Брати Кошмарик, Магістр і я

— Не Кошмарикові, а Кошмарик. Брати Кошмарик. Запам'ятаєш?

— Брати Кош-ма-рик. Запам'ятаю. Якого вони віку?

— На вигляд їм років по шістнадцять, а насправді скоро сповниться по чотирнадцять. Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.

На якийсь час запала мовчанка. Дуже грізна мовчанка. Потім Кристина озвалась оксамитовим голосом, який іноді провіщав бурю.

— Чи можеш мені пояснити, навіщо ти, коли ми розмовляємо про такі серйозні й цікаві речі, що про них ідеться в «Проекті номер чотири», морочиш мені голову якимись хлопчиськами, в яких ще й прізвище неграмотне?

— Я морочу тобі голову братами Кошмарик тому, що саме вони є авторами «Проекту номер чотири».

— Цього не може бути!

— Може!

— Неймовірно!

— Ймовірно!

— В це важко повірити!

— Цілком можна повірити.

— Ти обманюєш! — Ні, не обманюю.

— Неправда, неправда й неправда!

— Правда, — сказав я спокійно. — Правда, правда й правда!

Після цього знову надовго запала тиша. Проте вже зовсім не грізна. Просто моя Кристина була змушена погодитися з тією правдою, що світ у деяких своїх проявах неймовірно відрізняється від того, до якого вона звикла. А це траплялося з нею дуже рідко.

— Це прізвище чи псевдонім? — спитала вона після довгої паузи.

— Псевдонім.

— А імена?

— Ярек і Марек. Точніше, Марек і Ярек, бо, як уже я казав, Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.

— Це мило з його боку. Про що я ще хотіла тебе запитати? Забула. Ти не здогадуєшся?

— Мабуть, здогадуюсь.

— То скажи.

— Може, хотіла запитати, хто такий магістр Діонізій Гібридон (з другим прізвищем Вернигора), про якого кілька разів згадується у «Проекті помер чотири»?

— Так, про того Гібридона… тощо.

— Отож, моя люба дружино, це карлик, гном другої половини двадцятого століття. Зріст його двадцять сім сантиметрів; у нього сива борода й вуса, глибокі очі з золотавим відтінком і фізична сила в кількасот кінських сил, знання його відповідають дев'ятнадцяти цілком заслуженим університетським дипломам. Він уміє квасити огірки й строчити. Вміє підтягати спущені петельки на панчохах. Він скидається на традиційного гнома в сірій киреї, в ковпаку, з сивою бородою, а насправді це саморегулюючий механічний автомат.

— Наскільки я розбираюся в житті, то ця твоя двадцятисантиметрова Вернигора, — мовила сумно моя дружина, — цей твій титан думки й сили побудований за принципом гомеостата Ешбі [12] .

— Не виключаю цієї можливості, бо не розумію, про що йдеться. В кожному разі він діє безпомилково.

— Мене це дуже радує. Але все ж хотілося б дізнатись, хто його збудував.

— Його збудував Марек, а запрограмував Ярек.

— Ти хочеш мене запевнити, що його збудували оті два чотирнадцятирічні хлопчаки?

12

Ешбі Вільям Росс (нар. 1903) — англійський психіатр, невропатолог і кібернетик. Він сконструював апарат, який наслідує властивості живого організму, так званий гомеостат.

— Авжеж, моя люба. Тільки я не хочу тебе запевняти. Я хочу тебе переконати, що його збудували чотирнадцятирічні близнюки.

— Брати Кошмарик? Кош-ма-рик?

— Саме так, Кошмарик.

— Любий мій, — попросила кволим голосом дружина, — я відчуваю якусь слабість, мені трохи не по собі. Будь ласка, дай мені порошок від головного болю й велику склянку помаранчевого соку. А потім розповідатимеш про братів Кошмарик.

Перше прохання я виконав за дві хвилини й кілька секунд. Зате розповідь про Марека та Ярека, — від катастрофи з тіткою Розаліндою аж до загальної ідеї, докладної програми й детальної технічної підготовки «Проекту номер чотири», — тривала сорок шість хвилин. Сорок шість хвилин з двома перервами. Перша — щоб приготувати для себе міцної кави, а друга — щоб приготувати дуже міцного чаю і ще один порошок для моєї дружини, стомленої, але дуже уважної слухачки. Я й не помітив, коли з її обличчя спершу зник трохи смішний приголомшений вираз, а потім — тривожний. Саме тривожний! Я знаю, що викликало в неї тривогу — мій психічний стан. Коли я врешті дійшов до фінішу, говорячи про деякі зміни й прискорення у здійсненні «Проекту номер чотири», моя добра дружина радісно розсміялась і міцно, міцно поцілувала мене. А в мене зненацька дуже заболіло горло. Я прийняв ліки, і ми відразу стали обговорювати плани на найближчий час. Першою почала дружина:

— Доки в тебе буде «запалення горла»?

— До суботи. Але воно щось справді… наче почало боліти.

— Не хвилюйся, любий, я тебе до суботи вилікую.

— Цілком і повністю?

— І цілком, і повністю. Тільки мені хотілося б знати, навіщо це тобі потрібно?

— Ох, ти розумієш, що з нашої четвірки, тобто з братів Марека та Ярека, магістра Вернигори і мене, Єжи Б., мабуть, лише я зможу за найкоротший час організувати телепередачу. Таку, яку передали б у гарний час і в найкращому виконанні.

— Що ти кажеш? Адже телепрограми планують за місяць наперед.

— Планувати планують, а потім замість оцього передають оте і навпаки. Крім того, завжди може щось трапитись.

— Що саме?

— Наприклад, хоча б так званий «салат». Кінематографісти вживають це слово для означення невдачі, коли кінострічки заплутуються й переплутуються, тож невідомо, що в усьому цьому більше лякає і смішить, а що забавляє, завдає болю і шмагає.

— Розумію, — всміхнулась моя мудра дружина.

— Що ти розумієш?

— А те, що, напевно, милим, бідним співробітникам відділу, який складає програми, такий салат приготує наш дорогий магістр Вернигора. Я не помиляюсь?

— Не помиляєшся.

З вулиці до нас долинув дует: тенор Массумі й басовите гавкання Ренні.

Я почав хапливо, трохи захриплим голосом накреслювати план дій на найближчі дні.

— Домовимось, що я хворітиму до суботи. Фуня зможу прийняти післязавтра, при одній умові — ви забороните йому галасувати й танцювати біля ліжка хворого друга. Відповідатиму йому на аркушику паперу. Ніхто не має знати, що я прикидаюсь, хоч, на жаль, я не дуже й прикидаюсь. Брати Кошмарик заздалегідь припускали, що я про все розповім тобі. Вони дуже охоче згодилися на це й просили, щоб і ти щось добре нам порадила.

— Це дуже гарно з їхнього боку. Що ще?

— Запам'ятай: я дав слово і присягнув, що ти будеш єдиною людиною в світі (крім батьків Марека і Ярека, магістра Вернигори й твого хворого чоловіка), яка знатиме, хто такі брати Кошмарик і на що спрямована їхня діяльність. Це поки що.

— Даю тобі слово, ще й присягаюсь па додаток. Тільки я хотіла б згодом, коли ці двоє юнаків визнають за потрібне, познайомитися з ними ближче. Може, навіть і подружитись.

— З магістром Діонізієм Вериигорою також?

— Авжеж.

— Я зроблю, що зможу. Але…

— Але ні за що не можеш поручитись?

— Ні,— відповів я натужно й хрипко. — Чому це в мене все сильніше болить горло? До суботи мені треба бути зовсім здоровим.

— Не хвилюйся. До суботи в тебе буде голос, як у Марилі Родович.

— З тобою часом треба бути неймовірно терплячим! — зойкнув я. — Мені необхідно мати мій власний оксамитний баритон. Чуєш? Окса-мит-ний!

— Я тебе не підведу. Але з цієї хвилини ти є насамперед моїм пацієнтом. Ти повинен слухняно виконувати всі вимоги лікаря. З цієї миті не промовляй жодного слова протягом трьох днів. А також ніяких балачок крізь сон. До четверга включно. Я піду до аптеки по ліки, а бабуся тим часом зробить тобі зігрівальний компрес. Зараз попрошу її про це.