Бригантина

Одначе можуть і не зрозуміти жартуна. Бо різні я люди: одним жарти подобаються, а інший ще більше насупиться, вважатиме, що ти глузуєш з нього. Ще коли сидів Порфир в обласному приймальнику та показував із-за ґрат язика перехожим, переконався, яке людство не однакове: той озирнеться, усміхнеться на твою перекривлену пику та й далі пішов, а інший (трапився й такий!) зупиниться та давай у двері кулаком гатити: що ви тут своїм хуліганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують з перехожих!…

Тож краще, мабуть, буде повестись перед комісією на вже випробуваний манір - покірненьким телятком, ангелочком: комісії люблять, щоб перед ними стелився, щоб аж погладити себе дав.

Комісія таки не минула карантинного класу: ціла юрба людей зайшла, відтиснувши Марисю Павлівну подалі, до вікна. На чолі комісії виступала поважна дама, пишнотіла хімічна блондинка з лелечим гніздом на голові, і хоч на лобі в неї не написано було, що вона старша, але Порфир одразу це вловив із самого її милостивого тону розмови, з підкресленої чемності, яка, видно, їй самій подобалась, - дама була ніби одягнута в якусь службову ласкавість. Що перед ними не прокурорка, Порфирові це ясно стало одразу, бо цікавилась жінка не скаргами вихованців, а більше їхнім розумовим розвитком та санітарним станом (може, була це дама з міністерства чи, може, дисертацію пише хто її зна?). Повагом пройшлась поміж партами, веліла хлопцям, щоб руки їй показували, наче по руках хотіла вгадати, до чого вони, грішні, торкались та з якого ларка що поцупили… А скорше просто оглядала, чи нема болячок та чи кігтів на пальцях не позаводили, на Порфирів татуйований якірець звернула увагу, запитала з привітним виразом, чим виколював. Потім, стоячи біля дошки, вибірково зупиняла зелений свій погляд то на одному, то на іншому з хлопців, запитувала, звідки та за що сюди попав. І коли нарешті дійшло й Порфирові відповідати на оте неминуче:

“Звідки?” - хлопець, схопившись, жартівливо виструнчився і вигукнув хвацько, мов для великого простору:

–  З Комишанки, з козацької сторони!

Нависпів, аж весело та незвично це пролунало серед напруженої тиші класу, вигукнулось у тій розлогій дніпровській інтонації, що її перейняв хлопець під час плавби на баржі з кавунами. В такій відповіді виявляла себе не тільки широка натура комишанця, тут була ще й хитрість, розрахована на те, щоб комісію розважити, потішити цією примовкою, здобути її симпатію - це ж таки щось! Як і передбачав хитрий комишанець, комісія справді клюнула на його наживку, повеселішала, а дама просто медовим голосом звернулася до Порфира:

–  Жартун ти, одначе… Мабуть, веселі там люди, у вашій Комишанці?

–  Сміються, аж кашляють.

–  Але ж і вперті, самолюбиві, - буркнув із-за плеча в дами ще один із комісії, лисий, осадистий (чомусь Порфирові саме таким уявився цієї миті злощасний той силікатник, що цеглу в портфелі носив, аж поки був застуканий на гарячому).
– Хто-хто, а я вже їх знаю… - І суворо запитав хлопця:- За що сюди?

Порфир відповів без брехні:

–  Школу кидав, з дому тікав.

–  А ще?

Міг би сказати Порфир, як матір не слухався, з двійок не вилазив, як тинявся цілими днями по пристанях, що аж у порт його занесло… Міг би, міг, одначе відповідь чомусь так і присохла на язиці. Стояв, і непевний осміх блукав йому по губах - зараз це був осміх погорди й самозахисту. Тут захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурістю. Той схлипом, якщо маму згадають. А в Кульбаки, якщо вже його притискують, мимоволі з'являється на губах оцей напружений, сухий, наче павутиною наснований осміх. Бо в ситуації, коли. краще тінню усмішки прикритись, прикусити язика або скористатись давнім комишанським правилом: цить та диш!

–  Чого ж мовчиш? Чим ще відзначився?
– наполягав лисий, осадистий.

І тоді почувся від порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму товариша Тритузного:

–  Розкажи, як черговому по території носа розквасив!

–  Таж питають про раніш…

–  Ну, тоді розкажи, - знову глумливо порадив Тритузний, - як блешні курортникам відкушував та рибу гачив!… - І, звертаючись до комісії, додав, ніби він був тут з усіх найвідповідальніший:- Це ж наш маленький браконьєр, маємо й такого кадра…

–  Неправда!
– обурено викрикнув хлопець.
– Чого набалакуєте? Хто мене зловив? Коли це я гачив?

Доки дама з лелечим гніздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що воно має означати “гачив”, - начальник режиму, щоб не морочились, поспішив сам розтлумачити:

–  Якщо хто рибу гаком за ребро хапає - ото й гачив.

Дикий, варварський спосіб. Тільки якщо й був такий грішок, то хіба ж він признається… - І Тритузний, вивищуючись над усіма своїм картузом, виступив упевнено наперед, мовби сміливим рапортом здобувсь одразу на таке право.

–  А з малих браконьєрів великі виростають, от у чім лихо!
– заговорив він ще гучніше.
– Скільки самих тільки “законних” розвелось, що з мисливськими квитками, у моторках з державного алюмінію! На кожне зайченя - їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони - голодні? Нема їм інших розваг? Давно б уже треба рушниці в усіх у них повідбирати, а їм ще й премії за шкурки видають… Ну, а такі, як Кульбака, це ж бачать - то що ж ви хочете?

Директорові, видно, не дуже подобалась надмірна активність начальника режиму, одначе Валерій Іванович навіть поглядом йому не зауважив, бо чи остерігався, чи звик уже до цієї риси в Тритузному, який при комісіях мінявся на очах і, рішуче відтискуючи інших, щоразу запопадливо пробивавсь наперед із своїми рапортами або з гнівним, як оце зараз, викриттям якихось явищ, для нього нестерпних… І хоч обурення його ніби й не стосувалось Кульбаки, та все ж…

–  І оце ти так міг?
– дама дивилася на Порфира докірливо і водночас ніби жаліючи, його.
– Живе створіння гаком за ребро? А що рибці теж болить - ти про це подумав?

–  А що мені від брехні вашої болить, ви про це подумали?
– відсік хлопець і відвернувсь до вікна.

–  Будь чемніший, Порфире, - нагадав директор - більше для протоколу.

Марися Павлівна, що досі, ніби відсторонена, стояла біля вікна, не витерпіла, озвалась:

–  А коли справді не гачив, не браконьєрив… Навіщо ж кидати тінь підозри?

–  А ви не заступайтесь!
– крикнув і на неї хлопець, не прийнявши захисту.
– Може, й гачив! Може, й чужі сітки ночами трусив!

Якщо вже вони уявляють його таким розбійником дніпровським, то хай таким і буде…

Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:

–  Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився ж, як наловлював риби повні каюки, навіть осетрів тягав біля гесівської греблі з-під самих турбін… Казав таке?

Хлопець понуро мовчав.

–  Треба ж знати психологію рибалки, - звернулась за підтримкою Марися Павлівна до найближчого з членів комісії - мовчуна в окулярах.
– Йому аби слухали, він вам такого нагачить!… Перед вами великий фантазер, людина унікальної уяви, ось ви це зважте! Фантазія в нього рівносильна реальності, в занятті своєму він завзятець, в нього темперамент ловецький…

–  Захищайте його, захищайте, - зневажливо посміхнувся начальник режиму і діловим тоном став підкидати комісії нові дані про Порфира: як був затриманий у порту, і як аж до міських пляжів улітку добирався…