Бригантина

–  Я теж, - підкинув Берестецький.
– Це ви самі собі уявили, що в його сприйманні саламур неодмінно має означати щось страшне, пекуче й нестерпне.

–  До того ж кому вони тільки цих прізвисьок не наліплюють?
– добродушно сказала Ганна Остапівна.
– Мене ось, скажімо, Буддою позаочі звуть… Борис Савович для них - Боцман… Марися Павлівна - просто Марися, або Кручена.

–  Або ще: Відзігорна!
– засміялась Марися Павлівна, - А мені це навіть подобається.

–  Вам подобається, то й носіть!
– вигукнув Тритузний.
– А я не маю наміру. В мене законне прізвище в, воно в наказах фігурувало, в подяках за відмінну службу… Тритузний - це Тритузний, а не Саламур, так було й буде!

Валерій Іванович, тамуючи усмішку, спробував заспокоїти ветерана:

–  Пожалійте себе, Антоне Герасимовичу… Це ж дрібниця, і чи варто на неї так бурхливо реагувати?

–  Просто гоголівська історія якась!
– з веселою міною вигукнула Марися Павлівна.
– Той того обізвав гусаком, і вже судову тяганину затіяли на роки… То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дітьми воювати - це ж просто смішно!

–  То хай ліплять, що заманеться?
– рішуче глянув на неї Антон Герасимович.
– А в мене сім'я! Сини, онуки! В мене підлеглі, крім того!

–  …весь надзирательський состав, - пошепки підкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, репліку почув і закипів з новою силою.

–  А ви ж як думали?
– сердито обернувся він до патлатого “навчителя красних мистецтв”.
– Дисципліни без авторитету нема - невже цієї азбуки вас не вчили? І якщо вже в такому закладі начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам оті й патли обсмалять!

І знову - вкотре уже!
– заговорив про своїх синів: не пішаки, мовляв, вони, повага їм і згори і знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб і на них прізвисько перейшло?

–  Сини у вас справді орли, - підхвалила Ганна Остапівна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тільки розпалило в Тритузному його батьківський гонор.

–  Бо не панькався з ними!
– гримнув він.
– Не тинялись з транзисторами по парках до третіх півнів! Як одне так і друге знало: не прийде вчасно додому, то дістане по м'якишу - все пір'я з нього обіб'ю!… А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни!

–  Тут школа, - нагадав директор.
– Бити чи не бити -це шекспірівське питання в нас не існує, кулачного права не визнаєм… Не штурханами - теплом гуманності бийте їх, Антоне Герасимовичу…

–  Я ж до нього як до людини, - аж застогнав Тритузний.
– І в карцер заходив, індивідуально з ним бесідував, старався отямити окаянну душу. А він, байстрюк, чим віддячив… Ні, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! І ви також повинні своє директорське слово сказати…

–  Гаразд, - сказав директор і, звертаючись до всіх, додав діловим тоном: - Розгляд конфліктної справи переноситься на вечірню лінійку.

…А на вечірній лінійці, коли вже горніст відсурмив і струнко завмерли вишикувані загони, директор вийшов на середину плацу й, піднявши в руці школярську записку, голосно і ніби навіть весело запитав:

–  Чия?

Суцільне мовчання. Усі погляди - на той клаптик географічної карти (здається, шмат Нової Зеландії), на те анонімне посланіє, в якому котрийсь невідомий, звичайно ж, одразу впізнав свій твір…

–  Хто писав?

Ніхто нічичирк.

Директор перевів погляд по рядах, зупинив його аж укінці, де окремо стояли карантинники - ще не в формі, ще хто в чім.

–  Впізнавай і не соромся признатись!

Знов тиша, мовчання.

Потім хтось запитав із задніх рядів:

–  А що в записці?

Валерій Іванович підняв угору той шматок Нової Зеландії:

–  В записці повідомляється, що вихованець Кульбака дозволив собі нешанобливо відгукнутись про одного з наших заслужених працівників. Легковажним прізвиськом образив літню людину - ветерана служби режиму… Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?

З шеренги карантинників видихнуло глухо:

–  Правда…

–  Вийди наперед і повтори так, щоб усі чули.

Кульбака залишив стрій, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повні груди повітря, видмухнув із себе на всю силу:

–  Правда!

–  Стій тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати - хто підкинув записку?

Ряди німували. Товариство горіло бажанням виявити: хто? Автор, одначе, не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легіонів.

–  Пояснюю, - голосно звернувся він у бік карантинників.
– Ми проти ябедництва! Такі речі в нас не практикуються. Наш колектив вважає, що доноси принижують людину. І що з донощика, хай навіть малолітнього, може згодом вирости хіба що шкурник, підлиза й малодух, а не вірний товариш, мужній громадянин.

Щось прошелестіло по шеренгах - здається, сказане сподобалося вихованцям. Бо хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким! Але справа не зрушилась, той невідомий писака й далі волів залишатися невідомим: занишклий, прищух десь у рядах і не дихав. Кульбаці аж язик свербів сказати директорові: “Я знаю хто”, - але директора, видно, цікавило інше, йому важливо було, щоб той сам зізнався. І він знову взявся терпляче розтлумачувати - і більшим, і меншим:

–  Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповіщення, помітив щось негідне за товаришем (курив там у туалеті, чи що), то правило в нас таке: виходь ось тут на лінійці і перед лицем товариства відкрито говори. Будь ти хоч третьокласник, а зважився сказати слово критики про восьмикласника, сміливо виходь і, як ото мовиться, ріж йому правду в живі очі.

–  А тоді начувайся, - кинув упівголоса котрийсь із малюків.

–  Помсти не бійтесь! Якщо хто спробує мститись за відкрите, правдиве, при всіх на майдані сказане слово… Та й не буде помсти. Бо то було б негідно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тоді на твій захист… То хто ж писав? Ми, звичайно, маємо можливість виявити, але хочемо, щоб автор сам зізнався. Щоб знайшов у собі мужність. Отже, ще раз питаю: чиє творіння?

І тоді з гуртку карантинників пискнуло зляканим тоненьким голоском:

–  Моє.

–  Ти, Карнаух? Виходь на люди.

І ось він, пуцьверінок капловухий, чи не найдрібніший з-поміж усіх, видибує, блідий з переляку, отетеріло зупиняється перед директором. Занедбане, нещасне створіння з гостреньким підборіддячком, з гостреньким пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем, потім, поволі рвучи записку на дрібненькі шматочки, обернувся до Кульбаки:

–  Знаєш такого?

–  Ще й як!

–  Міг би ти йому - ось тут прилюдно руку потиснути?