Брати Кошмарик, Магістр і я

Я скривився: «Навіщо?»

Бабуся лише похитала головою над моїми невдалими спробами викрутитись.

— Адже це я розмовляла по телефону з тим твоїм редактором із Варшавського телебачення. Він дав мені зрозуміти, що має обов'язково з тобою побачитись і відверто порозмовляти про певну справу, про яку ти знаєш усе, але поки що більше ніхто не повинен нічого знати. І уяви собі, що відразу після цього почалась та неймовірна історія з «Кольоровими димарями». Будь ласка, не розводь безпорадно ручками й не дивись на мене «риб'ячим очком». Навіть Массумі вже розуміються на твоїх хитрощах. А я сподіваюсь, що мій розум ти цінуєш трохи більше, ніж розум шестимісячної собаки боксерки, яка, по суті, не має уявлення про правила боксу. Обдумай те, що ти мені напишеш. Через півгодини я прийду.

Що я мав робити?

До обіду в домі все залежало тільки від бабусі: телефонні розмови, дзвінки, непрошені гості тощо. Крім того, за кілька десятків років бабуся досконало вивчила мої смаки. Вона так само, як і я, знає, що я люблю їсти, чого не терплю, а я знаю, що небезпечно дратувати бабусю перед обідом. Тому я написав не кілька, а більше десятка речень. Не вдаючись у подробиці (не інформуючи про братів К. і про магістра), я розповів про суть справи. Вжив вираз «чума двадцятого сторіччя» і, не викриваючи жодних таємниць, пояснив, що було потрібно. Про решту сама здогадається. Закінчивши цей невеликий запис про «чуму», я став читати одну зі своїх улюблених книжок — «Барон Дереволаз».

Горло в мене вже перестало боліти: мабуть, вплинув швидкий розвиток подій у другому розділі повісті про барона Дереволаза, — коли на вхідних дверях пролунав делікатний, ніби зляканий, несміливий дзвінок. Він був такий тихий і ввічливий, що від нього не можна було сподіватись чогось поганого.

Та вже за хвилину виявилось, що було чого сподіватись.

До кімнати ввійшла бабуся, а за нею молода, дуже гарненька й симпатична блондинка з довгим волоссям і в джинсовій сукні. Саме така, про яку я казав бабусі. Однак це був не Ярек! Аж ніяк не він!

— Будь ласка, — промовила бабуся, — ви, певно, знайомі. В мого сина, на жаль, запалення голосових зв'язок, і він не може розмовляти. Зате вміє користуватися блокнотом і ручкою. Розмова в такий спосіб стає довшою, зате більш змістовною. Гадаю, що ви дасте собі раду.

Розділ IX

Отже, почалось. Я намагався зобразити на обличчі привітну, гостинну усмішку. А тим часом дуже вродлива і вкрай безцеремонна незнайомка вклонилась і сказала гарним альтом, що ми напевно дамо собі раду. Бабуся ще запитала, чи я вже приготував записи для неї, задоволено взяла не дуже розбірливо списані сторінки й, сказавши, що залишає нас самих, вийшла з кімнати.

Навіть якби в мене було вже зовсім здорове горло, я не зміг би (через свою вроджену несміливість) обізватись до своєї гості. А вона зовсім не здавалася збентеженою. Сіла в крісло й запитала:

— У вас справді запалення голосових зв'язок? Я покивав головою: «На жаль, так».

— Погано, — мовила вона й замислилась. — Та все ж спробуємо якось порозумітись. Але мені треба на хвилинку вийти до передпокою. Дозволите?

Я покивав, що дозволяю. Вона встала.

— З цієї кімнати, звичайно, просто, а потім одразу направо й направо?

Я кивнув головою, що «направо». Вона вийшла. А за хвилину знялося незрозуміле й грізне гавкання. Першою почала своїм високим тенором чимсь роздратована Массумі, за мить до неї приєднався своїм філософським, але дуже грізним басом Ренні. Цей дует зазвучав справді тривожно. Кого ж, у біса, ці розумні тварини так грізно зустрічають?

Секунд через п'ятнадцять я зрозумів це аж надто добре. Зрозумів усе: і відвідини чарівної ясноволосої особи, і те, чому вона вийшла до передпокою, і раптовий вибух собачої люті. За довгоногою блондинкою до кімнати ввійшов трохи зблідлий від переляку мій дорогий, любий, незрадливий і водночас страшенно нахабний і настирливий приятель Фуньо!

Він кинувся вітатись, почав стискати мені руки й плечі, але водночас то одне, то друге вухо нашого вірного приятеля Фуня дуже сторожко нашорошувалось на грізну собачу музику.

Я стримав його, рішучим жестом показавши на горло. Він зрозумів і сів на стілець аж під протилежною стіною.

— У пана Єжи запалення голосових зв'язок, — лагідно пояснила блондинка. — Це, здається, не заразне, однак краще поберегтись.

Я сердито посварився на неї пальцем.

Блондинка чарівно й зовсім невинно всміхнулась.

— Шановний, дорогий, любий пане Єжи! Дуже прошу вибачити. Мені вже й так перепало. Я не тільки перший асистент Фуня, але доля покарала мене ще гірше. Він вважає мене своєю нареченою.

Я зойкнув і затулив обличчя руками.

— Саме так, — сказала блондинка з ангельською усмішкою і додала: — Дозвольте мені заспокоїти собачок.

У мене потемніло в очах. Я хотів зірватися з дивана й бігти рятувати її. Та раптом настала тиша — злегка вібруюча тиша, яку порушують два куці хвости, що швидко й симпатично вимахують.

Напевно, в мене був геть ошелешений вигляд, бо Фуньо заіржав переможним реготом.

— Ти бачиш, яка чудова дівчина? Чарівниця!

— Пан Єжи нічого не бачив, — обізвалась «чарівниця», заходячи до кімнати, — тільки чув. Зате я ще не чула, як ти мене відрекомендуєш панові Єжи. Тому я сама зроблю це. Танка. Прізвище не має значення. А що має значення? По-перше, будь ласка, подивіться на Фуня.

Я не вірив ні своїм очам, ні вухам. Знайшовся нарешті хтось, при кому Фуньо слухає, мовчить і навіть не намагається щось значливо вигукувати чи вимахувати руками.

Я всміхнувся сам до себе, легенько, як Мона Ліза. Для мене було ясно, що незабаром ролі поміняються і перший асистент режисера стане режисером, а режисер, неймовірно щасливий, займе посаду головного асистента. Або, найімовірніше, вони мінятимуться посадами залежно від ситуації. Мені здавалось, що ясноволоса Танка вибрала Фуня зовсім не асистентом для своєї кар'єри. В її очах і усмішці, коли вона на нього дивилась, я бачив щось таке, що його важко визначити навіть найніжнішим словом.

Проте зараз вона дуже діловито дивилась на мене.

— Що ж справді важливо? По-перше, ми з Фунем просимо…

— Зі мною, — шепнув Фуньо.

— Ми просимо, — вела далі дівчина, — вибачити нам. Ми не могли додзвонитись. Тому припускали, що ви справді хворі. Скажу вам щиро: в такій ситуації я сама замкнула б усі двері й спустила б собак, щоб тільки не ввірвався до хати Фуньо.

Я енергійно покивав головою: «Так». Цікаво, що Фуньо теж кивав!

— Тому, зрозуміло, що ми змушені були схитрувати. Ви пробачите нам?

Я ще енергійніше закивав головою: «Так, так, так!»