Бронзовий чорт

– Пане, – раптом запитала жінка, вклонившись Бобрьонкові, – вибачте, пане, але коли вона кінчиться?

– Що? – не збагнув майор.

– Війна. Коли чоловіки наші повернуться? – Жінка зазирала Бобрьонкові у вічі прохально, немов і справді від його відповіді залежав кінець війни, а дівчинка ступила до нього, зиркнула бездонними блакитними очима, нараз засоромилася і поклала бруднуватого пальця до рота, і ці очі, тоненький палець і безглузді верзуни так розчулили майора, що під горло підкотився важкий клубок. Він пошукав у сумці й, на щастя, знайшов кілька грудочок цукру, подав їх дівчинці, однак та й далі стояла в незалежній позі з пальцем у роті.

– Бери, – підштовхнула її жінка, – це ж цукор. Давно пе бачила його, забула, – пояснила майорові.

– Їж, будь ласка… – Бобрьонок підніс грудочки на долоні, вони лежали якось сиротливо, але що він міг іще дати дитині? Фактично, це його сьогоденне багатство, і майор пропонував його від щирого серця.

Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками й засунула до рота одразу обидві грудочки. Бобрьонок дивився, як засмоктала жадібно і як одразу потемнішали її волошкові оченята. Подумав: либонь, нескоро ще нагодуємо дітей хоча б цукром,.,

Бобрьонок затоптав докурену цигарку й звернувся до діда.

– А хто це? – кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме вийшов з хати.

Дід зсунув капелюха на потилицю й пояснив просто:

– Степан.

– Який Степан?

– А Маріччин.

– Ваш сільський?

– А який же іще?

– Що в нього з ногою? – Від народження.

– А-а… – Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: – Чого це ваш голова бариться?

– Так коней на все село лишилося тільки троє. – І додав розсудливо: – Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.

За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він прішлуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній, з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним до хати.

– Старий, – люто сплюнув на траву дідуган, – старий наш піп, помре, хто правити стане?

Майор не відповів, але Толкунов, який дотепер сидів мовчки, кинув зневажливо:

– А ніхто. Хлопців ваших в армії перевиховаємо, повернуться з війни й церкву зачинять.

– Не зачинять.

– Це чому ж?

– Бо слобода й ми не дамо.

– А вас і не питатимуть. Та й попів на той час не буде,

– Так, – зітхнув дід, – помре отець Василь,

Повно, подумав Бобрьонок, він не міг уявити собі в церкві іншого попа, але, виявилось, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:

– А попів до армії беруть?

Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив тверезо:

– А піп що, не громадянин?

– І, значить, одягають їх, прошу пана, у військове?, – Аякже.

– І ружжо дають?

– Як і належить.

Нараз дід зареготав – тихо й прикриваючись рукою, але ікась бабця все-таки помітила це аж із ґанку і осудливо асварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.

– А най його… – мовив крізь сміх, – отец Василь з авоматом!. Із шмайсером, прошу пана…

Картина і справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри – приїхав голова.

Він зайшов на подвір'я, широко ступаючи, – високий, носатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею і круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було, з закоченого рукава сорочки стирчала кукса.

– Гавришків, – назвався, – Федір Антонович. Тутешній голова сільради.

Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:

– Давно демобілізувався?

– Третій місяць.

– Сержант?

– Старшина.

– Піхота?

– Зв'язківець.

– І то непогано, – схвалив Толкунов і безцеремонно сказав дідові, який з цікавістю прислухався до.розмови:

– Іди. вже, старий, бо скоро труну виноситимуть.

Дід обережно заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, йти йому явно не хотілося, підвівся, крекчучи, й почимчикував озираючись. Голова статечно сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарку, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до міцної махорки й все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсту цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.

Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно, але, дізнавшись, з ким має справу, не розхвилювався чи збентежився, як часто бувало з іншими, а запитав по-діловому:

– Чим можу служити?

– Ви місцевий? – уточнив Толкупов.

– Ні.

– Зі Сходу?

– Із сусіднього села.

Видно, відповідь дещо розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків одразу збагнув, що саме ие сподобалося капітанові, бо додав:

– Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітане, маю два поранення і чотири ордени.

– Чому ж цей маскарад? – кивнув Толкунов на вишиванку. – Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди.

– Щоб усі в селі знали, який герой?

– А що в цьому поганого?

– І так знають, – пояснив голова. – Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.

– Злякався? Старшина набурмосився.

– Прошу вас, в якій справі? – запитав суворо. Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова і почав делікатно:

– Каштан мав на увазі…

– Знаю, що він мав на увазі, – перебив його сердито Гавришків. – Але ж шановний капітан сидить у штабі й тільки іноді вибирається з- за письмового столу, а тут стріляють, зокрема у сільрадівські вікна, й без цього, – витягнув з кишені гранату, – та без автомата до лісу й не потикайся.

Звичайно, він не знав, як Толкуиов пробиває консервну бляшанку й що на рахунку в нього мало не три десятки диверсантів, однак Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився: