Бригантина

–  Не тараня, виходить, а таран?
– розроджується дотепом Синьйор Помідор, і тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть.

Нарешті настає той день - мусив же він колись настати!
– коли на урочистій лінійці під музику духового оркестру Порфира переводять у вищий ранг, кінець карантину! Бо заслужив, не захворів, не втік і правила назубок вивчив, весь майдан слухав, як дзвінко відкарбовує він перед колективом заповіді вихованця:

–  Не вмієш - навчать, не хочеш - примусять!

–  Безвідмовно слухайся вихователів, чергових по режиму і членів ради командирів! (“Ох, скільки вас на нас!”- хотів би при цьому додати Порфир).

–  Будь правдивим і чемним! (Це ще нічого…)

–  Розпочату справу доводь до кінця! (А що саме доводь, це дозвольте йому тримати в таємниці…)

А насамкінець - його найулюбленіша з усіх заповідей:

–  Не журись!

Порфир її вигукує хвацько, з насолодою, - вся вишикувана братія аж веселішає…

Інше товариство буде відтепер у Порфира, і він сам стає ніби інший, мовби підростає одразу. Висвятили! Вперше ведуть його після карантину на третій поверх спального корпусу, куди раніш не мав права й ногою ступити. Ось виникає перед ним вікно велике, з піднятою фрамугою, - з такого півсвіту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-під руки Боцмана, чи то пак Бориса Савовича - вихователя, і мов очманілий кинувся до вікна, припав, просяяв, нагледівши там щось… Ніби в широкоекранному раптом відкрилась його очам якась екзотична краса, що від неї аж дух перехоплює… Уп'явшись у вікно, пив жадібним поглядом те, про що марив у сні, що тільки і можна побачити звідси, з горішнього поверху, - знизу воно муром закрите. А коли спитали, яке ж він там диво вгледів, хлопець ледь чутно видихнув у тихому, безмежному захваті:

–  Очерет!…

Глава XI

Отже, спатиме він тепер тут, на третьому поверсі, де квіти в кімнатах, фіранки на вікнах, мережива на подушечках - усе білосніжне, аж відлякує чистотою. Увечері перед сном туалет вечірній, маєш бігти з усіма в “ногомийку” (яке слово смішне!), помиєш ноги - рушничком витирай, кожному з вас рушничок для лиця і для ніг окремий, персональний. І тоді вже далі тебе по команді передаватимуть. Тут весь час від когось до когось тебе передають, із рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усіх вас ще раз перелічити і аж тоді, повмиваних, перекупаних, обов'язково в лежачому стані передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смій, без неї до спальні, в оце накрохмалене, білосніжне царство не маєш права зайти.

Ну, а вікна так просто в небо, просто на волю, на Дніпро! Виявляється, школа міститься на виступі берега, що вдається аж в очерети, вода поблискує майже біля самого муру, видно між вербами шкільний причал, човен, ще не спущений, лежить на згірку догори дном, і - як мрія мрій!
– потяглися понад затоном кудись у бік гирла очерети, похиливши торішні мітлиці… Хай прижухлі, вилинялі під негодами, але високі, густі, пішли й пішли в понизов'я, вільно й таємничо розкинувшись на весь простір і мовби єднаючи хлопця з його рідною Комишанкою.

Одначе:

–  Марш в ногомийку!

Ногомийка та душові - це мов клуб, з усіх боків тут надивишся цих ангелочків. Хоч не такі вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Ті, що на лінійці їх бачив чепурненьких, підтягнутих, що командирів слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсім біжать наввипередки (бо для багатьох там куди цікавіше, аніж за партою), вони в ногомийці одразу дикішають, як тільки вихователь куди-небудь відвихнеться, так уже й чуєш:

–  Ану відступись від крана, робот!

–  А то що?

–  По іклах хочеш? Як уріжу, то майстер не збере!

Двоє малюків теж завелися, мов півники:

–  Не бризкайся, бо так і дзизну.

–  Ану, дзизни!

–  І дзизну!

І вже штурханина, борюкання, доки котрийсь із старших таки розборонить їх стусанами.

Старші, яким скоро випуск, поводяться стриманіше, вони змушені оглядатись на задні колеса, бо кому ж охота після спецшколи та потрапити ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще крутіший… Інша річ - морське училище, але ж туди з поганою характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють бали… Тільки не всі, є такі, як Бугор, у котрого вся надія на кулаки. Переросток з бичачою шиєю, весь розтатуйований, він тут верховодить у ногомийці. Не встиг ще Порфир оговтатись, як Бугор уже стояв над ним, витріщившись баньками своїми нахабними:

–  Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!… Водохрещу йому!

І як був Кульбака в одежі, так його й пхнули гуртом у душову кабіну, регочучи, підперли спинами двері й пустили зверху струмінь холоднющої води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотіння зубів, а випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалівся, - якщо ж спитають, кажи, що сам ненароком під струмінь потрапив…

І тут же Бугор та його підлабузники, оточивши, влаштували новачкові екзамен.

–  Урок як по-нашому буде?

Не знає Порфир, тільки плечима знизує. Самі йому й підказують:

–  Ходіння по муках!

Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далі…

–  Школяр на екзамені? Знов знизує плечем і знов чує:

–  Живий труп!

Двійка у них - “Звичайна історія”, новий вихованець - “Підкидьок”, вартовий - “Непроханий гість”, п'ятірка - “Невловимий Ян” або “Фата моргана”. Кожен учитель, кожна шкільна річ мають у них якесь химерне, тільки їм зрозуміле назвисько. Учись, мовляв, розмовляти цією потаємною мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали своїм…

Змагаючись у вигадках, навперебій загадують Порфирові різні сороміцькі загадки й тішаться, що він аніяк не влучить їх відгадати.

Потім Бугор, виглянувши в коридор, чи ніхто не йде, починає впівголоса наспівувати свою блатняцьку пісеньку:

Когда шумит ночной Марсель, Моя чувиха пьет коктейль, А я сижу, гляжу в окно И пью шампанское вино…

І далі заводить другу, зовсім безглузду:

Лап-тап-туба! Він гумку жує, Смокче гіркий самогон крізь соломину. Лап-тап-туба! Лап-тап-туба!

І оце безглузде “лап-тап-туба” хором підхоплюють інші голоси, а декілька голяків, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов дикунчата з якогось африканського племені.

–  А ти чого тільки сопеш крізь двоє дверцят?
– Бугор суворо глипає на Кульбаку.
– Чого не підтягуєш?

–  А мені не подобається.

–  Ух ти ж мічений атом! Ану ще раз його під душ! Мабуть, і потягли б, та, на щастя, якраз проходить десь там вартовий Григорій Микитович, що здебільшого висиджує в задумі біля своєї тумбочки в кінці коридора. З наближенням вартового хлопці прищухають, аж надто ретельно хлюпощуться біля умивальників, мовби змагаючись за чистоту. Та як тільки кроків вартового не стало чути, Бугор та його потерчата одразу знову збіглися кружкома і знову взялись за свої роздебенді, - просять Юрка-цигана розповісти, як це він коней умів викрадати на очах у чесного люду. Він-бо тільки зараз такий зразковий і командир загону, а в минулому давав концерти… Одного разу коня навіть у циркачів був потяг, правда, на цьому й піймався. Гаряча циганська кров ще й тут дається взнаки; хтозна-де хай оце загледить хлопець коняку в степу, то весь аж затремтить, ладен до неї без пам'яті бігти…

Ох, таки справді “мічені атоми”! Є серед них такі, що тікали. Хто раз, а хто й двічі. Стахура - цей ось зірвався був у найбільші морози…

–  Тільки й пригоди, - сміється він, - що на вугільній платформі до Кривого Рога прокатавсь, пальці поприморожував…

Навіть малюк худоребрий, на прізвисько Хлястик, теж пробував через мур перелізти, бо за цуценятком дуже скучив…

–  Не вмієте ви тікати, - авторитетно каже Бугор.
– Я вже якби дав дьору, то найперше дрібнокаліберку б десь роздобув або пістолет. Маску карнавальну на очі, і до універмагу, до дівчат-продавщиць: “Касу на стіл!” А з купою грошей куди хоч!… Ресторани скрізь є!…