Брати Кошмарик, Магістр і я

Я схопився за чуба, потім за горло, потім знову за чуба. Мабуть, це здавалося смішним, бо дружина раптом якось дивно закашлялась і вибігла до вітальні. Та в мене добрий слух, і я виразно почув, як вона там уголос розсміялась. Після цього грюкнули двері, потім кілька хвилин бабуся ходила то до кухні, то до ванної, і нарешті моя шия була обгорнута зігрівальним компресом, якого я не терплю з двох причин. По-перше, він тхне якоюсь комбінацією ромашки з м'ятою, а цей запах нагадує мені найгірші шкільні роки, коли в мене дуже боліло горло. По-друге, я дійшов висновку, що з цим компресом я схожий на недосмаженого коропа в маршальському комірі з вати, клейонки і якоїсь шматини. Я пробував підкупити бабусю улесливими слівцями. Але нічого не допомогло. В багатьох справах, а насамперед коли йдеться про здоров'я, бабуся непохитна. Я ще не доказав першої фрази, як вона тупнула ногою (що буває надзвичайно рідко), засунула мені термометра під язик і мовила:

— Синку, ти повинен три дні мовчати. Тихо! Ані слова! Якщо почую, що ти порушиш наказ, буду три дні годувати тебе солодкою манною кашкою, може, навіть зі шпинатом, чаєм з молоком, маслом і медом, рисом із морквою і кольрабі, а на вечерю даватиму щось таке, що тобі завжди дуже смакувало: омлетик з сиром і яблуками.

Я вкрився з головою, щоб не чути тих жахливих обіцянок. Підняв руки вгору, на знак того, що повністю здаюсь, і замовк. Вийняв термометра — температура була тридцять шість градусів. У мене завжди так — або тридцять шість, або відразу тридцять дев'ять. А бувало ще й інакше: тридцять п'ять під час тифу, тридцять дев'ять під час легкого грипу. Бабуся ще з часів мого дитинства мала до мене претензії, що я хворію якось несерйозно і,— нема де правди діти, — мала рацію. Нона прощала мені, кажучи, що зрештою краще хворіти несерйозно, аніж серйозно.

Так почалися мої дні мовчання. Мовчання, яке я не вигадав і не запланував собі. Ще гірше було те, що члени моєї родини були ці дні дуже зайняті. Вони не мали для мене вільного часу, в кожному разі, не мали часу на довгі розмови. Щоправда, я не міг би ані запитувати, ані відповідати, — однак завжди краще хоча б одностороння розмова, ніж ніяка. Я дуже скучив за братами Кошмарик, особливо за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. На жаль, на цей період особисті контакти були виключені. А короткі розмови пошепки через радіолюльку не могли вдовольнити мого бажання поспілкуватися з друзями.

На щастя, в мене були мої улюблені книги. Вкінці у мене трохи заболіли очі. Я вибачився перед телевізором. При нагоді подивився два американські ковбойські фільми й один пригодницький. Всі три фільми закінчувались несподівано й незвичайно: позитивний і самотній герой знищував усю банду брудних бандитів і елегантних гангстерів!

Розділ VIII

Я швидко заснув і прокинувся досить рано. А моя добра дружина, вже знаючи, чому мене так цікавить ранкова преса, ще до сьомої години принесла мені всі місцеві газети. Вже перша з них вплинула на мене краще, ніж ранкова кава. Пригадую, колись я мав справу з газетярством, тому знаю, що це означає, коли якесь повторюване повідомлення переноситься з «Міського відділу» на останній сторінці на другу сторінку! І якщо це повідомлення дістає власний заголовок, що впадає в очі! Який заголовок? Звичайно, «Кольорові димарі»: зміст майже той самий, що й вчора, але сторінка інша. Другу сторінку кожен читає уважно. А ось і замітка:

«Подібно до того, як позавчора, опівдні й опівночі, так і вчора, точно опівдні й точно опівночі, над димарями деяких краківських підприємств було помічено не ототожнене різнокольорове світіння. Дослідження цього явища триває, його проводять найвидатніші вчені. А серед громадськості дедалі більшою популярністю користується назва цього дивного явища: «Кольорові димарі». Кажуть, що один із молодих поетів разом з молодим композитором почали працювати над естрадним твором під назвою «Кольорові димарі». З цікавістю чекаємо на цей твір».

До восьмої години я встиг скупатись, поснідати й дістати зігрівальний компрес. Дзеркало я обійшов стороною.

О восьмій годині взяв до рук радіолюльку. Озвався Ярек. Я хотів весело привітатися з ним, але заскрипів, мов стара ворона.

— Що з вами? — злякався Ярек.

— Запалення голосових зв'язок.

— Вам не можна розмовляти.

— Не можна. Але в мене дуже важлива справа. Я напишу листа. Нехай хто-небудь із вас прийде до мене.

— Ми дуже зайняті. А можна прислати магістра?

— Звичайно. Привіт!

— Бувайте здорові.

Я заговорився й не помітив бабусі, яка вже довго стояла біля мене, тримаючи в руках склянку з напареним зіллям для горла. Коли я швидко заховав люльку, бабуся ступила крок до мене й перехилила голову набік, наче мудрий птах.

— Дитино моя, — сказала вона, — ти ніколи не курив люльки, а тепер, якраз коли в тебе катар горла, ти починаєш курити? Що мені робити: викликати «швидку допомогу» чи міліцію?

І від хвилювання вона зробила великий ковток із склянки. Я підняв угору руки, показав на склянку й схопився за

скроні.

— То оце так? — образилась бабуся. — З якоюсь дурною люлькою ти можеш розбалакувати, а з рідною матір'ю не хочеш? Не хочеш сказати: «Обережно, це напар із зілля». Видно, не хочеш. Діждалася. Навіщо смикаєш себе за ті вбогі рештки волосся? Я не такі напари пила. Нічого зі мною не станеться. На здоров'я.

Вона поставила склянку біля дивана, і хоч я благально вимахував блокнотом і ручкою, пропонуючи розмовляти пошепки, ображена бабуся вийшла з кімнати й при цьому якось дивно трясла головою. Зрештою, нічого незвичайного в цьому не було. Просто знаємо ми ці фокуси, зігравши свою велику сцену, вона затрусилась од сміху.

А тепер у квартирі запанувала чудова тиша.

Вимкнуті телефони мовчали. На вулиці було спокійно. Собаки, мабуть, спали. Бабуся, очевидно, повинна була добро висміятись, перш ніж знову зазирнула до мене, і я нетерпляче чекав цього. На папірці я вже приготував прохання, які стосувалися кількох важливих справ.

Насамперед я зворушливо вибачився за непорозуміння з люлькою і напаром із зілля… Я написав усього чотири речення, але бабуся перечитала їх разів із п'ять, і помітно було, що ласкаві слова були мов мед для материного серця.

Вона погладила мене по лобі.

— Мучить тебе це вигадане запалення горла, тобто горлечка?

Я похитав головою, що ні.

— Це добре.

Вона знову зазирнула в блокнот.

— Я повинна абсолютно нікого не впускати до квартири — за винятком листоноші й молодої блондинки в джинсовій сукні? Нехай буде так. Листоноша, це зрозуміло. Але навіщо тобі молода блондинка?

Я притулив палець до губів — таємниця. Бабуся похитала головою.

— Знаємо такі таємниці. А якщо прийде якась шатенка чи брюнетка? То не впускати? Гаразд. Не впущу, навіть коли то буде англійська королева. А ще що? Ага, дуже просиш гого-лю-моголю. Для цього я вимагаю, щоб ти подав своє свідоцтво про народження й довідку про щеплення віспи, а також свідоцтво про одруження, права водія зі штемпелем, що ти заплатив сто злотих, і печаткою. Звичайно, кругла печатка. Краще не впускати собак? Чому? Зможеш порозмовляти на мигах з Массумі і азбукою Морзе з Ренні. Волієш читати книжки? Нехай буде так. Я сама займуся собаками. А ще що? Відповідати по телефону, але з дитячої кімнати. Ти є вдома тільки для Кристини й Агнешки з Анджеєм. А для мене тебе немає?

Я заломив руки. Що вона каже? Бабуся грізно подивилась на мене.

— Оце так? Мої лагідні склеротичні жарти викликають у тебе розпач? Не сподівалася цього від свого старого сина. Послухай-но, ти часом не знаєш, про що я хотіла тебе запитати? Отже, не знаєш. Щоб ти коли-небудь щось знав! А я хотіла запитати, що ти думаєш про ті дивні «Кольорові димарі»? Ні, ні, не махай знову руками. В мене є певні підозри. Бережи горло й нічого не говори. Напиши хоча б кілька речень на цю тему. І, будь ласка, дитино моя, не намагайся вдавати, ніби ти не маєш жодного уявлення про «Кольорові димарі». Може, воно якесь зовсім неправильне, однак я певна, що ти його маєш. Тому я хочу, щоб ти висловив свою думку письмово.