом голови, — я видам єпископові. Це мій обов’язок як доброго християнина і сина Церкви. Що ж до тебе… Раз я вже врятував тебе по старій дружбі. І тепер теж тебе відпущу…

— Як це так, — вигукнув ксьондз, а Фалькенгайн та йоанніт забурчали. — Єретика відпустите? Гусита?

– І ти стули пельку, патер, — Волошек блиснув з-під вуса зубами. — І не розтуляй її, коли тебе не питають. Я випущу тебе на волю, Рейнмаре з Беляви, пам’ятаючи про нашу колишню дружбу. Але це вже востаннє, клянуся муками Господніми! Востаннє! Не насмілюйся мені більше потрапляти на очі! Я стою на чолі хрестового війська, невдовзі ми об’єднаємо сили з єпископською армією, разом підемо

під Опаву, щоб вас, єретиків, стерти з лиця Землі. Дасть Бог, оцінить вроцлавський єпископ, який з мене праведний католик! Хтозна, може, простить мені за це борги. Хтозна, може, поверне те, що колись був загарбав в опольського князівства. Тож угору хрест, Бог так хоче, марш-марш на Опаву!

— Там, де були передмістя Опави, — озвався зв’язаний Горн, — нині вітер розвіває попелища. Учора Прокоп уже був під Глубчицями. Сьогодні він ще ближче.

Болько Волошек доскочив до нього і коротко врізав кулаком у вухо.

— Я сказав, — зашипів він, — що не буду з тобою балакати, торгашу. А слухати твої балачок не буду тим більше.

— Рейневан! — він різко обернувся. — Що він про Опаву говорив? Що буцімто її захопили? Не повірю! Пусти його, пане Кшиху!

— Опава оборонилася, — відпущений Рейневан розмасував плече. — Але передмістя пішли з димом. Пішли з димом Кетрш і Нова Церква, а до них — Гуквальди й Острава. Гравець-над-Моравицею і Глубчиці вціліли, а завдячують вони це виключно розважливості князя Вацлава. Він уклав договір з Прокопом, заплатив випальне, врятував князівство. А принаймні його частину.

— Я маю в це повірити? В те, що Пшемко Опавський не став до бою? Що дозволив синові укладати договори з гуситами?

— Князь Пшемко сидить за мурами опавського замку як миша в норі. Дивиться на пожежі, бо в який би бік не глянув, там пожежа. А молодий князь має, видно, свій розум. Позаздрити і наслідувати.

— Бог покарає, - вибухнув ксьондз, — тих, що з єретиками зносилися, укладали з ними угоди! Угода з єретиком — це угода із сатаною! Хто її укладе, той навіки проклятий. А тут, на землі, за життя, кара…

— Милостивий князю! — крикнув, вриваючись до хати, озброєний у капаліні. — Посланець!

— Давайте його сюди!

Гонець, це було видно — і чути з запаху — не щадив ні себе, ні коня. Шар зашкарублого болота покривав його до пояса, а сморід кінського поту разив на кілька кроків.

— Говори!

– Ідуть чехи… — важко висапав гонець, ловлячи повітря. — Ідуть великою силою… Усе палять… Озоблога спалена… Прудник узятий…

— Що-о-о?

— Прудник узятий… У місті страшна різанина… Чижовиці горять… Б’яла горить… Захоплена… Гусити…

— Ти глузду відбився?

— Гусити… під Глогувком…

— А де єпископське військо? Де Ян Зембипький, де князі Рупрехт і Людвіг? Де пан Пута?

— Під Нисою… Наказують… Наказують, щоб ясний князь до них ішов чимпрудкіш…

— До них? — вибухнув Волошек, стискаючи кулак на заткнутому за пояс буздугані. — Вони відступають, залишають мої маєтки і мої міста на поталу, а я маю йти до них? Мій Глогувок під загрозою, а я маю йти під Нису? Єпископ наказує? Конрад Олесницький, цей злодій, пияцюра і курвій, сміє мені наказувати? А ви чого баньки вилупили? Радитися, мать вашу! Радитися! Що робити?

— В атаку! — вигукнув йоанніт. — Gott mit uns! [222]

— Може, це фальшиві звістки, — закліпав Шляський гербу Нечуя.

— Йдімо під Нису, — твердо сказав Фалькенгайн, — на з’єднання з єпископом Конрадом. Буде нас сила, у генеральній битві поб’ємо єретиків. Відімстимо за спалені міста…

Князь подивився на нього і скреготнув зубами.

— Не радь, як мстити. Радь, як вберегти!

– Іти на переговори, — пробурмотів Огоньчик. — Заплатити випальне?

222

Бог з нами! (нім.).

Поделиться с друзьями: