Бронзовий чорт

На півщляху їх наздогнали два автоматники – ще двоє бійців засіли в байраці, де міг бути запасний вихід.

Підійшли до берези. Лейтенант намацав люк і мовив:

– Я вважаю, ризикувати не треба. Все одно цьому Мусі кінець: знаєте, скільки на ньому крові? Здасться – нехай виходить, а ні – закидаємо гранатами.

Він мав рацію. Чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради рядового бандита, і він кивнув. Лейтенант, відсунувши люк, гукнув:

– Сотнику Мухо, ви чуєте мене?

Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння і відразу вдарила автоматна черга.

– Чую і відповідаю! – закричав Муха.

Лейтенант відступив на крок, тепер кулі не були страшні йому.

– Здавайтеся, Мухо, – наказав, – у вас нема іншого виходу.

Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:

– Ну розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.

Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув у люк гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя – і тиша.,,

– Усе… – мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. – Давайте, хлопці, пошуруйте там… – А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.

Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести роз'яснювальну роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.

– Рушили! – наказав.

Але Толкунов відкликав його вбік.

– Що з ним робити? – вказав очима, на Юрка. – Лишимо тут?

– Ні, – рішуче заперечив майор. – Він ще потрібний нам.

Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.

– Рушили, то й рушили, – погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.

Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.

– Ваші розшукувачі працювали відмінно, – сказав генерал, – і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд. Ваш план радіогри з «Цепеліном» схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем Головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.

– Не густо, – пробубонів у трубку Карий.

– Не поспішайте, – зупинив його Рубцов, – Із ГУКРу мене повідомили про одну історію, яка, гадаю, має безпосеседнє відношення до наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… – Він почав розповідати, Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…

Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами, ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи латиш Біцбул зупинився, прислухався.

– Десь тут… – мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.

– Хто? – почувся хрипкий голос.

– Ніч зоряна, безхмарна… – мовив Біцбул.

– І місяць скоро зійде… – назвав другу половину пароля чоловік. – Я вже зачекався.

– П'ять хвилин, – заперечив Біцбул, – усього п'яь хвилин. Але зважте, дорога важка.

– Важка, – погодився чоловік. – Пішли?

– У вас порядок?

– Повний. – Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях, і вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.

За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану «Цепелін» – однієї із шкіл шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати сюди свою людину – лейтенанта- Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру в німців: вони навіть призначили його охоронником.

Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення: «Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів. Чекаю ваших вказівок».

На схемі були позначені службові приміщення розвідувально- диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник обершарфюрер СС Лашков- Гур'янов.

Виявилося, що котеджі містилися поза зоною школи, за триста – триста п'ятдесят метрів від найближчого поста охорони.

Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:

«Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок».

Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур'янов, який залишився за Хорвата {того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, що саме цим підписав собі вирок.

…Пісок рипів під чоботами, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі – це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:

– Охорона не здійме тривоги?

– Порядок, – заспокоїв Лазарєв, – я попередив свого помічника, що йду до Лашкова. Мовляв, за його особистою вказівкою. Наказав: нікуди не виходити й на телефонні дзвінки не відповідати.

– Ти став тут справді великим цабе, – не втримався від іронічної посмішки Біцбул.

– Точно, – ствердив Лазарєв, – гітлерівці мені довіряють.

Вони вже підходили до котеджу. У вікнах не світилося – певно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив – замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.

Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, в будинку пахло горілкою та смаженим м'ясом.

– Спить, – пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. – Там…

Справді, з кімнати долинало голосне хропіння. Біцбул зайшов туди, увімкнув світло.

Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі. На підлозі – склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.

Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.